10 років тому загинув Кузьма Скрябін: маловідомі, культові та пророчі вислови музиканта, які актуальні й тепер

2 лютого минає 10 років відтоді, як трагічна автокатастрофа забрала українського музиканта, шоумена та продюсера, фронтмена гурту «Скрябін» Андрія Кузьменка. Proslav зібрав маловідомі, культові та пророчі вислови Кузьми, а також легендарні пісні, без яких складно було б уявити сучасну Україну.

«Захід точно не за нас» – Кузьменко про російсько-українську війну:

Перших найкращих пілотів на початку війни здавали. Поки люди врубались, що їхні ж генерали за гроші здають сепаратистам координати і маршрути руху вертольотів, і почали щось робити, найкращих ми втратили.

Коли почалася війна, два місяці я депресував. Я думав, що я, напевно, не буду нічого робити, не буду їздити на концерти. А потім я прийшов до висновку, що: а) Хочеться притулитися до когось близького, коли зле. І так само, як мені хочеться притулитися, так само і тим людям в залі хочеться притулитися. То получаються такі сімейні ті концерти, ми там більше говоримо, ніж співаємо, тобто є про що поговорити. І б) Якщо я перестану заробляти гроші, я не зможу нічим допомогти. З мене вояка сякий-такий, з моїми грижами, з менісками вирізаними… Я там буду рівно півгодини і на тому закінчиться моя бравада військова. А в тилу я досить потужний чувак.

Після восьми місяців війни виходить, що є два паралельні світи: в одному йде війна, а в іншому – вона не йде. Причому на території однієї країни. В одному – гинуть люди, а в другому – абсолютно не змінили спосіб свого життя: ходять по салонах краси, по дорогих ресторанах, ведуть світські бесіди, витрачають гроші і абсолютно не переживають ні матеріально, ні духовно через те, що відбувається в нашій країні.

Я почав з того, що прийшов у госпіталь і взяв собі пацана, якого помив у душі. Пацана, в якого був перебитий хребет. І все! Коли тобі 46, а ти миєш пацана, який не може сидіти на кріслі, тому що він падає, тобі моментально міняє все. Не треба ніякі лекції читати. Ти одразу стаєш інший. Ти не можеш інакше вже жити. Ти не помічаєш, що в тебе температура чи ще якась фігня, тому що є глобальна біда, а є твоя смішна.

Краще їздити на корпоративи, забирати в таких людей гроші та допомагати бійцям. Але ніколи в житті не скажу, скільки я туди передаю, тому що там, де починаються камери, благодійність закінчується.

Захід точно не за нас. Захід сикає по ногах, йому страшно. Поляки за нас, бо вони переживають, що воно все виллється в глобальне щось. А так… Тєлік наш бреше, радіо наше бреше, влада бреше.

Я не люблю спекуляцій на тему патріотизму. Тобто патріотичні пісні треба писати весь час, а не тоді, коли їх «треба» писати. Я пишу те, що мені болить. Зранку встав і написав пісню «Сука-війна». «Сука-війна» – то констатація факту.

Війна не може бути на певній частині території, якщо вона заходить, то це біда для всіх. І тому, як на мене, нейтральним бути не можна. Я зрозумів, що з моєю фізпідготовкою та нездатністю до активних бойових дій, з урахуванням операцій, грижі воювати неможливо. Але й не можна викреслювати зі списків тих людей, які можуть допомогти. Є безліч способів, як це можна зробити. Наприклад, привезти з Німеччини машину, взяти до себе когось із шпиталю, віддати надійним людям гроші на щось необхідне або передати бронежилети, коли знаєш, де їх взяти. Це все краплі в морі, але якщо десять людей так вчинять вже буде краще.

Вони хочуть ліпших вбити там, але нас просто дохєра. Неможна віддавати свої життя отак просто, треба мутити щось тут і заважати їм гнобити нас. Але це треба робити постійно. І через якийсь може рік, може місяць, може пару днів, а може 10 років, я зможу комусь з вас подзвонити, а ви зможете подзвонити мені – 067 4000515 – і сказати: «Чувак, а всьо – весь той страх минув» і це буде найулюбленіша фраза, яку я почую за все своє життя.

