Щодня у парку Тараса Шевченка переяславці прогулюються біля величної будівлі – унікального об’єкту архітектурного спадку нашого міста. Корпус №1 Переяславського Центру культури і мистецтв – така тепер її офіційна назва. «Зустріч» – так досі між собою називають її люди. Ми любимо Переяслав за його цікаву історію, хочемо знати і зберегти її. Proslav розповідає, як будували заклад культури, не схожий на жоден інший.
Ініціативна молодь організувала клуб
1977 рік. Розваг у молоді в невеличких українських містах і селах у 70-ті роки минулого століття було небагато: концерти самодіяльності приурочені до свят, кіно кілька разів на тиждень і, звичайно ж, танці у супроводі живої музики вокально-інструментальних ансамблів.
Тим часом у Переяславі-Хмельницькому група ініціативних юнаків і дівчат об’єднуються у молодіжний клуб під назвою «Зустріч». Місце зібрання – звичайнісінький підвал одного з житлових будинків на вулиці Жовтневій (нині – Покровська). Художник Юрій Настич прикрашає його стіни розписом. Активні підлітки своїми руками перетворюють приміщення без вікон у простір своєї мрії: на стінах – картини, на стелі – зоряне небо. І щовечора сходяться не лише аби поспілкуватися та відпочити, а й відвідати секцію фотографії, радіотехніки чи гурток естрадної музики.
Розпорядження міськвиконкому від 31 березня 1977 року:
«У зв’язку з необхідністю організації відпочинку молоді в місті та враховуючи лист Ради молодіжного клубу «ЗУСТРІЧ» від 24 березня 1977 року, виконком міської ради депутатів трудящих ВИРІШИВ:
1. Виділити підвальне приміщення по вул. Жовтневій 30-А під організацію молодіжного клубу «ЗУСТРІЧ».
2. Зобов’язати управляючого будинками тов. Декало В.І. провести ремонт підвального приміщення до 15 квітня 1977 року.
3. Відповідальність за дотримання внутрішнього порядку в підвальному приміщенні покласти на голову Ради молодіжного клубу «ЗУСТРІЧ» тов. Андрієнко М. М.
Місцевим вождям «Зустріч» була не до вподоби
То виходить, молодіжний клуб існував ще раніше?
Виявляється, за два роки до підписання цього документу кілька жителів міста на чолі з 35-річним інженером-будівельником Миколою Андрієнком ініціювали створення осередку дозвілля та розвитку для талановитої молоді у приміщенні швейної фабрики.
Із інтерв’ю Миколи Андрієнка газеті «Вісник Переяславщини» від 31 грудня 1997 року:
«Організація дозвілля молоді – одне з моїх захоплень ще зі студентських часів. І тому я знайшов кількох однодумців і ми організували клуб «Зустріч» на швейній фабриці, потім нас звідти «попросили» і ми перебрались у підвал на Жовтневій. Ремонт там робили власними силами, пізніше допоміг ЖЕК. Там ми проводили багато заходів: дискотеки, вечори відпочинку. Було тоді багато різних недоречностей – нас то закривали, то відкривали, але клуб жив, він і зараз там діє».
Про які перепони обмовився Микола Михайлович і чим підлітковий клуб міг викликати немилість вищих чинів? У компартійні часи деяким місцевим вождям не подобалося, що молодь гуртується навколо якоїсь там «Зустрічі», а не, наприклад, навколо міськкому комсомолу. Тому кілька разів підіймали питання про закриття клубу. Його організатору це коштувало великих нервів. Але, не зважаючи ні на що, клуб виживав і продовжував свою роботу.
Потрапити у «Зустріч» для підлітків було за щастя
Для юних переяславців клуб у підвальному приміщенні був острівцем мрії. Щоб зробити його таким, вони доклали безмірних сил та ентузіазму. «Зустріч» для них стала другим домом, адже там вони знаходили розуміння, підтримку, почувалися вільно, і, зрештою, могли розкрити свої таланти. Творчі учасники клубу виступали перед глядачами, здебільшого на сценах різноманітних підприємств і шкіл міста, і готували свої номери без будь-якої сторонньої допомоги.
