За тиждень, 14 січня, Максим і Катерина Яроші відсвяткували б три роки з дня весілля і чотири роки їхнім стосункам. Вони були щасливі й закохані, мали багато мрій і планів. Та в одну мить війна, розв’язана росією, зруйнувала все. Максим загинув, захищаючи Україну. Його історію розповідає Proslav.
Стіни їхньої спальні завішені спільними портретами. І на фотографії з минулої річниці, і на фото з синочком на руках голова сім’ї у військовій формі. Над ліжком – прапор легендарної третьої штурмової бригади. Навпроти ще один, на якому надруковане фото Максима і його позивний – «Бйорн».
Спритний рудоволосий хлопчик вбігає до кімнати і поспішає показати новорічну ялинку в іграшках і гірляндах, мовби пишаючись своєю роботою. «Це він сам прикрашав, для тата», – коментує мама Катя.
Малюк ще не говорить багато слів, але, дивлячись на світлину з чорною стрічкою, каже, що то – тато. Дворічний Івась, схожий на батька як дві краплі води, ще не усвідомлює, що більше ніколи з ним не зустрінеться.
«Коли Максима не було 11 діб, я думала, що страшніше вже не буде»
Максим Ярош народився і виріс у Переяславі. 28 лютого йому б виповнилося 26 років. Хлопець навчався у першій і третій міських школах, потім у професійно-технічному училищі на тракториста. Зі старшою на 9 років Катею Максим познайомився після повернення з армії, хоча жили вони на майже сусідніх вулицях. Навесні 2021 року народився Іванко.
24 лютого 2022 року о четвертій ранку Максим розбудив дружину тривожним дзвінком: почалася війна. У Броварському районі, де він працював, було гучно і моторошно. Повернувся додому і одразу пішов до територіальної оборони. А за кілька днів, не чекаючи повістки, з’явився до військкомату. Максима Яроша мобілізували 18 березня 2022 року.
Спочатку військовий служив у 95-ій окремій десантно-штурмовій бригаді, обороняв кордон з Білоруссю. А потім воював у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади, з якою прийняв свій перший бій на сході України. Бійці давали відсіч окупантам у найгарячіших точках: Бахмут, Куп’янськ, Ізюм, Кремінна, Серебрянський ліс…
– Коли Максим пішов на позиції під Кремінною і не виходив на зв’язок 11 діб, я думала, що страшнішого періоду в цій війні вже не буде, – вдумливо каже Катя.
«Ти розумієш, що ти – герой? Ти сам Андріївку держав!»
Влітку 2023 року Максим дізнався про набір до третьої окремої штурмової бригади (колишній «Азов» ССО). Бойовий досвід, серйозна фізична підготовка, висока мотивація, сильний дух і прагнення до постійного вдосконалення допомогли переяславцю не лише пройти складний відбір, а одразу стати командиром одного з підрозділів третьої штурмової.
– Максима багато хто відмовляв, бо всі чули, які тяжкі бої з ворогом веде третя штурмова. А він так горів цим, він так пишався, коли туди потрапив! Казав мені, що знайшов себе, що це, напевно, його покликання, – ділиться Катерина. – Кілька побратимів Максима з 58-ї бригади пішли за ним, до його підрозділу, вони довіряли йому і бачили в ньому авторитет.
Катерина згадує, що від початку служби у третій штурмовій в чоловіка взагалі не було вільного часу – у перервах між бойовими виходами він постійно тренував своїх хлопців, щоб були сильними і витривалими:
– З 5 ранку і до ночі він був з ними. Бувало, подзвонить пізно ввечері, я питаю: хто вас так ганяє? А він каже: «Це я ганяю, хоч вони й ображаються, я хочу, щоб вони вижили». Він багато чому там навчився. Коли приїжджав, ділився й зі мною якимись навичками з тактичної медицини чи ще щось…
У вересні захисники третьої штурмової бригади провели успішні контрнаступальні дії на Бахмутському напрямку – знищили ворожий гарнізон і звільнили село Андріївка біля Бахмуту. Безпосередню участь у блискавичній операції взяла група на чолі з Максимом Ярошем. Це був його перший штурм.
– Максим зайшов у складі групи з 6 чоловік. Один боєць отримав серйозне поранення і четверо хлопців пішли його евакуювати. Максим залишився один і сам тримав оборону села, не давав ворогу зайти. Його поранило осколком у руку і ногу, але він втримав рубежі. Пізніше Максим мені розповідав, що коли повернувся зі штурму, командири були вражені, сказали: «Ти розумієш, що ти – герой? Ти сам Андріївку держав!», – з гордістю за чоловіка розповідає Катя.
Нагородний ніж 3-ї штурмової бригади не взяв з собою єдиний раз
Після поранення Максимові дали короткий перепочинок і він приїхав на 10 днів додому підлікуватися, а далі знову – на передову. За майже два роки він жодного разу не був у офіційній відпустці. Якщо вдавалося, приїжджав до родини хоч на день, навіть переночувати.
