У п’ятницю, 2 червня 2023 року, залюблені в щире українське слово переяславці мали змогу завітати до Переяславської публічної бібліотеки. Тут проходила зустріч з українською письменницею і волонтеркою Людмилою Охріменко. Зібрання відвідав фотокореспондент Proslav. Нині ділимося цікавинками про письменницю й презентовані нею видання оприлюднені у ході зустрічі, і не тільки.
Як стало відомо у ході зустрічі, Людмила Охріменко народилася в козацькому краї, але тривалий час жила у Криму, потім переїхала до Харкова. Нині живе в Івано-Франківську. 2014 рік змінив не лише життя України а й її особисте. Зайнялася волонтерством і активною літературною працею. Жіночі романи авторства пані Людмили легко знаходили читача. Але згодом взялася за написання творів на воєнну тематику. Позаторік саме в цій номінації міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» її роман «Оскар» визнали найкращим. У ньому йдеться про українського офіцера-спецпризначенця який потрапляє в полон до російських окупантів і планує втечу свято вірячи в силу життя. Поза тим у Переяславі письменниця презентувала книги «Муха в окропі на окупованій території» про події у Горлівці 2015 року й «Волонтерські історії» – двочастинну збірку з життєвими історіями звичайних людей які, з тієї чи іншої причини, опинилися на фронті.
До слова, нині сама письменниця не їздить на фронт. Каже, вирішила, що нині має писати книжки і таким чином допомагати Україні. Зізнається, її роботи читають захисники – іноді надсилає їх навіть у шпиталі. Наразі зустрічається з людьми, продає книги а виручені кошти перераховує воїнам ЗСУ.
Цікаво, що понад 40 років не спілкувалась українською мовою, не писала й не читала. 2014-го збагнула, що таки українка. Каже зважаючи на дитинство проведене у бабусі їй було легко згадати мову, культуру.
«Після 16 березня 2014 року, коли відбувся псевдореферендум у Криму, я ухвалила для себе таке рішення: згадую рідну мову й починаю спілкуватися, розмовляти й у побуті, й публічно тільки нею, читаю й пишу – теж. Перший місяць я просто ридала, дивилася телевізор і не розуміла, як мої друзі, колеги у Криму могли таке зробити. Там залишалася моя мама, сестри, тітки, дядьки – велика родина, яка не вся, на превеликий жаль, підтримувала Україну. Це було дуже боляче. Але я збагнула: якщо зараз не піднімуся, не почну щось активно робити, то країни не стане. Моя та ще дві підприємницькі сім’ї почали власним коштом купувати та формувати вантажі й возити на передову.
Було нелегко в російськомовному Харкові, на мене часто звертали увагу. Зрозуміла, що уособлюю всю Україну та все українство для таких людей. Коли відбулися перший, другий Майдани, взялася волонтерити. Дехто з друзів 2014 року дотримувався ще принципу «какая разніца», якою мовою розмовляти. Але, бачу, що після цьогорічного 24 лютого перейшли-таки на українську. Я працювала у великому колективі, де, крім мене, ніхто не розмовляв українською. Мені доводилося підлеглим поставити питання руба: на робочому місці спілкуватися лише українською», – розповідає Людмила Охріменко в інтерв’ю «Урядовому кур’єру».
Охріменко навчалася в росії – закінчила Ленінградський інститут культури, працювала викладачкою в інституті культури в Улан-Уде. У 1990-ті роки захотіла повернутися до своїх коренів. Повернення додому почалося життям в Криму. Там кардинально змінила власні погляди на життя й пішла в бізнес.
У 2003 році з чоловіком-технарем переїхали на його малу батьківщину – до Харкова. Він повернувся в бізнес, пані Людмила – працювала в Харківській ОДА та Харківській міській раді. На пенсію пішла з посади начальниці управління інформаційної взаємодії Державної податкової служби Харківської області. Перед тим закінчила академію управління при Президентові України з економічного напряму.
Про книги:
У «Пригодах мухи в окропі на окупованій території» три героїні, подружки з дитинства, потрапляють в окупацію. Головна героїня стоїть за Україну, друга – проросійська, третя – із позицією «какая разніца. Авторка надихнулася на неї коли прочитала в інтернеті, що жінка на сході витягла з бою двох українських бійців, сховала їх у льосі та два місяці тримала, годувала, лікувала. Коли українські військові повернулися врятовані хлопці знову стали у стрій. Також у цій книжці є й невелика оповідь – роман у романі про княгиню, що походила з давньоукраїнського князівського роду, Гальшку Острозьку. Пані Людмила почула про неї під час відвідин друзів в Острозі. Таким чином, каже, захід України влився в її східні історії. Роман вийшов пригодницький, драйвовий, кіношний і трохи історичний.
У збірнику «Волонтерські історії» літераторка надрукувала власні чотири із шести щоденникових, синхронічних новел. Це її погляд на те, як волонтерські події відбувалися насправді. Також тут новели про загиблих Яну Червону («Відьма») та адміністратора харківського телебачення Миколу Шлапака, з яким Охріменко створила в Харкові перший музей речей з АТО. Зізнається, коли вони полетіли у вічність, їй хотілося про них щось незвичайне, в не притаманному їй жанрі.
Що ж до «Оскара», то це був виклик і незвичайний досвід, – каже письменниця. Прохання від незнайомця, який запропонував авторці написати про нього сприйняла добре, бо в соцмережі на світлині він був у військовому однострої. Каже, остаточно все зрозуміла коли він розповів їй власну історію, яку повинні знати люди на всій планеті:
«Вразила його неймовірна мужність, витримка, розум, життєва сила, цілковито інша позиція. Я християнка й знаю, що маю прощати своїх ворогів, а він мусульманин і прощати ворогів не зобов’язаний, інакше це зло піде далі. Він мене на те орієнтував, хоч повсякчас хотілося трохи згладити, бути толерантнішою. Дуже ретельно та яскраво мені написав про ворогів – росіян і зрадників України, які його катували. Казав: «Буди свою творчу уяву, здогадуйся сама». Про побратимів і родину теж здебільшого мовчав. І тоді я звернулася по консультацію до 92 окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка. На жаль, той, хто мене консультував, Олег Громадський загинув 26 лютого. Тому образи побратимів брала з воїнів з харківської 92 бригади, а про родину – здебільшого художній вимисел. Дуже боялася, що серця людей, які читатимуть цей роман, зазнають болю. Адже цей офіцер переніс надто багато, потрапив у полон. Але попри все, він зумів вийти переможцем. І це теж його основна думка, що рашистів можна й потрібно перемагати силою, хитрістю, спираючись на себе, довіряти своєму народові.
Коли писала цю книжку, то мала страшенні виклики: він чоловік, я жінка, він кримський татарин, я українка, він мусульманин, я православна християнка, він офіцер, розвідник, я звичайна людина. Спілкувалися щодня по кілька годин чи надсилали повідомлення, потім пів ночі писала, згодом відправляла йому нові сторінки роману», – говорить письменниця й хоче аби цю історію прочитали в світі.
Герої роману над яким авторка працює нині живуть у Відні. У тексті Охріменко прив’яже цікаву поетку, графиню Марі фон Ешенбах, до України. Також готова «Збірка казочок для найменших діточок». Це казочки, які вона, свого часу, вигадувала і читала власним дітям.