З газети «Діловий Переяслав» від 7 лютого 1997 року:
«Скільки поколінь виросло в цьому підвалі, скільки радості й розчарувань зберегли його стіни! Ставши членом клубу, я почувала себе найщасливішою дівчиною нашого міста, як і всі мої друзі. Більшість молоді міста мріяла бути тут «своїми», але щасливчиками ставали далеко не всі. І причина одна – відсутність площі».
У період шаленої популярності телевізійної інтелектуальної гри «Що? Де? Коли?», її впровадили в «Зустрічі» і проводили щомісяця з року в рік! Придумали грати в телепередачу організатор молодіжного клубу Микола Андрієнко та Леонід Кірпікін, який став її ведучим. На унікальну для міста подію мріяли потрапити пересічні переяславці, але не могли – приміщення замале. Вдавалося тільки прочитати про це у пресі.
«I світлове, і звукове оформлення гри «Що? Де? Коли?» від початку до кінця виконане членами клубу. Звичайно, для того, щоб приміщення підвалу стало красивим і привабливим залом, щоб тут звучала музика, було приємно і затишно, потрібні були не тільки старання підлітків, а й наполеглива робота дорослих над спрямуванням енергії дітей y корисне русло.
У нашому місті є багато підвалів. Деякі з них не використовуються, a деякі завбачливі господарі розгородили на кладовки, площею мало не такою самою, як кімнати в квартирі. І тільки один підвал відданий підліткам, які розмалювали його стелю під зоряне небо, зробили затишний зал і приходять сюди, як до себе додому. На жаль, їх тільки п’ятдесят щасливчиків. Навіть не кожен двадцятий з усіх підлітків, які проживають у місті», – написала Галина Карпенко у газеті «Комуністична праця» від 15 березня 1986 року.
Перші дискотеки у Переяслав Андрієнко «привіз» із Югославії
Переяславка Галина Глушко, колишня завідуюча відділу культури, у 70-х працювала у Музеї-діорамі «Битва за Дніпро». Згадує, що дозвілля у «Зустрічі» було радістю і для дітей, і для підлітків, і для молоді. Те місце пам’ятне серцю Галини Іванівни, бо саме там зародилася їхня з майбутнім чоловіком Володимиром історія кохання.
– Ми були молоді, красиві, активні. У «Зустрічі» минула наша молодість. Для кожної вікової категорії проводили окрему програму. Для молоді – вечори з живою музикою. Працюючи в діорамі, я поїхала до Югославії. Там уперше в житті я потрапила на дискотеку. Неможливо передати мої емоції, коли побачила сучасну апаратуру, почула потужний звук – тоді саме були на піку популярності гурти ABBA, Boney-M… Я не могла дочекатися приїзду до Переяслава, щоб поділитися враженнями, адже у нас тоді ще не було дискотек – тільки танці під живу музику або магнітофон. З Миколою Михайловичем ми дружили з юності. Коли я приїхала і в захваті розповіла, що я там побачила, він сам поїхав до Югославії, привіз музичні платівки, техніку. Так у «Зустрічі» почалися дискотеки, – згадує Галина Іванівна.
«Пора розширятися»
1985 рік. Діапазон роботи «Зустрічі» розширюється, в його арсеналі з’явилися відеомагнітофон, світломузика, відеокамера. На цьому сучасному обладнанні майстерно працює світло- та звукорежисер Олег Куцан. Все більше містян хочуть долучитися до молодіжного об’єднання, але потрапити у затісне приміщення можуть не більше пів сотні осіб.
«Пора розширятися», – вирішує новатор Андрієнко, який на той час уже обіймав посаду головного архітектора міста, і приходить до голови виконкому Переяслав-Хмельницької міської ради Олександра Тарасенка з пропозицією.