«Біда нашого народу, що ми “терпили“» – Кузьма про українців та громадянську позицію:

Я не мінявся з країною, я мінявся, як кожен з нас. Був менший, прагматизму ноль, якісь ідеали, непонятні мені теперішньому. Але зараз я нещасна людина. Мені 47 років і я завжди думав, що в 47 років я буду розумним, поважним чуваком, я буду знати відповіді на всі питання. Але якщо зараз подивитися на все, що відбувається, – я не можу пояснити жодного.

Я однозначно проти того, щоб ми жили в ризику того, що нас можуть хапанути, витягти з машини, спалити машину, спалити хату, відвезти в ліс, катувати і вбити. Це недопустимо.

В 2004-му я зробив для себе висновок, що я маю якийсь досить сильний вплив на аудиторію, тому що нікого з інших артистів, які були тоді в тій обоймі, нікого так не четвертували, як мене.

Із-за чого у нас всі біди? У нас всі біди із-за того, що в нас нема потреби. Ми говорим на політиків, що вони нічого не роблять,а потім нам приносять мішок гречки і ми голосуємо за нього. Тобто ми продаємся фактично за мішок гречки.

Усі ці вишиванки на машинах, жовто-блакитні огорожі, пофарбовані по іржі. Ці люди дотримуються якоїсь своєрідної естетики. Бо якщо ти робиш надовго, то малюй під лінійку, очисти від іржі. Я б не хотів, щоб у моїй країні були такі паркани чи зупинки, на яких “Слава Україні” косо-криво написано.
Ось така і країна, в принципі, як ті написи.

Біда нашого народу, що ми “терпили”. А такий невеликий момент – не терпіти, а сказати. Його відсутність призводить до такої величезної проблеми, яку ми маємо зараз. Коли в кінотеатрі сидить одне мурло збоку, світить всім телефоном в очі і говорить посередині сеансу голосніше, ніж іде сеанс, то мало хто зробить йому зауваження. Я робив, потім до мене підходили: «Ой, Боже, ви такий молодець, ви зробили зауваження». А ти чого сидиш? Чого ти терпиш? І тому люди вот: не терпи, скажи! Кожному хаму треба говорити, що він хам, і тоді щось поміняється.

Хами мусять знати, що вони хами і що навіть з боку вихованої інтелігентної людини на них буде хамська реакція.

Андрій Кузьменко про Україну, політику і релігію:

Я вважаю, що нам незалежність далася на підносі. Не було військового стану, як в Польші, не було танків, як в Чехії. Просто стала незалежна країна. І ніхто того, в принципі, не оцінив. Тому що в тій ейфорії ми на досить довгий період закрили собі очі на ті всі обіцянки, які давались. І ми до того звикали, звикали, аби не гірше. Є така риса в українців.

Біда в тому, що політики ніколи не відповідали за свої вчинки. Вони писали закони для нас, а для них законів не було, у них була недоторканість.

Наша православна церква запримітивна і застаріла. Я там і п’яти хвилин не можу просидіти. Мене ті дядьки з тими пузами в тих рясах вганяють якусь таку тугу невимовну. От католицька розвивається в ногу з часом. І протестанти мені подобаються. Вони такі віддані релігії і не вдаються в то напищення храму.

Я не в стані робити якісь зміни в масштабі країни. Я можу щось сказати, але то не може бути людьми розцінено, як повчальний якійсь момент. Я не маю права їх вчити.

«Я чітко знаю, що я можу взяти від життя» – Кузьма про життя і світосприйняття:

Парадоксально: в дитинстві я музику ненавидів, але вона стала головним заняттям в житті.

Перші 15 років свого вмєняємого, свідомого життя я дуже часто прибігав до брехні. І воно йшло років до 30-ти, коли воно повернулося таким сніжним комом і просто розмазало мене. В тому був один плюс – зараз я моментально вираховую людину, яка говорить неправду. Моментально. Не знаю, по чому: по очах, по запаху, по міміці…

Я прийшов до тої фази, коли усвідомлюю, скільки часу свого життя я не пов’язував з батьками. Я міг приїжджати до них до хати, не розуміючи, чого я приїхав. А зараз хочеться віддати те, що я їм недодав. Тому що вони багато чого мені дали, навіть не маючи. Я був недобрий син всередині, бо мав супротив до батьків. Він пропав в мене в 30 років. Запізно. Злості до батьків немає бути.

