Попри війну чимала увага українців цієї весни була прикута до четвертого сезону телешоу «МастерШеф Професіонали», який телеканал СТБ відзняв та випустив під час повномасштабне вторгнення росіян на територію нашої Батьківщини. Удвічі приємніше, що його переможцем став наш земляк Артем Кабулахін, який певну частину свого життя провів живучи у Хоцьках на Переяславщині, закінчив тут школу.
Днями Proslav запросив Артема на ексклюзивну розмову аби поговорити з ним про Переяславщину, кулінарію, зйомки в шоу, особисті перспективи, гастро-майбутнє України та багато іншого. Пропонуємо вам переглянути цю розмову або прочитати її у текстовому варіанті.
– Щоб ти розповів про себе тим, хто не дивиться телевізор і шоу «МастерШеф» і нині, можливо, дізнається про тебе вперше?
– Звати мене Артем, мені 25 років. Десь у 17-річному віці пов’язав своє життя з кухнею, став трішки більш пізнаваним після участі в проєкті «МастерШеф». Це трапилось досить випадково у моєму житті. Тепер я просто пливу за течією, яка приводить мене туди, куди потрібно. Переяславщина насправді не зовсім мій рідний край, бо моя мама з Білоцерківщини. Але я провів у Хоцьках пів дитинства – десь з 11 років і до закінчення школи. До цього ми жили в Києві, а потім продали там квартиру та переїхали в село Хоцьки, Переяслав-Хмельницький район. Це дуже красива місцевість. Я коли був дитиною, звісно ж, цього не розумів і хотів назад в Київ, запитував себе – навіщо мене перевезли в це село. Але там було дуже гарно, Дніпро та поруч заповідник був.
– Які особливі спогади ти несеш протягом всього свого життя, про село, про Переяславщину. Можливо маєш тут улюблені місця чи спогади, які часто зринають у думках?
– За селом Світанок, трішки далі до Канева, пригадую, були дуже класні, великі ринки, куди ми частенько їздили – не пригадую вже як вони називаються. Ще мені подобалося, що там багато полів, дуже гарний ліс. Коли був у Циблях, там дуже поруч видно Дніпро. Ці спогади вони більше про ліс та Дніпро, у якого ти іноді не бачиш іншого берега. Там класно відпочивати. Пам’ятаю, що коли переїхали, то мали три собаки. Кияни там купували дачі, наскільки я знаю, і щоліта туди приїздили, бо Хоцьки дуже мальовниче місце. Ще мене дуже дивувало після Києва, що там на уроках трудового навчання ти не вирізаєш щось із дерева, а в тебе є город на території школи. І от ти йдеш туди – щось садиш, сапаєш. Потім збираєш якісь помідори, гарбузи чи ще щось. Це було прикольно. Також ми чергували в школі та були дуже дотичні до кухні – там працювали класні кухарі, які мені завжди давали зайву порцію якихось оладок або ще чогось. Готували там дуже смачно. Ще мені дуже подобалось, що на території нашої школи був певний період, коли цвіли абрикоси – у нас була їх ціла алея. І от як росте сакура в Японії, так у нас цвіли абрикоси. Це було супер гарно.
– Чи залишились у тебе тут рідні, друзі? Наскільки часто буваєш на Переяславщині, Хоцьках, чи, можливо, у самому місті Переяславі?
– Зараз доволі рідко, тому що друзі роз’їхались. Дехто воює, і один мій друг, наскільки мені відомо, нині залишається у статусі «зниклий безвісти». Буваю більше проїздом. Але залишились якісь контакти. Наприклад, мій класний керівник зі школи, Валерій Віталійович, який навчав мене інформатики. Усі в дитинстві думали, що я стану якимось програмістом, дуже цього хотіли. Але вийшло так, що мені не хочеться сидіти за комп’ютером, мені більше подобається готувати. Хоч пройшло вже майже 8 років, я кожен рік йому телефоную, вітаю з днем народження, питаю як справи й таке інше. Трошки сумую, тому що багато людей вже роз’їхались по містах, села поволі вимирають, школи об’єднують, закривають, залишають лише початкові класи… Це, звісно, трішки сумно, тому що в основному, люди більше хочуть у міста. Але я знаю багато друзів й знайомих, які їдуть в гори, купують собі там будинки, живуть, кайфують, щось вирощують собі, стають фермерами, в’яжуть якісь шарфи, сукні – це класно, тому що ми знову повертаємось до того, з чого ми починали, але більш оновленими й усвідомленими.
– Ти трішки пригадав про свого вчителя інформатики, а я нещодавно підняв один із випусків газети «Вісник Переяславщини», де про тебе згадується як про учня 11 класу, який переміг на олімпіаді з інформатики, на обласному чи районному рівні. Власне з цього приводу цікаво наступне, як з людини яка подавала такі надії в програмуванні, ти власне дійшов до кухні. Бо, наскільки я розумію, ти не одразу хотів стати кулінаром. Як ти прийшов до кулінарії? Чи був якийсь переломний момент, коли прийшло таке усвідомлення, розуміння того що ти будеш кухарем?