– Андрієнко загорався сам і своїми ідеями вмів запалити інших, – розповідає Галина Глушко. – Він запропонував Тарасенку побудувати у парку кафе. Олександр Васильович був людиною інтелігентною і сучасною, прагнув розвивати Переяслав, тому дав згоду. Проєкт майбутнього кафе замовили архітекторам, та коли Микола Михайлович його побачив, був незадоволений. Він сам закінчив будівельний інститут, уже був міським архітектором і уявляв його зовсім інакше.
Пішов до Тарасенка і сказав: «Не годиться цей проєкт, можна я перероблю?» Вони були в товариських стосунках, Тарасенко йому довіряв, тому відповів: «Звичайно, Коля, якщо ти можеш, роби». Коля перероблює ночами той проєкт, його затверджують, аж раптом стається гучний скандал, оскільки зміна проєкту вважалася серйозним порушенням авторського права. Інцидент владнали, але Переяслав тоді гучно прозвучав. Зрештою, проєкт лишився таким, яким його бачив Андрієнко.
Із інтерв’ю Миколи Андрієнка в газеті «Вісник Переяславщини» від 31 грудня 1997 року:
«Хотілось просторішого приміщення і я, працюючи міським архітектором, виготовив проект якимись «лівими» шляхами, бо тоді заборонялось будувати приміщення для культурного відпочинку. Одним словом, після усіх перепитій, протистоянь і навіть публікації в «Комсомольской правде» проект був готовий і ми почали його реалізовувати.»
«Хлопці, ви любите Переяслав? Давайте збудуємо молодіжний центр!»
Галина Глушко добре пам’ятає той час:
– Коли проєкт був готовий, Андрієнко поспішав хутчіше розпочати роботи, поки хтось не заборонив чи передумав. Організовував виїзд молоді у ліс на заготівлю дерева, і мій чоловік їздив у тому числі. Я не могла, бо в музеї щодня проводила кілька десятків екскурсій – туристів було дуже багато! У парку розрівняли територію, прибрали чагарники, почали підготовчі роботи.
А чим же будувати? Грошей у міському бюджеті на культуру ніколи не вистачало. Андрієнко зібрав своїх знайомих – керівників підприємств, і щиро з ними поговорив.
«Хлопці, ви любите Переяслав?»
«Ну, звісно, любим!»
«Ви хочете, щоб у Переяславі для дітей, та і для нас, було гарне місце, щоб вони не тинялися, а відпочивали культурно?»
«Хочем!»
«Давайте збудуємо центр, я ним займатимусь, я буду його директором!»
У Переяславі працювали величезні потужні організації, такі як швейна фабрика, ПМК-166… Їхні керівники були сильними, активними людьми, дружили між собою і мали гроші. Або вони тільки починали справу і теж хотіли заявити про себе. Одне підприємство допомагало будматеріалами, інше – людьми. Це було справді народне будівництво. Всі знали, що Андрієнко робить його з нічого, бо з міського бюджету виділяли крихти.
Будівля у центрі міста стала народною
19 квітня 1986 року в парку імені Одинця (нині – парк Тараса Шевченка) сорок п’ять комсомольців, молодь механічних майстерень, головного підприємства ВШО «Спецодяг», CПТУ-22, медоб’єднання з лопатами, сокирами та пилами зібралися на всесоюзний комуністичний суботник і почали будівництво Молодіжного центру.
Вони не думали про славу чи визнання – просто працювали. Викорчовували кущі, спилювали дерева, розчищали площу, зносили у купу важкі колоди, навантажували гіллям машини. Парк, де росли старі акації та бур’яни, перетворювався на зелену, сонячну місцину. Вони хотіли створити ландшафтний парк майбутнього.
Із газети «Комуністична праця» від 23 квітня 1986 року:
«Яскравий кольоровий малюнок – архітектурний проект молодіжного центру – було прикріплено для загального огляду на дощатому паркані. Погойдуючись від вітру, наче на хвилях, проект комплексу вдавався дивним океанським лайнером.