Батьки змогли вселити, що треба пахати для того, щоб вимагати потім щось від життя. Люблю пахати і отримувати кайф з того. Відчуваю дискомфорт на відпочинку. На третій день на морі вже тягне досліджувати якісь корчі.

В нас із донькою дуже демократичні відносини. Ні я, ні вона, ні її друзі не ведуть себе так, що я чимсь відрізняюся від її батьків. Бо я нічим не відрізняюся. Я не герой точно. Те, що сміливо для мене – для інших смішно. Доньку виховую інакше, ніж виховували мене. Нема фізичного примусу. Може, тому що вона дівчинка, а не пацан.

Хотіти в цьому світі – взагалі велике щастя. Треба дякувати Боженьку, що ти ходиш на двох ногах і що в тебе нічого не болить. Не розумію тих, хто каже: “О, голова болить” чи “Не знаю в яких туфлях в театр іти”. Брав би мухобойку і по чолі. Сходіть в “Охматдит” і подивіться на тих діток, які ще не прийшли у світ, а вони вже із тих списків викреслені.

Я бавлюся своїм життям. Мені кльово. Я сприймаю все крізь призму 11-13-річного хлопчика. Дуже легко жити сприймаючи світ через призму такого підлітка. Причому підлітка не від слова «підлий»!До тебе світ той підлий, а ти у відповідь до нього не з підлістю, а з таким трохи сарказмом. І всьо – всьо малюється в інакших кольорах, тобі просто не скучно стає жити. Я помітив, що коли ти дозволяєш собі речі, які би дозволили собі діти, але ніколи – людина 45 років, яка «бачила життя», то до тебе відношення інакше.

Я не претендую на якісь висоти. Я чітко знаю, що я можу взяти від життя. І тому я давним давно щаслива людина. Відкритим людям набагато легше жити, аніж замкнутим. Замкнутим постійно треба приховувати якісь секрети. Мені нема чого приховувати. Я така сама людина, як і всі інші. І в тому кайф.

Вірю, що є якась вища сила. Багато читав по антропології, звідки то всьо взялося. В мене ніяк не вкладається в голові, як могло із всесвітнього океану стільки видів життя утворитися і інтелект людини. Може, початок цивілізації виглядав як експеримент: завезли якісь дядьки на цю планету чувачків і заселили. Є куча доказів таких високоцивілізованих давніх проявів життя: мая, ацтеки.

Грошей для життя мені завжди вистачало. Я точно знаю, що не хочу більше за те, що можу взяти. Тоді відкриваєш очі – йолкі-палкі, а ти постарів! Тобі 30 років, ти в зйомній квартирі, твоя дитина лазить в таких колготках, що страшно на вулицю випустили. І ти бачиш в дзеркалі винуватця своєї біди. Працездатність – це крок, щоб чогось досягти. Якщо в тебе зовсім мало грошей, тобі важче відчувати себе щасливим, але коли їх в тебе забагато, ти знову нещасливий.

Робота – свято? Шо я дебіл чи шо? Для кого робота свято? Всі йдуть на роботу, щоб бабки заробити, за великим рахунком. Мені пощастило і в мене робота подібна на хобі. Колись це було хобі, а потім воно переросло в роботу. Я своє життя так побудував, щоб бути вільним від примусових речей, які твою свободу ущімлюють. Якщо мені Боженька дав щастя мати таку роботу, аби не ходити на неї на 8 ранку, то решту величезну довгу низку речей я вправі вибудувати точно так само.

В мене є страх бути непотрібним. І тому ти мусиш включати самокритику. Якщо б її в мене не було, я б вже давно знищився.

Якщо людина має в житті, з чого посміятися, значить в неї достатньо сили характеру знайти якісь речі в своїй поведінці смішними. І тоді та людина достойна уваги. З людиною, яка може посміятись із себе, вже можна про щось поговорити, бо значить вона чесна.

Старості, поки її нема, я не боюся. Але я людина, яка мала дуже тісне відношення до медицини, і все-таки то страшна штука. Головне про неї не думати до того, як прийде час. Якось треба себе просто-напросто шкодувати і не гробити свій організм, щоб не притягувати її скорше.

Я не хочу літаки, яхти, я не претендую на перші місця в хіт-парадах «Форбса» і решту всього. Тобто мені кайфово, я навчився жити в тому достатку, який я маю. Моє життєве кредо – не мішати робити добрі справи іншим людям.