– Усе дуже випадково, як і все в моєму житті. Я просто обирав екзамени на ЗНО, і хотів вступати на психологію, адже у мене математичний склад розуму. Я «технар», але досить частково. Мій батько в минулому будівельник-інженер, і мені здається, що від нього мені перейшла така от «технічна складова». Але мені це ніколи не подобалося, щоб займатися цим весь свій час. Так, це класно, цікаво, можна було б реально стати якимось програмістом, міг би «косить бабки», сидіти десь на Балі й «не паритись». Умовно, як це малюють люди. Але я розумію, що мені це не подобається настільки, щоб я хотів би цим займатися все життя. І я хотів вступати на факультет психології, але якось так вийшло, що я не міг змінити екзамени, які я обрав. Мені потрібно було поступати, зважаючи на ці екзамени. І я просто подивився добірку, куди я можу вступити, на яку спеціальність, факультет, зі своїми екзаменами. Зрозумів, що я міг би стати екологом, вчителем фізичної культури, якщо брати до уваги університети. А потім я розглянув варіанти коледжів. Зрозумів, що я міг би вступити в кулінарний. Подумав, що це звучить прикольно, вирішив, що піду туди. Чомусь мені це спало на думку, і я вступив. Там почав більше читати статті, книжки, дивився купу відео, підписувався в соцмережах на шеф-кухарів, на заклади. Почав багато дізнаватися. І от між першим й другим курсом я подавався на стипендію в кондитерську школу, яку випадково знайшов – там був конкурсний відбір, я їздив в Київ, готував десерти на цей відбір, ну але я не пройшов звісно. Потім я згадую, що коли був в університеті, після коледжу, у нас був курс молекулярної кухні, цікава така штука на державному навчанні, і вони нам показували відео Гестона Блюменталя (британський шеф-кухар – прим.авт.), а я ці відео дивився на 1 курсі в коледжі, і я це все знав. І ми в коледжі вже готували всякі сфери, експериментували з цим усім, бо мені було цікаво.
– Яка була перша твоя страва, яку ти приготував вже на професійному рівні? Від чого ти власне як кулінар, отримав таке перше професійне задоволення?
– Перша страва була досить знакова для мене. Це томат. Я просто приготував дуже смачний томат. Це була страва дуже проста, з 3-х складових. Хороший сезонний томат, соус вінегрет на основі домашньої, нерафінованої, ароматної, соняшникової олії, яблучного оцту та гречаного меду і хліб. Це було просте поєднання, але воно в мене склалося і випливло суто зі спогадів мого дитинства. Це якась така клішована історія, яку розповідає багато кухарів. Творчість йде з середини, і я був наповнений цим в дитинстві, але воно було десь там сховано. А потім я це згадав, дістав з себе, додав що мав, наклав це все і зробив отаку страву, яка вийшла дуже проста й, водночас, дуже смачна. І я зараз знаходжусь в закладі, в якому я і придумав цю страву. І вже пройшло, мабуть, 3 роки, як я тут не працюю, а вони досі готують її.
– Які у твоєму арсеналі, як кулінара, є Наддніпрянські, Переяславські страви ще з того періоду, які асоціюються саме з нашими краями, з Хоцьками, Переяславом, з Наддніпрянщиною?
– Мені складно відповісти. Ми просто переїхали та перевезли частину нашої кухні туди. Не знаю, що б ще сказати. Я на той час не сильно цим цікавився, але було дуже класно те, що ми купили хатину в Хоцьки, і там в середині була піч, яка займала просто пів кімнати. Мама там готувала дуже смачний борщ прямо з печі, якийсь куліш, багато чого випікали. Ми залишили цю піч, це було наче серце хати, і ми не хотіли це нищити. Це було прикольно, бо воно ще й опалювало хату.
– Перейдімо від кухні звичної до кухні телевізійної. «МастерШеф», це більше про шоу чи кулінарію? Яким був знімальний процес в умовах війни? Наскільки те що ми там бачимо на екрані, відрізняється від того що спіткало під час знімального процесу? Як загалом вдавалося в умовах війни, телезйомок як нового для тебе досвіду, зберігати спокій і виваженість?
