Під час нещодавньої поїздки на Львівщину випала нагода познайомитися з дивовижною людиною. Павло Козак тридцять років пересувається на візку. Вже у колісному кріслі він став одним з кращих атлетів-паралімпійців з пауерліфтингу в своїй ваговій категорії та чемпіоном світу з бодибілдингу, перемагаючи навіть фізично здорових спортсменів. А з 2014 року допомагає військовим починати нове життя після травм та ампутацій. Історію ментора, який лікує тіла й душі наших захисників залюбки переповідаю читачам Proslav, бо вона справді вражає і надихає.
25 років у активній реабілітації
Павло Козак – соціальний психолог та тренер-наставник Національного реабілітаційного центру «НЕЗЛАМНІ», а також соціальний працівник реабілітаційного центру «Модричі».
Так його посади називаються номінально, по факту ж Павло допомагає воїнам, які зазнали важких поранень, адаптуватися до нових обставин, і не лише фізично, й морально. Зокрема, навчає, як активно жити на кріслі колісному, на якому він сам з дитинства.
У 12 років Павло впав з дерева і отримав спинно-мозкову травму – зламав хребет, дві руки і п’ять ребер. Для хлопця це був тяжкий удар, адже до того він серйозно займався дзюдо та боксом. Він зарікся, що не сяде в інвалідний візок і попри все знову ходитиме. Однак минали місяці, роки, а дива не ставалося.
«Краще добре їздити, ніж погано ходити», – цю пораду друга Павло сприйняв не одразу.
– Коли я травмувався, це був 1994 рік, і реабілітологів, як таких, не було. Були речі, до яких я доходив місяцями чи роками. Прикро усвідомлювати, що багато часу втратив у чотирьох стінах. У 1999 році я в ролі рекрута потрапив у табір активної реабілітації на базі Львівського обласного госпіталю ветеранів війн та репресованих імені Юрія Липи. Сам навчився техніці переміщення на візку. Мені було 16 років і відтоді почалась моя школа реабілітації. Після цього я був стажистом, інструктором. Якщо люди до мене зверталися, я їх вчив. Коли вперше подолав на кріслі колісному 12 кілометрів за годину, я зрозумів, що друг таки мав рацію, – розповідає чоловік.
Університет навчив обходитися без пандусів
Павло став першим студентом на візку в Україні, який вступив на стаціонар і закінчив навчання, хоча й зізнається, що це були надлюдські фізичні навантаження і «політехніка» забрала в нього кілька вагонів здоров’я.
– Прикро було, коли в корпусах, де працював ліфт, ставили одну пару в тиждень. Сходи: один прольот був більше 20 сходинок і слизько. Було складно, коли ти підходиш, а вахтер каже, що нічого не може зробити, в них вказівка не вмикати ліфти, бо економія коштів та студенти ламають.
Його життєвий шлях сповнений трагічних моментів та блискучих звитяг. Непристосований для людей з інвалідністю університет навчив його бути незламним бійцем по життю. Тепер він може взагалі ігнорувати пандуси й піднятися на роботу сходами.
Більше того, Павло повернувся до професійного спорту і досягнув неймовірних вершин: став чемпіоном світу з жиму серед здорових спортсменів, вигравав у паралімпійських змаганнях з пауерліфтингу, а також виборов титул чемпіона світу з бодібілдингу. А ще він – один з засновників і капітан львівської команди баскетболістів на візках «Титани».
Павло Козак живе за принципом «навчився сам – навчи інших». Консультує хлопців та дівчат із інвалідністю, допомагає їм підібрати крісла колісні, ремонтує їх, навчає технікам переміщення, подоланню перешкод і проводить загальну фізичну підготовку.
«Моя робота починалася, коли хлопця переводили з реанімації в палату»
Робота з військовими почалася в 2014 році у Військово-медичному клінічному центрі Західного регіону.
– До мене звернулася подруга Мар’яна Гординська, попросила приїхати: «Паша, пацани масово починають приходити трьохсотими бортами. Їм треба живий приклад, а в тебе є дівчина, робота, проекти, ти тренуєш, виступаєш». Це мала бути разова акція, а вийшло, що затримався надовго. До війни ніхто не був готовий. Реабілітаційне відділення ми ставили з нуля. Не було й військових психологів. До палати заходили різні «спеціалісти» й починали розказувати хлопцям, що знають як їм важко. У відповідь в них летіли телефони, пульти, і це зрозуміло.
Щоразу, коли Павлові дзвонили й повідомляли, що потрапив новий хлопчина, він зривався посеред робочого дня і їхав до шпиталю.
– Моя робота починалася з моменту, коли хлопця переводили з реанімації в палату. Часом були дуже тяжкі випадки. Моє профільне питання – це все ж спінальна травма, але вони бувають різні. Якщо пошкоджений нижній мотонейрон, тоді функціонують торс і руки – це не є складні кейси. Головне, щоб в гострому періоді не трапилося ускладнень у вигляді пролежнів, бо це найстрашніше для спинальника. Людині достатньо пролежати в одному положенні 5-10 годин і вже може бути третя стадія. І найдорожчий антипролежневий матрац – не панацея, якщо ігнорувати звичайні правила зміни положення: у ліжку – кожні 3-4 години, у візку – щогодини.