«Моя «Тойота» – то така квартира на колесах» – Андрій Кузьменко про подорожі:

Літаю більше 90 разів на рік. В мене є всі ті картки, але я завжди забуваю дати їх на реєстрацію. Літати не боюся. Як має закінчиться життя, так і закінчиться.

Оман – фантастична країна. Боже, якби ж Україна була б хоча б на одну соту схожа на неї. П’яний за кермом – тюрма 3 роки, перевищив швидкість – тюрма 2 роки, неправильний паркінг – тюрма на тиждень. Вкрав – ліва рука, вкрав другий раз – права рука. Криміналу – ноль. Народилася дитина – держава збудувала хату, народилася друга – дала 100 тисяч доларів.

Ісландія – відрив голови, Шпіцберген просто мозок зриває і Америка. Коли ти в Америці більше 4 днів, ти розумієш, що ти не хочеш звідти їхати. Вони досягли цього ефекту, сволочі.

Маленькою піщинкою у цьому світі відчув себе на безлюдному острові на Мальдівах. Острів завдовжки у 20 метрів і 30 в ширину. Мене там лишили на день самого. Піднявся шторм, той острів залило по коліна і я три години простояв в обнімку з пальмою. В мене з’явився синдром Робінзона Крузо. Дивишся на пальму: “О, пару кокосів є. До завтра точно потягну”.

Коли ти їздиш сто тисяч кілометрів в рік по бездоріжжю українському, тебе в якийсь момент накриває хвиля ненависті до того автодору і взагалі до тої системи, яка відноситься до людей, як до тварин. І ти дістаєш телефон і починаєш знімати те, по чому ти їдеш. І пишеться пісня «Руїна», бо то є реальна руїна.

Моя «Тойота» – то така квартира на колесах. Тобто я на гастролях в ній проводжу більшу частину часу. Вона якось вселяє віру, що доїдеш до кінцевої точки…

Поза всім іншим Кузьма був ще й письменником, має про це кілька цитат:

Люди мусять читати. Людина, яка не читає, вона невчена. А невчені люди не варті того, щоб займати місце тих, хто би міг бути вченим і приносити якусь користь суспільству. Уявіть собі – всі люди невчені і ми знову вертаємось і бігаємо за мамонтами з сокирами. Мене, наприклад, таке не дуже заохочує до життя. Я хотів би жити в цивілізованому суспільстві, а воно без книжок якось не уявляється.

Чарлз Буковскі мені близький не стилем свого викладення, а як він вміє резюмувати в кінці свого тексту. Два останні речення, повного якоїсь єресі, то є така правда життя, якої ти собі сам навіть часом не можеш сказати. В тому він геній.

Є різні способи уникнути примітивізації свого мозку. Навіть читати не обов’язково – можна спілкуватися з тим, хто читає.

«Інтернет-платформи перетворилися на таку собі паразитарню» – Андрій Кузьменко про український медіапростір:

Інтернет-платформи перетворилися на таку собі паразитарню. Маса паразитів паразитує своїм часом, тратять його лише на те, щоб подивитися, хто що купив, хто де був, абсолютно не збагачуючи свій внутрішній світ.

Десь приблизно 7 років тому я виключив у себе всі телевізійні канали окрім тих, що показують: музику і нічого крім музики; фільми і нічого крім фільмів; документальні фільми і нічого крім документальних фільмів.

В країні поступово пропадає мода на реальні таланти. Люди хочуть бачити те, чим їх останні років 10-15 годували медії. Я не люблю спрогнозованих талант-шоу, там де з першої програми вони вже знають, як воно буде розвиватись і просто формують собі високі рейтинги посредством маніпуляцій героями і журі.

В першу чергу лабає везіння. Можна мати мільйони, можна мати дикі зв’язки, можна засунути людину в тєлік, але, якщо народ буде до неї холодний, воно не дасть результатів. А може просто повезти, як мені колись повезло. Я не маю ані голосу, ані якихось особливих зовнішніх даних. Просто по-вез-ло. В якійсь потрібний момент я там появився і воно пішло-пішло-пішло. Тільки везіння. Або повезе, або не повезе.