– Він мав піти у відпустку 2 листопада, йому вже й рапорт підписали, але тоді саме заснували перші сержантські курси і його відправили на навчання.
У Школі сержантів найкваліфікованіші інструктори третьої штурмової бригади проводили підготовку фахівців зі складу сержантського корпусу. Майбутнім командирам, які вестимуть бійців на нові завдання, передавали навички в усіх сферах військової діяльності.
– Після навчання Максим отримав звання молодшого сержанта. Вони ходили на найгарячіші напрямки, несли серйозні втрати. Йому сказали: «Ще на один виїзд і тоді поїдеш додому». Це був виїзд на три доби до Андріївки, яку вони звільнили. Ми, як завжди перед виїздом, зідзвонилися і Максим зізнався, що в нього нехороші передчуття, – розповідає Катерина. – У них було так: якщо боєць погано почувається або передчуває щось зле, має право не йти. Але ж Максим був командиром і за ним ішли хлопці, він не міг не піти. Повернувшись 13 листопада, він був задоволений – сходили успішно, ні 200-х, ні 300-х. І вже збирався додому, як раптом наступного дня його знову відправляють на виїзд.
Того разу все було не так як завжди, розмірковує Катя: перед усіма виїздами вони спілкувалися через відеодзвінок по пів години, Максим говорив із сином і завжди попереджав дружину, куди збирається. А тут він поспіхом зателефонував, сказав, що в нього немає часу, бо вже треба їхати і поклав слухавку, не сповістивши, куди саме вирушає.
Максим сказав дружині, що повернеться за три дні. Зранку 17 листопада Катя чекала на дзвінок від коханого. Аж раптом почула, як біля подвір’я загальмував автомобіль. Жінка вийшла на поріг і побачила працівників військкомату. Помітивши папірець у руках військового, промовила: «Ні, ні, цього не може бути».
– Офіцер сказав: «Катерино Олександрівно, ми маємо Вам повідомити, що Ваш чоловік зник безвісти». Зник безвісти… Я відразу все зрозуміла. Максим же розповідав мені, як це відбувається. Дуже часто це означає, що з поля бою не можуть забрати тіло.
Перебувати в невідомості було нестерпно і Катя почала власне розслідування. Зв’язалася з патронатною службою «Азову», передала прикмети Максима.
– Я сказала, що в нього при собі обов’язково має бути ніж третьої штурмової. Він отримав його в нагороду від засновника 3 ОШБр Андрія Білецького і постійно носив з собою, дуже пишався ним. Я жартувала: ти що, і спиш з тим ножем?, – усміхається крізь сльози Катя. – За чотири дні тіло нарешті знайшли, евакуація змогла підібратися між щільними обстрілами. То був єдиний раз, коли Максим не взяв з собою ножа, залишив його в речах. Я думаю, передчував і хотів, щоб він залишився сину.
«Максим свої останні слова сказав у мене на руках»
Серце Максима Яроша зупинилося 15 листопада 2023 року біля села Хромове, що під Бахмутом на Донеччині. Про обставини його загибелі розповів побратим Олександр, з яким вони служили пліч-о-пліч більше півтора року. І у той фатальний вихід теж пішли разом. Зараз Олександр у госпіталі. Своїм життям він завдячує Максиму.
– Там було дуже жарко – нас крили з усього. Ми пішли забирати хлопців і попали під мінометний обстріл. Мені перебило осколком руку, а Максу – відірвало… Я кажу: «Макс, я 300». І він… Герой, я вважаю… підбіг і перев’язав мені свій турнікет, однією рукою надав допомогу. Щоб я кров’ю не стік… Ми встали, 5-10 кроків пройшли, я повертаюсь, а Максим уже лежить. Я підійшов надати допомогу, сам безпомічний. Кажу, давай якось накладу турнікет… Він каже: «Що ж ти накладеш, в мене руки немає»… Йому вже було важко дихати, втратив багато крові. Максим свої останні слова сказав у мене на руках: «Передай моїм близьким, що я їх дуже люблю…»
Жити з горем втрати Каті допомагає маленький син. Колись вона розповість йому, що тато був справжнім Героєм, таким же сильним і безстрашним як легендарний вікінг Бйорн Залізнобокий, на честь якого і отримав свій позивний.
Дружина загиблого захисника України зареєструвала петицію до президента, аби присвоїти її чоловіку Максиму Ярошу звання Героя України.
Звернення опублікували 11 грудня 2023 року на офіційному інтернет-представництві глави держави. З дня оприлюднення є 90 днів, щоб зібрати необхідну кількість підписів – 25 тисяч. Після цього петицію має розглянути Володимир Зеленський. Жінка звертається до земляків з проханням підтримати петицію, аби його подвиг ніколи не був забутий.
– Він не боявся смерті, ніби знав, що його доля вирішена. Казав: «Я знаю, що я не безсмертний. Рано чи пізно це може статися. Але я заберу з собою багато орків». Він справді готовий був віддати своє життя заради спасіння інших.