– Розіб’ю свою відповідь на три частини. Найперше, так – «МастерШеф» – це телевізійний проєкт. На сезонах аматорів я, перш за все, звертаю увагу на телевізійну складову, ніж кулінарну, а от сезони професіоналів, в якому був і я, це все ж таки більше кулінарне реаліті, і трішки менше шоу. У нас був такий, досить особливий сезон, в тому плані що в нас не було перенасичення «срачами» коли хтось свариться між собою. Ми на цьому не зациклювалися, ми більше зациклювалися на приготуванні страв у плані як це подати, поєднати тощо. Тому саме в сезоні «профіків», я можу чітко сказати, що це все ж кулінарне шоу, де ми щось вигадуємо, навчаємося. «МастерШеф» – це як дитячий кулінарний табір, де тебе не навчають, а ти навчаєшся виключно на своїх помилках, робиш висновки зі зробленого. Тому це прикольний досвід. Друга частина питання, про те як ми знімали. Зйомки припадали в період з кінця листопада і закінчувалися наприкінці січня. І це були два з половиною місяці активних обстрілів, вимкнення світла, всюди генератори. І так, в цьому було багато складнощів для знімальної команди, бо фактично весь павільйон на генераторах, що дуже додає собівартості телевиробництва. Генератори, звісно ж, не вивозили формату «робити все». Місцями в павільйоні було холодно, бо він не підлаштований під таке. Ще було складно через те, що ми жили в готелі в Броварах, де знаходиться знімальний майданчик, і коли не було світла в готелі, у них опалення та гаряча вода була на електриці. Відповідно, коли не було світла, не було гарячої води. Після зйомок хотілось відпочити, сходити спокійно в душ, лягти спати, зарядити телефон, але не завжди була змога. Так було у багатьох, тому я нічого нового не відкрив. Зйомки тривали по 12-16 годин подекуди, і це також було дуже складно насправді. Але це все «вивозиться», ти до всього звикаєш. Люди в цьому плані дуже сильні, не всі звісно, але багато хто до такого режиму звик, тому що на кухні ми працюємо дуже багато часу. У мене був досвід працювати вночі, в нічних змінах, по 12-13 годин, і просто в закладах працювали по 14 годин. Тому ми досить стресостійкі в цьому плані, як фізично, так і морально. Тому що і морально на кухні важко працювати – постійно температура, крики, емоції, щось не виходить і все таке. Тому було досить складно.
– Попри такі складні часи, чи залишалося місце для курйозів на майданчику, якихось веселих історій, які будуть пригадуватись через роки, про які, власне, можна розповісти.
– Було багато всяких історій. Приміром ми на сезоні харчувались салом і хлібом, і це дуже рятувало. Відкрив його для себе у десяти текстурах. У нас була учасниця, Регіна, і вона постійно привозила нам смачне сало, ми там постійно «сиділи на тому салі», було дуже класно. Ще до нашого знімального павільйону прибилася кішка, й тусувалася виключно з нами. Ми її прозвали Аліса, вона така як чеширський кіт – сиділа постійно десь, спостерігала. Було багато таких курйозних моментів, пов’язаних з повітряною тривогою, тому що ми ж не могли знімати в цей час, і зйомки зупинялись. Уявіть, що ви ставите пектися бісквіт, а тут повітряна тривога, і нам треба їхати. Пам’ятаю, на початку взяли якусь їжу й заїхали в бункер, де були й Ектор, і Оля, і Вова. Сидимо, говоримо, така досить дивна ситуація.
– Як змінюється життя після проєкту у кулінара? Бо можна уявити, наприклад, як після вокального шоу ти стаєш відомою зіркою, артистом. А що відбувається з кулінаром після перемоги в «МастерШеф»? Чи це мова про якісь кар’єрні перспективи, чи, умовно, про якісь соціальні проєкти які ти можеш втілювати?
– Тут велике питання у тому, що все залежить від тебе. Як ти це використаєш, що в тебе в середині, що ти хочеш дати людям, до чого ти хочеш іти. Тому що, у випадку зі мною, це трапилося досить несподівано, тому що я до цього не йшов усвідомлено, я цього не прагнув. Усе це трапилось випадково, я просто плив по цій течії й намагався готувати, щось робити. І от зараз, коли закінчився проєкт, і я з нього вийшов, я просто якийсь час збирав себе до купи, думав що мені з цим усім робити, що я хочу дати, чим я хочу займатися. Та перш за все я хочу готувати щось цікаве, годувати людей. Також я розумію, що до мене прийшла аудиторія, яка мене дивиться, і я можу щось транслювати. Є аудиторія, якій я можу щось розповідати, якісь свої думки, на щось наштовхувати, когось надихати, навчати нове покоління кухарів й показувати людям, що немає нічого неможливого, на власному прикладі та досвіді. Я був досить закритою людиною, що насправді заважає. І треба показати, як я з цим справлявся, адже в період зйомок, два місяці, в мене з’явився кардинальний переломний період в житті. Це як боятися висоти й стрибнути з парашутом, а потім ти вже просто не боїшся, вже нічого не страшно. На тебе дивиться мільйони глядачів, тебе бачать, оцінюють, як ти поводиш себе, що ти готуєш, що говориш і так далі. Так от зараз вже нічого не страшно. І виявляється, що вже просто вести себе, так як я себе веду – людям подобається це, вони мене сприймають таким, який я є. І це класно. Тому я хочу це якось транслювати, хочу наздоганяти в плані підтримки армії. Проводили багато якихось івентів, зокрема благодійний стрім. Продали тарілку, яку я робив, за 19 000 гривень. Також можна поїхати до хворих дітей в інститут раку, приготувати їм щось, дати мамам якісь поради, щоб вони могли смачніше годувати своїх дітей, адже їжа в лікарнях є досить посередня. Її можна трішки урізноманітнити, можна просто їздити по різних містах, знайомитися з людьми, спілкуватися, знаходити якісь нові можливості і так далі. Також в Києві буде благодійна вечеря. Я хочу якось допомагати і самому розвиватися, бути більш відкритим до людей і спілкуватися з ними, знайомитися з новими людьми. Можливо скоро відкрию якийсь свій невеличкий заклад. Дуже цього хочеться. Ще не знаю точно як, і де, але є ідеї.