«Коли хлопці питають про такі делікатні речі – це показник довіри»
Павло розповідає травмованим хлопцям про профілактику пролежнів, пояснює роботу кишківника, сечового міхура, обговорює з ними делікатну, але важливу тему статевого життя.
– Це свого роду показник довіри до мене, коли молоді хлопці не соромляться і питають про такі речі. Урологи їм говорять, мов рано за це думати. А як рано, якщо в нього жінка не ко́хана пів року? Як кажуть, песимізм плачеться в жилетку, оптиміст – в декольте. Важливо, коли біля тебе є любляча людина, яка підтримує й розуміє тебе. Коли нас чекають ми повертаємось з того світу.
До своїх підопічних Павло добродушний, але вибагливий. Каже, що завжди працював за принципом «рівний – рівному».
– У наших розмовах ніколи не було формалізму, спілкувались, як старі знайомі. Можемо вийти попити кави, перекурити, пограти в настільний теніс, по кільцю постріляти, на залізі попрацювати. До кожного вдавалось знайти підхід. Часом я був злий на волонтерів чи рідних цих хлопців через їхню гіперопіку, яка продукує споживацький характер. Особливо люди «совкової» епохи, якщо бачать візок, то все: сів на візок – більше не встане з нього. Дехто з хлопців використовували це у своїх цілях. Для чого «напрягатись», якщо тобі все дають на блюдечку? Про це ніхто не хоче говорити, але є така проблема.
Будь-які стосунки не треба будувати на жалості. Я така вимоглива наволоч як до себе, так і до когось. Мені ріже око, коли хлопець з ампутацією гомілок їздить на електровізку. Друже, в тебе руки здорові, маслай! Без сильного верху не буде сильного низу. На характері вивозять небагато людей – він або є, або нема. Але добре, коли є кому навчити. Тому намагаюсь допомогти людям, щоб вони не набивали тих ґуль, що набивав я. Часом людина може дуже багато речей, але цього не знає, – певен ментор.
Найцінніше, що має Павло – його досвід. Головне, каже він – дати людям якнайбільше якісної та корисної інформації, яка стане путівником самостійного життя на кріслі колісному.
– Один зі знайомих нейрохірургів якось запитав мене: «Ти за кордоном отримував освіту?» Я відповів: «Друже, я тебе розчарую, в мене медичної освіти взагалі нема». Він був шокований: «А як же ти розумієш, як при тому чи іншому рівні ураження працює кишківник, сечовик?» Кажу, ну, шановні, в мене досвіду багато. Був би я трішки молодший, пішов би в медичний вчитися, бо мені це справді цікаво.
У 2016 році Павло одружився, має донечку. Каже, дефіцитом уваги з боку жіночої статі ніколи не страждав, головне не закриватися в собі.
– Коли людина себе сприймає, не заганяє в рамки інвалідності, їй значно легше функціонувати у соціумі, будувати стосунки. Хтось побачить в тобі візок, обкладинку, а хтось закцентує увагу не на вадах, а на інтелекті, характері, вчинках.
«Без фахівців передові системи не допоможуть»
Враховуючи 25-річний досвід Павла Козака в активній реабілітації, я не могла обійти питання проблем, які він вбачає у реабілітаційних центрах.
– Чи на нулі, чи в тилу, чи це лікарня, чи реабілітаційний центр – завжди і всюди вирішують кадри. Кваліфікований фахівець на вагу золота, – переконаний Павло. – Зараз і державні, й приватні заклади полюють на фахівців. Коли я прийшов у медичне об’єднання «Незламні», керівництво було зосереджене не обладнанні. Кажу: «Шановні, у вас вектор руху неправильний». Матеріально-технічна база і хороше обладнання – це добре, але, маючи фахівця, ви закриєте питання і на звичайній кушетці з гантельками. А без фахівців ті передові системи не допоможуть. Людський капітал завжди і всюди найцінніший, тільки не кожен це розуміє. Хтось купує оснащення за мільйон доларів, а зарплату своїм працівникам сплачує в межах 8-12 тисяч гривень. Чи буде стимул працювати в того фахівця? Звичайно, ні. Добре, коли керівник комунікує з персоналом і береже як зіницю ока, бо вони – візитівка закладу.
Щодо пристосованості Львова для людей з інвалідністю, Павло каже, що останнім часом пересуватися містом однозначно стало легше. Сам він вправно водить автомобіль, утім зазначає, що картина змінилася на краще і з громадським транспортом.
– На мою думку, жодне з міст України не є комфортним для маломобільних груп населення. Це й люди з інвалідністю, і мами з візочками, і люди похилого віку. Працювати є над чим, але в цілому, багато знайомих хлопців військових перекочували до Львова або Івано-Франківська – кажуть, їм комфортніше в плані інфраструктури. Я навчаю техніці переміщення через імітацію архітектурних бар’єрів, бо оточення не міняється так швидко як хотілося б, а жити треба тут і зараз. Вірте в себе, піднімайте планку і не заганяйте себе в рамки. Бо інвалідність – це не вада, травма чи патологія – це стан душі.
