Є у календарі особливий день – єдності громадськості, яка розуміє вагу і значення бібліотек в житті України. Його вже 25 років поспіль відзначають 30 вересня. Всесвітній день бібліотек не просто нагадує про їхню важливість, а й створює атмосферу підтримки для наших героїв-воїнів і всіх українців, незалежно від їхнього місця перебування сьогодні – у бібліотеці чи в окопі.
Напередодні професійного свята Proslav поспілкувався з завідуючою відділом обслуговування КЗ «Переяславська публічна бібліотека» Ларисою Жарко про книги, які читають переяславці, стереотипи про бібліотекарів та читачів-друзів закладу.
– Ларисо Григорівно, скільки років Ви працюєте у бібліотеці і як змінилася ця важлива інституція за ці роки?
– Я вже достеменно й не пригадаю, приблизно з 1992 року. Фактично, бібліотека – це моє життя. Свого часу я вчилася на бібліотекаря. Тоді в інститутах ще існували цілі бібліотечні факультети. Я справді хотіла працювати у цьому храмі й донині дуже люблю свою роботу і свій колектив. Завдячую колегам старшого віку, які колись допомогли мені набути практики. Взірцем для мене була колишня директорка ще тоді районної бібліотеки Світлана Володимирна Харіна. Постійно згадуємо її та працівників, які вже пішли на заслужений відпочинок, і радіємо, коли вони приходять до нас у гості.
З того часу багато чого змінилося. Ми стали міською публічною бібліотекою, у нас скоротився штат, а кількість сіл обмежилася населеними пунктами лише нашої Переяславської громади. У нас молода директорка – Тетяна Майстренко. Це людина енергійна, досвідчена. Завдяки і їй, зокрема, наш колектив не просто працює – він живе: постійно відбуваються різні заходи, презентації книжок. Тетяна Миколаївна намагається шукати всі можливості, аби збагачувати наш заклад новими надходженнями літератури. Але передовсім, у всі часи бібліотека була місцем спілкування. Місцем, де можна різнотематично поговорити, обмінятися досвідом, знайти нових друзів або побачитися зі старими знайомими. Нашими постійними завсідниками є і люди старшого віку, і школярі.
– Себто бібліотека це не лише про книги, а й місце соціалізації як для дорослих, так і для дітей?
– Саме так, бо люди старшого віку приходять не так за книгами, як за потребою поспілкуватися. А там, дивись, хтось побачить якусь свою знайому – щось поговорять, оберуть книжечки. І от, вже вони, дивись, разом і пішли. У той же час, приємно вражає їхнє ставлення до книг – вони люблять не тільки читати їх, а й обговорювати. Діляться враженнями, питають про нових авторів, про новинки, про те, що зараз модно читати. Просять усе нове пропонувати їм першими. Саме читачі і надходження нової літератури – найприємніше в нашій роботі.
Радісно, що забігає й молодь. Якщо раніше всі дуже були «в телефонах», «в інтернетах», «в комп’ютерах» і читали мало, то зараз ходять цілими класами. Для молодших школярів у бібліотеці є окремий дитячий відділ, а старшокласники ходять сюди. Цінно, що читають не лише художню й програмову, а й наукову літературу: про історію, філософію, психологію і релігію.
– А військові приходять?
– Не надто часто. А якщо і заходять, то більше аби поспілкуватися і полікувати душу. Розповідають своє, радіють, що в нашому місті не так гостро відчувається війна. Мабуть, зараз їм не дуже до нас. Але думаю, що коли війна закінчиться, вони неодмінно прийдуть сюди шукати відповідей на якісь свої питання у книжках.
– Як колектив зустрів повномасштабне вторгнення?
– Як і всі – не вірили тому, що бачили на власні очі. Думали, що це якийсь кошмарний сон, пізніше – що це швидко закінчиться. Мали дозвіл не ходити на роботу, але наша директорка і частина працівників були на місці і долучалися до роботи волонтерського штабу громади. Бібліотека певний час не функціонувала за призначенням – ми не могли ризикувати життям людей. Ви ж бачите, яке у нас приміщення. Тим паче в той час кожен переймався порятунком себе і своїх родин.
– Чи продовжує жити професія бібліотекаря? Чи приходять на практику нові спеціалісти?
– Я гадаю, що питомо бібліотечних факультетів, як було колись, вже не існує. Можливо, якось інакше звучить ця спеціалізація тепер і вона більш обширна. Раніше справді молодь часто приходила на практику. Зараз – рідко. Усі в пошуках високооплачуваної роботи. Але, на жаль, це не про роботу бібліотекаря. Це робота для ентузіастів. Наша робота не тільки в тому, що видавати книги, як може здаватися, а набагато глибша. Є навантаження, є свої правила і нюанси. Але коли ти цю професію любиш, то все приймаєш як належне.
– Яким є портрет сучасного бібліотекаря?