– Хочеться проговорити з тобою питання про перспективи розвитку гастротуризму в Україні. Як смакує наша Батьківщина, де найсмачніше, що варто спробувати на Київщині, і загалом які маєш думки з цього приводу? Як це має бути з твоєї точку зору?
– У нас насправді прямо поле не пахане цієї всієї історії. Я шукаю трушні місця, якихось локальних людей, які готують просто те, що вони готують. Якби я сказав, що медовик у моєї тітки дуже смачний – а він правда дуже смачний, бо я куштував медовики навіть в дорогих київських пекарнях. Але медовик моєї тітки на голову вище усіх цих медовиків, які я куштував. І якби я сказав, мовляв, поїхали куштувати медовик. Воно так працює, що ти їдеш в гори, в Карпати, а там якась бабуся готує банош класний, і ти їдеш до неї й куштуєш його. Але це така, більш культурна історія. З такої точки зору, я для себе відкрив місця такі коли вже наші міські люди, їдуть кудись в гори чи в села і знаходять там якісь старі хатинки, реставрують їх, але залишають там їх образ, душу. Ти можеш туди приїхати, відпочити, насолодитись природою. Це класно. У містах також мають відкриватися якісь заклади, які будуть себе представляти як нова українська кухня, можливо, якісь стріт-фуди, в Києві там відкриваються стріт-фуд з котлетами по-київськи, готують чебуреки. Приїхали кримські татари відкрили свої заклади, зокрема «Мусафір», де дуже смачно готують, і це також українська культура. Тому розвиток цього є, але перш за все потрібно розвивати не ресторани, бо це середня ланка. Є фермери, це сама базова ланка, з якої все починається. А далі фермери вирощують продукт, віддають його в ресторан, ти його якось готуєш, подаєш гостю і ця історія має починатися з самого низу. Відтак потрібно просто розвивати продукти, що у нас ростуть, їх якість і різноманіття. От раніше, десь п’ять років тому, ніхто не знав, що таке спаржа. Це була там якась штука для багатих, і вона була привозна, а нині ж вона продається будь-де. Бабусі можуть вирощувати її у себе, це все доступно, і ти можеш це їсти. Бо спаржа це наш продукт, що ріс у нас дуже давно – просто його закинули і більше ніхто не вирощував. Тому потрібно просто розвивати саме базові продукти й показувати їх особливості, пишатися тим, що у нас є бринза. Дуже багато наших продуктів, просто потрібно «підіймати» і ми будемо займатися підняттям попиту на ці речі, і буде пропозиції до фермерів. Вони це вирощуватимуть, даватимуть нам, ми будемо давати це людям і так далі.
– А що ти приготуєш в день нашої Перемоги? Як вона смакуватиме від кулінара Артема Кабулахіна і що ти, власне, побажаєш нашим землякам наостанок нашої розмови.
– Я приготую казан борщу, напечу пампушок, наріжу сала. Бо борщем класно ділитися. Ти ніколи не приготуєш його на одну порцію – він в тебе не вийде, це складно. Тому борщ – це така штука, якою треба ділитися. Глядачам бажаю триматися, не боятися робити помилки, жити це життя на повну, тому що коли, як не зараз це робити. Їжте смачно, бо не смачно воно не треба!
Нагадаємо, телеканал СТБ готує до ефіру дванадцятий сезон улюбленого проєкту українців «МастерШеф». Це вже другий сезон, який СТБ виробляє в умовах повномасштабної війни. З 26 серпня на головній кухні країни змагатимуться кулінари-аматори, а вдосконалювати майстерність їм допомагатимуть незмінні судді Ектор Хіменес-Браво, Ольга Мартиновська і Володимир Ярославський.