«Красиво як! Фантастика! Схоже на мрію», – можна було прочитати в очах комсомольців, які зібрались біля малюнка.
Затишок у центрі міста створять новонасаджені деревця: ялинки, туї, берези. І серед них у зелено-золотавому, як на малюнку мареві, двоповерховий молодіжний центр з кафе на 50 місць. Найвибагливіші відвідувачі зможуть поласувати тут морозивом, фруктовими на молочними коктейлями, соками, поспілкуватись за чашечкою кави або чаю на літній терасі, послухати музику. Тут же буде танцювальний зал багатофункціонального призначення – у вечірній час проводитимуться зустрічі з цікавими людьми, вечори відпочинку. В парку будуть збудовані також літній кінотеатр на 450 місць, ігротека, дитячий майданчик та автодром, декоративні споруди малих архітектурних форм.
Проект молодіжного центру, розроблений Київським інститутом «Діпроміст», характерний своєю індивідуальністю та неповторністю. Автори його врахували особливості комплексної забудови центральної історичної частини міста, виходили в того, що в перспективі вона стане одним із найулюбленіших місць відпочинку.
Рішенням бюро міськкому комсомолу будівництво молодіжного центру оголошено комсомольською ударною будовою. На будівництво центру дозвілля молоді відведено 14 місяців. Суботник, на якому закладено перший камінь у фундамент молодіжної будови довів, що строк цей цілком реальний.»
Загалом будівництво молодіжного центру тривало вісім років. Його директором весь цей час був друг і соратник Андрієнка Анатолій Лукавенко. Син Миколи Михайловича Олексій Андрієнко каже, що будівля справді вийшла народною – на її спорудженні трудилися представники всіх підприємств і організацій. Його батько мріяв, щоб у місті з‘явився хоча б один заклад, в якому б люди відпочивали душею.
Молодіжний клуб перетворився у Народний центр культури
Переяславець Микола Ломінов долучився до будівництва у 1989 році. Вже на той час він мав близько 15 років будівельного стажу:
– Я тоді працював виконробом у «Київміськбуді». Андрієнко зустрівся зі мною і переконав, що це унікальне будівництво, він умів переконувати. Та й мене зацікавив його проєкт, це насправді красива архітектура: арки, пілони, пілястри. Я зібрав професійних хлопців, бо така специфічна технологія фасадних робіт була новою для Переяслава – такого тут ще не робили. І через стільки років фасад зберігся, а якщо його пошліфувати, буде білесенький, як новий. Він виконаний з вапняку – це дуже міцний природній матеріал.
Коли я став виконробом, фундамент уже був закладений, частково стояли стіни. Будівельні матеріали вже були закуплені. Все робилося добротно і якісно. Микола Михайлович приходив вранці, роздавав команди і ввечері перевіряв, що зроблено і як.
У 1994 році маленька «Зустріч» виросла у будівлю, яка здавалася місцевим жителям справжнім палацом. У процесі будівництва вирішили, що ця споруда має слугувати не тільки молоді, а всім жителям міста. Робочу назву «молодіжний центр» змінили на Народний центр культури «Зустріч», а його директором призначили Миколу Андрієнка – посаду головного архітектора він покинув.
Зі звернення до голови виконкому міської ради Олександра Тарасенка від 9 березня 1994 року:
«Будівництво молодіжного центру «Зустріч» велося за рахунок коштів 8 організацій міста, облкомунуправління, обласного відділу культури, фонду Міністерства культури України, місцевого бюджету. Крім того, організаціями і підприємствами міста надавалася допомога у вигляді будівельних матеріалів.
На будівництві молодіжного центру безкоштовно працювали школярі, учні СПТУ, студенти педінституту, працівники міськвиконкому, громадяни міста. За час будівництва проведено 68 суботників.
3 1 лютого 1994 року дирекцією центру розпочата робота по підготовці програми відкриття і розроблені напрямки, по яких він буде працювати:
1. Проведення вечорів відпочинку для молоді: дискотеки, програма «Що? Де? Коли?», КВК, музичні програми-«шоу».
