Кульмінаційний момент циклу зимових свят в Україні становили 12 днів, на які припадали Різдво, Новий рік і Водохреща. Цей період називали Святками. Про особливості українських традицій у різдвяно-новорічний період, зокрема, на теренах Переяславщини, розповіла старша наукова співробітниця НІЕЗ «Переяслав», завідувачка Музею українських обрядів Світлана Зубер.
Традиції на Святвечір
– За народними уявленнями, Святки вважалися чарівним часом, коли всіляка «нечиста сила» пробуджувалась і ставала особливо небезпечною. Незримо присутніми на Святках були і душі померлих родичів, яких намагались умилостивити, – пояснює Світлана Зубер. – У період від Різдва до Хрещення відпочивали від повсякденної праці, припиняли усі господарські роботи за винятком найнеобхідніших.
Різдву передували серйозні приготування. Хата до свят мала бути чисто прибраною і святково декорованою. Житло прикрашали рушниками та солом’яними оберегами – «павуками».
Велику роль відігравав останній вечір напередодні Різдва – Святвечір. До сходження першої зірки на небі за стіл не сідали. Підготовка до сакральної вечері була справжнім ритуалом.
– За народними уявленнями, всі предмети, які торкалися обрядового столу, набували дивовижної сили. На стіл клали сіно, яке накривали домотканим килимом. Цей звичай пов’язували з народженням Христа в яслах на сіні, – розповідає науковиця.
Різдво для українців – це родинне свято. Вся сім’я збиралася за одним столом. Вважали, що той, хто не ночував дома на Різдво, «цілий год блукать буде». Головними стравами передріздвяної вечері були кутя та узвар, їх урочисто ставили на покуті, а поряд – сніп жита або пшениці.
Всю ніч перед Різдвом у хаті горіло світло, захищаючи мешканців від злих сил. Взагалі тієї ночі намагалися не спати. Казали, що хто спить у цю ніч, проспить «царство небесне».
Як колядували на Переяславщині
Вранці після Різдвяної служби вся сім’я збиралася вдома за столом, щоб розговітися. Стіл був багатим, аби наступний рік був щедрим і ситим. Свято народження Христа в народі відзначали з піснями і розвагами. Найголовнішим народним обрядом українців було колядування – святкові обходи і рядження, які супроводжувалися поздоровленнями у формі величальних пісень – колядок.
Під час етнографічних експедицій Світлана Зубер записувала тексти колядок, почутих від жителів сіл. Зокрема, колядкою поділилася мешканка села Комарівка Катерина Михайлівна Лялька:
«Шо на річці тиха вода стояла.
Там Причиста свого сина купала.
А скупавши у ясельця вложила.
А вложивши ше й сінечком прикрила.
Над тім сіном сірі воли стояли.
На те дитя Божим духом дихали.
До схід-сонця приходили три царі.
Тій дитині приносили три дарі.
Шо перший цар миром мирував.
А другий цар Сусом Христом називав.
А третій цар квіточкою дарував.
То ж не квітка – то Святеє Рожество.
Всьому миру хрещеному радосно. Добрий вечор!».
– Здебільшого колядувала неодружена молодь, особливо парубки. Колядники гуртувалися у ватаги за територіальним принципом – на основі існуючих на селі об’єднань молоді. Колядники призначали старшого – отамана або березу. Окремо обирали міхоношу, який мав збирати подарунки і пожертвування, – зазначає Світлана Миколаївна.
Починаючи з ХІХ століття, головним реквізитом колядників була зірка, бо чудесне народження Христа провістила саме «віфлеємська зоря». Зазвичай її виготовляли зі звичайного решета, до якого кріпили «роги» та обклеювали різнокольоровим промасленим папером, прикрашали фольгою, стрічками й китицями. Бокові стінки зірки часто оздоблювали картинками з релігійними сюжетами, а всередину вставляли свічку, утворюючи щось на зразок чарівного ліхтаря.
Характерна риса колядування – рядження. Найбільш архаїчні моменти збереглися у святочній грі «коза». Цей театралізований обряд названий на честь головного персонажа – парубка, переодягненого в козу: у вивернутому кожусі і з дерев’яним макетом голови тварини. Ритуальний танець кози, її «вмирання» і «воскресіння» символізували циклічний кругообіг часу, прихід нового року.
Під час експедицій етнографи зафіксували на Переяславщині цікавий варіант різдвяного колядування.
– На Переяславщині у різдвяний ранок діти ходили пахолкувати. Більшість респондентів змогли згадати лише початок колядки, яку урочисто виголошувалили діти:
«Я маленький пахолок, народився в вівторок,
А в середу рано мене в школу дано,
Із школи йду плачу, світа білого не бачу,
На поріг ступаю, Вас з празником поздоровляю».
Наші предки вірили, що душі дідів-прадідів, яких цими днями Господь відпускає на землю, вселяються в маленьких хлопчиків – пахолків. У кожній оселі їх чекали з радістю. Особливо шанували тих, хто завітав першим, адже вірили в «магію першого полазника», бо він приносив до хати щастя. Вважали, чим більше дітей завітає до господи, тим щасливішим буде рік для родини.
