Цього року славнозвісний народний аматорський фольклорний ансамбль «Чорнобривці» Гланишівського будинку культури – золоті ювіляри, розповідає Proslav. Далекого 1974 року колектив створив молодий працівник культури Михайло Бобик. Минуло пів століття, а самобутній ансамбль досі радує глядачів своїми виступами. Ним незмінно керує Михайло Іванович.
За плечима Михайла Бобика 50 років творчості і мистецького гартування. Історія зародження «Чорнобривців» розпочалася, коли талановитий юнак із Тернопільщини, закінчивши Київське обласне культурно–освітнє училище за класом «баян», приїхав на Переяславщину. Гланишівський будинок культури, де Михайла Івановича призначили художнім керівником – перше і єдине місце роботи в його трудовій книжці.
– Коли батько тільки купив гармошку, ми з моїм покійним старшим братом Дімою за неї билися. Потім рік вона валялася на горищі. А тоді як взявся я за неї і більш не покинув. То, напевно, це моє покликання, – каже музикант.
З приходом Михайла Бобика, якому було тоді ледь за 20, самодіяльність у Гланишеві почала активно розвиватися. Новий керівник зібрав дівчат і хлопців, які хотіли і вміли співати й організував окремі жіночий та чоловічий ансамблі, керував дитячим і дорослим хором.
На батьківщині в Тернопільській області Михайло Іванович придбав українські народні інструменти: бугай, козобас, ліру, сопілки, барабан, бубон. Так вокальний чоловічий ансамбль «Троїсті музики» Гланишівського БК став справжнім феноменом, бо був чи не єдиним у колишньому районі колективом, в якому музичний супровід створювали самі ж артисти.
– Уявіть, 12 хлопців самі грають на інструментах і виконують старовинні козацькі й стрілецькі пісні. Ми були дуже популярні, – згадує Михайло Іванович.
Перший великий успіх гланишівські аматори посмакували, коли у 1990 році дали концерти у Києві, а потім і в білоруському місті Вілейка.
– Дати концерти у Вілейці запросили хлопців. Я прийшов у районний відділ культури і сказав: «Або хлопці й дівчата їдуть разом, або не їде ніхто». Для компартії таке рішення було ризикованим, але нам дали згоду. Об’єднавши чоловічий і жіночий колективи, ми дали у Вілейці сім концертів. Виступили так гарно, що після повернення з тих гастролей нашому колективу присвоїли почесне звання «народний». З того часу ми єдине ціле, – каже Михайло Іванович.
Багато років промайнуло з тих пір. Ансамбль «Чорнобривці» став своєрідною візитівкою Переяславщини, побував з виступами у багатьох регіонах України і за її межами. Нині в співочому ансамблі 10 учасників. Михайло Іванович такий же закоханий у мистецтво, активний і творчий, як колись – дарма, що час додав сивини на його скроні. Деякі солісти, на жаль, вже пішли з життя. Та є в колективі й справжні ветерани сценічної діяльності.
Віра Слабинська і Тетяна Стеценко співають у колективі 42 роки. Є серед учасників ансамблю дві сімейні пари – подружжя Ніни й Миколи Колосовських та Олександра й Валентини Свириденків.
Олександр Свириденко почав виступати в 1985 році, тільки-но повернувшись з військової служби. Це він був одним із віртуозних «Троїстих музик». У 1987 році вони з пані Валентиною побралися і вона теж вийшла на сцену.
– Ми обоє сільські, зі шкільної лави разом, – каже Валентина Свириденко.
– Тільки вона на 5 років менша. Я їй щолбани давав, прийшлось жениться, – сміється пан Олександр.
– А я тепер згадую йому ті щолбани, – продовжує жінка. – У нас господарство є: і корови, і свині. Чотирьох онуків маємо. Дід грає на гармошці, на бубні, а вони слухають. Самі поки ще не співають. Онучка Кароліна гарно танцює, то возимо її на гурток у Переяслав.
А от років зо тридцять тому для багатьох сільських дітей кумиром був Михайло Бобик:
– Коли моєму сину Сергійку було 5 років, у нього була маленька гармошечка. Стане, бувало, на стільчик, і каже: «А я – Бобик Михайло Іванович». Любив його дуже, – ділиться спогадами солістка «Чорнобривців» Євгенія Сахно.
Повномасштабна війна значно відобразилася на репертуарі гланишівського колективу – з акомпанементу лишили тільки баян, на якому грає Михайло Іванович. Решту інструментів артисти заховали до перемоги.
– Не по темі зараз вибивати в бубон. І пісні виконуємо в основному тематичні – про Україну, про воїнів: «Молилася мати», «Солдатику мій». А як інакше? У неї два сини на передовій, і в неї два сини, і в неї син, і в неї син на війні, – Михайло Іванович по черзі показує на солісток свого ансамблю.
Наталія Борисенко – одна з матерів, які чекають додому своїх соколят. Обоє її синів захищають Україну. Жінка займається музикою з дитинства і тепер знаходить у ній порятунок для душі.
– Приїхала з роботи з ночі і біжу на репетицію швиденько. А зараз такий час – живеш одним днем, співаєш і чекаєш. Ми співаємо такі пісні, що треба валер’янку після них пить, – з сумною усмішкою на вустах зітхає Наталія Василівна.
Репетирують «Чорнобривці» регулярно – тричі на тиждень. Перед важливими виступами можуть і щодня збиратися. Наразі готуються до відтворення старовинного жниварського обряду «зажинки». Наостанок зберігачі української культури виконали для нас народну пісню «Ой, козаче, козаче…» – в неперевершеній техніці багатоголосся, майстерно вивіривши кожен звук, злагоджено, як одна родина. Їх зріднила любов до української пісні.