– Почнемо з того, яким він був раніше – жінка літнього віку в окулярах і з «дулькою» на голові. Така доволі дотошна людина, яка дбає про ідеальну тишу в читальному залі. Нині, мені здається, це має бути молода дівчина чи хлопець, гарненькі такі, енергійні, сучасні, прогресивні, усміхнені, ввічливі. Найперше, сучасний бібліотекар має бути не педагогом, як вважали колись, а психологом – нічого не нав’язувати, радше пропонувати. Допомогти, порадити, вислухати, десь і промовчати. Щоб людина вийшла задоволена – ніби від психолога-терапевта, який, за потреби, і чаю заварить, і заспокоїть.
– Книжки яких авторів найчастіше запитують, що найактивніше читають цього року?
– Поза програмовими творами у молоді є запит на фантастику – насамперед, це романи Стівена Кінга, яких у нас є багатенько. Активно читають Мартіна, Толкіна. Користуються популярністю історичні й детективні романи українського письменника Андрія Кокотюхи – він легко пише, а тому цікавий і дорослим, і молоді. Навіть беруть перечитати по другому колу. До речі, колись він був гостем нашого міста. Також читачам цікаві Орхам Памук, Муракамі Харукі. Багато читають романи Юрія Андруховича, Світлани Талан, Василя Шкляра, Дарини Гнатко, Валентина Чемериса. Великий запит тепер на історію – усі хочуть наново дослідити і розібратися в ній. На мій погляд, багато сучасних книжок бувають переоцінені – гарно розрекламовані, а де-факто ні про що. Не беруть за душу, зрідка дають якусь необхідну інформацію.
– У той же час, думаю, бібліотека намагається встигати за тенденціями і відслідковує якісь актуальні новинки для своїх читачів?
– У зв’язку з трагічними воєнними подіями, ми маємо з цим труднощі – усе впирається в кошти, яких нам майже не виділяють. Тому чекаємо акти донорської підтримки зі столиці, радіємо новим надходженням, про які повідомляємо на нашій сторінці у Facebook. Водночас, дуже виручають читачі, даруючи нам якусь нову літературу. Завжди публічно дякуємо їм за це, частинку таких книг віддаємо у сільські бібліотеки – там нових надходжень бракує тим більше. Найперше дбаємо про дітей. Днями листоноша принесла бандероль з двома новими дитячими виданнями від благодійника.
– Чи боретеся з російськомовною літературою на полицях і яким чином?
– З початком воєнних дій ми прибрали ті книги, де восхваляють російського агресора – не прибрати б якимось кощунством. Але на полицях російськомовні книжки знайти ще можна. Поясню чому. Маємо людей, які читають класику, досі нею цікавляться. Приміром, книга Дюма не винна у цьому всьому. Часто цікавляться внутрішньо переміщені особи. Тому ми зробили окремий стелаж з такою літературою. Водночас маємо розуміння, що російська не повинна звучати в публічному просторі, бо це мова, якою віддають накази вбивати наших людей. Але з поваги до людей, які тільки переходять на українську, ще лишаємо такі книги. Намагаємося входити у положення.
– На ваш погляд, як зміниться бібліотечна справа через 10-20 років?
– Бібліотека була, є і буде. Можливо, щоправда, зменшиться їхня кількість. Але усе найцінніше матеріальне літературне надбання країни зберігають саме бібліотеки. Цього не замінить будь-який гаджет. Класика актуальна завжди і скрізь. Вже зараз у бібліотечній справі пробують різні формати – кафе-бібліотек, приміром.
Бібліотечна справа точно зміниться, але якийсь однозначний прогноз я не можу дати. Однозначно бібліотека вже ніколи не буде такою сухою і дотошною, як про це стереотипно думали колись. Багато що залежить від влади – від місцевого самоврядування і до Міністерства культури – яка може своїми діями інтенсифікувати ці процеси. Ініціювати і робити можна, але дуже складно без коштів. Хочеться сучасних приміщень, а у висновку радієш навіть десяти новим стільцям. Усю роботу виконують десять працівників, хоча раніше наш колектив був куди більшим. Але ніхто не плаче і не розраховується з роботи попри відверті копійки, які ми отримуємо.
– Що б Ви побажали читачам і самим собі напередодні свята?
– Найперше, хочеться, щоб якнайшвидше закінчилась війна. І неодмінно нашою Перемогою. Щоб не помирали наші рідні захисники. Коли ми переможемо, мені здається, нам навіть дихатиметься легше. Буде життя, відновлення і мрії про щось хороше. Своєму колективу, ветеранам бібліотечної справи, я бажаю здоров’я і довголіття – щоб усі наші мрії здійснилися, а в оселях панував добробут, мир, радість. Читачам хочу сказати, що ми їх любимо. Ті, що дуже часто ходять, вони вже нам як рідні, ми вже про них все знаємо. І дуже раді їх бачити й приймаємо, ніби близьких друзів. Які б важкі не були часи, ми стараємося виставляти нові книжечки, на будь-який смак і вік читача завжди щось знайдеться. Попри все, наша професія і наш заклад потрібні – навіть якщо це не так помітно, як справа тих, хто пече хліб.
Нагадаємо, що нещодавно Ганна Ляч розповіла про те, як трансформує підходи до роботи з переяславським ансамблем «Вербиченька».