Що готували жителі Переяславщини на різдвяні свята
У відділі рукописних фондів Інституту мистецтвознавства фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України, науковиця натрапила на добірку матеріалів, які письменник Дмитро Косарик зібрав у селі Андруші на Переяславщині.
Описуючи харчування андрушан на «роздяні Сятки», дослідник зауважує: «Тридцять першого грудня, на Меланки, варили вареники для роздавання щедрівникам. До першого січня – Нового року – готували в Андрушах за однаковим принципом тільки різних розмірів круглі великі пироги (власне книші на олії, бо в ці пироги ніякої начинки не клалось); за таким же принципом пекли маленькі книшики, які в Андрушах називались шеляжки.
На Голодну кутю п’ятого січня пекли й варили знову все пісне, як і двадцять четвертого грудня, але з тою етнографічною особливістю, що носили ці звичаєві пиріжки в загін до рогатої худоби і кошару до овечат. Кожній тварині по кусочку давали цього пирога, але до коней і свиней з цим пирогом ходити не годилось».
А на правому березі Дніпра, навпроти Андрушів у селі Трахтемирів був звичай пригощати на Щедрий вечір саме млинцями. Ось як згадує свої дитячі роки мешканка села:
«Для колядників запасалися такими цукерками – біленькими і розовенькими подушечками. Або дістають маляси та трошки води і печуть коржики із пшеничної муки, додаючи сіль в тісто. Такі чорні виходили, стаканом видавлювали. Нам мати привозила з базару з Ходорова «пєтушки» і «качечки» на паличках, крила, гребінь краскою розмальовані. Казали: міщани пекли. Щедрували тільки після школи, Боже впасі рано піти щедрувать – і батька осміють. Ходили не в кажду хату. Діти були поділені, то до хрещених, то до родні. Млинці печуться на сковороді, на соді, такі як оладки, тільки більшенькі. Як дають із салом, то зазивають у хату. На щедрівки почти в каждій хаті млинці давали. Одна жінка була – напече таких пухких гречаних млинців і сала нажарить, запросить у хату. Ми самі в хаті не щедрували, тільки по запрошенню. Зазивали у хату переважно бездітні, родня. У нас і привички такої не було в хату заходить. Голодну кутю можна їсти зранку, а першу – тільки ввечері».
Звичай пригощання на Меланки млинцями зафіксували і в селі Мазінки. Вони мали бути гарячими, щойно спеченими. Старші люди села й дотепер пригадують, як ще до колективізації Слюсар Євдокія Іванівна, яка народилася 1896 року, обдаровувала щедрувальниць гарячими гречаними млинцями зі шкварками.
У Мазінках на Багату кутю також випікали спеціальний пиріг, який всі Святки лежав на покуті в сіні поряд з кутею та узваром. У викачаній круглій хлібині притискували і розплескували один бік і закручували його вгору. Після трапези залишали миску з вечерею для душ померлих, в яку клали ложки кожного члена родини, і на ніч накривали цим пирогом. І лише на Голодну кутю господар благословляв ним тварин та роздавав по шматочку кожній худобині. Самі господарі той пиріг не споживали.
Традиції на Водохреща
Святки добігали свого кінця. Завершальним акордом було свято Богоявлення (в народі – Водохреща або Йордан).
– Наш рідний Переяслав відзначав цей день особливо піднесено. Після літургії парафіяни з усіх церков на чолі зі священниками торували стежки хрещенським ранком до Троїцької церкви. Там за старовинним звичаєм здійснювали особливо урочистий обряд освячення води. До цієї дати парафіяни Троїцького храму спеціально замовляли військовий оркестр. Під виконання урочистих мелодій все населення спускалося до Трубежа. Місце освячення води було видно здалеку – парубки постаралися: вирубали з криги хреста, пофарбували його буряковим квасом. Апогей свята – занурення хреста у воду. Водосвяття супроводжувалося випусканням білих голубів, стріляниною з гармати. В місті був свій військовий гарнізон, який щороку виконував цю незвичну, але почесну місію, – розповіла Світлана Зубер.
А ввечері напередодні Богоявлення – Голодна кутя. Прийшовши додому після вечірньої служби, господар робив з васильків кропило і кропив спочатку все в хаті, а потім і всі господарські будівлі. При цьому крейдою писав хрести. За батьком ходив хтось із дітей і носив на тарілці пиріг, який разом споживали за вечерею.
Після пісної вечері годилося «прогнати кутю». Обряд виконували дорослі та молодь: вибігали з обійстя і паліччям били знадвору в кути хати, вигукуючи: «Тікай, кутя, із покутя, а ти, узвар, іди на базар. Паляниці, лишайтесь на полиці, а дідух – на теплий дух, щоб покинути кожух!»
Хто до Йордана рожденний та перед Йорданом хрещений – самим Христом благословенний, – казали наші предки.
Нагадаємо, як у Переяславі повернули вкрадені радянською владою різдвяні традиції.