2. Проведення вечорів відпочинку для старшого покоління: програми під рубрикою «Тим, кому за 20, 30, 40, 50…», програми-зустрічі для організацій і підприємств міста, програми «Все для жінок».
3. Проведення вечорів відпочинку для воїнів-інтернаціоналістів, ветеранів ВВВ та пенсіонерів.
В центрі будуть працювати студії: народного і бального танцю, кіностудія, відеостудія, вокально-інструментального ансамблю. У виставочному залі будуть проводитись виставки робіт місцевих художників і скульпторів, а також виставки провідних художників України. Крім цього, виставки квітів, макраме та інші.
В гостинній центру планується проведення зустрічей в місцевими поетами і письменниками, з провідними письменниками України; з воїнами-інтернаціоналістами, занять народного хору «Калинка».
Дискотеки, програми-шоу та вечори для підприємств і організацій міста будуть проводитись платно. Прибуток з цих програм буде направлений на закінчення будівництва концертного залу.
Враховуючи вищезгадане, та те, що будівництво Будинку Культури затримується на невизначений час, колектив молодіжного центру просить Вас на засіданні виконкому, яке відбудеться 22 березня 1994 року, розглянути питання про зміну назви Молодіжного центру «Зустріч» на Народний центр культури «Зустріч», що більш детально відповідає його призначенню.»
Міністр культури був вражений: такого закладу в Україні ще не було
Вперше НЦК «Зустріч» гостинно відкрив двері для відвідувачів 13 січня 1995 року. Вечірка-карнавал на честь Старого Нового року в новозбудованому центрі була неймовірною радістю насамперед для тих, хто не шкодував для нього ні рук, ні часу. Попри здивування i скептичні посмішки недоброзичливців. Це була радість перемоги над неможливим.
– Це була справжня краса, – згадує Галина Глушко. – Центр передали в управління відділу культури, я тоді вже була його завідуючою. Ми з Миколою Михайловичем домовилися, що він робить усе своїми силами. Тоді й на костюми не було грошей – артисти самі собі шили. Люди сприймали за щастя і за честь виступати у «Зустрічі», бути його артистами! Зараз музикант не стане за інструмент, якщо йому не заплатиш, а тоді ледь не билися – кого у сценарії поставили першим. І режисери спочатку працювали просто так, без оплати, і актори. І ставили такі програми! Коли я запросила завідуючих районними відділами культури Киїіської області, вони були в шоці, не хотіли звідси їхати: «Це ж якесь кабаре Києва!»
Заклад за своєю оригінальністю й унікальністю не мав аналогів у всій Україні. Таку оцінку дав тодішній міністр культури Дмитро Остапенко, відвідавши НЦК «Зустріч». Це підтверджує і Галина Глушко. Каже, щорічний звіт робила на окремому бланку – в області центр точно був такий один і не підпадав під жодну з категорій.
Про колектив, який працював у «Зустрічі», тоді написали в газеті «Діловий Переяслав» від 7 лютого 1997 року:
«3 талановитою молоддю та найменшими відвідувачами центру працює головний режисер Олена Семененко, хореографи Наталія Білянкіна та Микола Пасій. Їх результати – це конкурси «Ранкова зірочка», «Квіти Переяславщини», безліч розважальних програм для дітей і дорослих. А щоб вони були добре оформлені, дбає художник Віктор Іванович Качан.
Кожен вечір у «Зустрічі» – то робота багатьох людей, яких інакше, як оптимістами, назвати не можна. Це і дизайнер Анжеліка Андрієнко, і незмінний диск-жокей, без якого вже просто не можна уявити будь-яку програму, Олексій Андрієнко, світлооператори Андрій Семенченко, Павло Василенко. На барі вас радо обслужать Олександр Петровський та Сергій Косьмина.