Люди, для того, щоб бути щасливими не дивіться тєлєк, особливо тоді, коли там показують новини – це брєд і брехня. Віддавайтеся роздумам про своїх близьких. Дзвоніть і ходіть до мами. Робіть той світ красивішим і добрішим.

Програмні директори радіостанції постійно називають мою музику неформатом. Я 20 років в тому болоті колупаюся і можу сказати, що троє-четверо людей відноситься адекватно до того, що я роблю. А принесеш їм щось легше скажуть: “Ну, Кузьміч, тобі ж не личить такі пісні писати”.

Мені до одного місця авторські права, тому що я особисто не дістав жодної копійки за них, 22 роки роблячи музику. Мені на пенсію записують всі мої телепрограми, бо принципово не дивився жодної.

«Спочатку ми не вміли писати пісні українською мовою» – Кузьма про музику, творчість та свій гурт:

В Україні таке псевдопуританське виховання в аудиторії. В нас не ніколи не було субкультури. А щоб була нормальна музична культура, повинен бути пласт тієї субкультури. Ти ніколи не назвеш українську панковську культову групу, растаманську культову групу, хард-рокову…

«Золотий» рік для мене – це 1983-й, коли я став меломаном, коли музика всього світу впала мені на вуха. Я моментально влюбився в панк-рок, причому в агресивний. Це була відповідність віку. Мені було років 14.

Мої перші твори з’явилися завдяки мамі. Вона змушувала мене грати на піаніно етюди.
Ставила переді мною коробку сірників, і після кожного зіграного твору я мав виймати сірник,
поки коробка не спорожніє. Ось від нудьги я імпровізував.

Спочатку ми не вміли писати пісні українською мовою. Не було практики. Тому що до нас були «Брати Гадюкіни» і «ВВ» і ми боялися дуже тьмяно виглядати на їхньому фоні. Ми писали англійською, а потім перекладали на українську, і десь на пісню 10-ту чи 15-ту зрозуміли, що набагато легше писати на своїй рідній мові.

Перший концерт «Скрябіна» був у військовій частині у Старичах. Нам сказали, що можуть розплатитись соляркою або дати сім доларів. Ми, звісно, ​​вибрали гроші.

Для мене то не творчість. Я просто можу передати якусь інформацію під музику, мені так легко. Я можу набрати якусь кількість акордів і розказати під них якусь історію. Потім всі стоять і цей меседж до себе прикладають. І чим більшому числу людей воно підходить, тим більше його слухає. То єдиний критерій, яким я послуговуюсь.

Про те що ти талановитий, що ти геніальний ніхто не взнає, окрім миші в тебе на кухні, тому що треба пахати, щоб людей навколо в тому переконати.

У якийсь момент я зрозумів, що не можна висмоктувати ідею пісні з пальця. Бо потім так само як ти мучаєшся – пробуєш «ні про що» написати, люди так само «ні про що» його сприймають. Тому має бути історія.

Я не чекаю натхнення. Раніше я чекав, коли думка прийде, впадав у депресняк: «Блін, нема про що пісню написати». А зараз йду по життю сміясь. Якась ідея залетіла – зафіксував.

Людина субкультури, якщо вона підходить до того філософські, вона буде жити там вічно. Якщо вона підходить одноденно – «а, напишу-ка я пісню з матюками», то вона собі два дні там проживе і перестане бути цікава. Яскравий приклад Іггі Поп, який творить продукт, що живе роками і десятиліттями.

Щоб когось спродюсувати, треба, по-перше, мати велику душу, чого я не маю. Друге – треба мати багато зв’язків, якими ти можеш скористуватись. Я маю зв’язків повно, але я не можу навіть «Скрябін» спродюсувати,тому що я до сих пір не знаю тих педалів і канонів, які треба нажимати і виконувати, щоб пісня стала хітом.

Я би хотів записати пісню з Тарасом Петриненко та Іво Бобулом. Взяти таких двох грандів, які вже зійшли з перших позицій, але такі два мега-вокали. Такі Джо Кокер і Елтон Джон. Дуже би хотів з ними…

Єдиний критерій нашої популярності, це те, що ми постійно щось робили. Кожен рік по альбому. 25 років – 25 альбомів. Люди почали з них щось для себе витягувати і набралась така їх кількість, що здатна набити зал.

Нагадаємо про 10 українських пісень здатних допомогти злізти з «голки» російського шансону і блатняку