Артистів «Зустрічі» знають всі. Це талановиті наші земляки Олександр Шакула, Воподимир Іванішин, чарівна Галина Гібескул, Володимир Ярмоленко, Юрій Ткаченко, найкращий саксофоніст Олександр Паращак. За кадром залишаються завгосп Василь Бровченко, головний бухгалтер Наталія Чумак, але без їх роботи просто не обійтися.»
Головну мрію Андрієнка втілити так і не вдалося – не вистачило коштів
Микола Андрієнко пишався своїх дітищем, але хотів більшого для Переяслава. Його мрією був сучасний кіноконцертний зал у «Зустрічі» на 600 місць.
«Радість від відкриття клубу швидко минула і я не дуже вдоволений тим, що вдалось зробити за три останні роки, – зізнався він у інтерв’ю 1997 року. – Ми ніяк не можемо закінчити другий поверх – нема грошей, так само і реконструкція парку ще не виконана до кінця з тієї ж причини. Самі заробити ми майже нічого не можемо: давлять податки, люди в нас працюють виключно на ентузіазмі, бо 30-40 гривень, та ще й ті нерегулярно платимо, не можна назвати зарплатою.»
Микола Михайлович був упевнений, що Переяслав стане процвітаючим європейським містом і докладав для цього можливих зусиль:
«Я вірю, що ми закінчимо будівництво центру, реконструюємо парк, і збудуємо острів казок на Альті. Це буде неодмінно, зараз готується проект цього острову і ми втілимо його в життя. Ситуація не безвихідна, зрештою, мине якийсь час і з’являться меценати, не буде ж людина, в якої є гроші, все життя купувати собі «Мерседеси», захочеться щось збудувати на пам’ять нащадкам… А Переяслав в третьому тисячолітті обов’язково стане туристичним центром, він ідеально для цього підходить і я думаю, ми до цього доживемо.»
Кіноконцертний зал, якого так не вистачало місту, на жаль, залишився мрією. Микола Андрієнко очолював народний центр культури «Зустріч» до 2001 року. З 2008 по 2011 рік був на посаді заступника головного архітектора. І до кінця життя проявляв активність у громадській роботі.
– Він був великим патріотом, дуже грамотним, закоханим у Переяслав. Він прагнув прогресу для міста. Скільки людей повиростали із «Зустрічі» і стали професійними артистами!, – каже Галина Глушко.
Галина Іванівна спілкувалася з Миколою Андрієнком до останніх його днів. Вона встигла ініціювати збір підписів для присвоєння йому звання Почесного громадянина міста у 2010 році. Микола Михайлович не гнався за нагородами, але щиро тішився, що його працю цінують і пам’ятають. Серце Миколи Андрієнка перестало битися 3 жовтня 2021 року, йому був 71 рік.
Молодіжний простір у Переяславі стає комфортнішим
За рік на фасаді центру, який збудував Андрієнко, встановили меморіальну дошку. Тепер його спадок іменується корпус №1 переяславського Центру культури і мистецтв. Втім у пам’ять про фундатора історичну назву таки зберегли – молодіжний простір, який діє на першому поверсі, називається «Зустріч». Зараз у ньому тривають ремонтні роботи. Центр осучаснюють, закуповують нові меблі й техніку, створюють комфортні умови, в тому числі й для людей з інвалідністю.
В рамках програми «Мріємо та діємо» від USAID та IREX на ремонт центру отримали 50 тисяч доларів. Наразі біля входу до центру будують пандус, ремонтують стіни та вхідну групу, облаштовують інклюзивні санвузли, замінюють проводку та батареї опалення.
Завідувач молодіжного центру Андрій Іващенко свої дитячі роки провів у «підвальному» молодіжному клубі, юнацтво – у «молодіжці», як називали її тоді. Тепер він продовжує втілювати ідеї Миколи Андрієнка:
«Створення просторів і молодіжних хабів відкриває можливості для розвитку молоді. Важливо розуміти, що простір – це не розважальна кімната, це, в першу чергу місце, де молодь може розкрити свій потенціал, де молодь зможе розвиватись».