Від інтерв’юера: Боляче втрачати гідних земляків, які щоденно гинуть не лише на фронті, а відходять у засвіти зважаючи на поважний вік. 13 травня 2022 року стало відомо про смерть поета, прозаїка та публіциста Івана Шпиталя. Він помер у 90-річному віці, сумарно залишивши по собі понад 115 тисяч примірників авторських книжок.
Зізнаюсь, що відколи автор цих рядків вступив на навчання до університету та почав свій журналістський шлях він завжди хотів поспілкуватися з Іваном Григоровичем. І така можливість випала – напередодні Нового 2019-го року письменник завітав до університету аби передати до університетської бібліотеки свою нову книгу та предемонструвати отриману напередодні відзнаку. З простого коментаря про книгу і нагороду наша незапланована розмова ситуативно переросла у таке собі омріяне мною інтерв’ю. Позаяк я попередньо не готувався до цієї розмови, та й досвіду мав тоді кратно менше ніж нині, вона вийшла дещо кострубатою, але цікавою. Ми відклали її спершу на після свят, потім аудіофайли зрадницьки загубилися, пізніше сталася епідемія, навалилося багато роботи і якось завжди було не до того. Уже в умовах цієї війни я пригадав про старий борг і хотів видати цю розмову до Всесвітнього дня письменника, але й тоді чомусь не склалося…
Прикро, що маю гріх і вимушено видаю нотатки з цієї бесіди вже нині – на 9 день по смерті великого письменника-земляка. Проте гадаю, що за цих умов історія життя Івана Григоровича прочитається нами абсолютно наново і не так, як би це навряд чи читалося б при його житті. Цінуємо, коли втрачаємо!
– А давайте, Іване Григоровичу, розпочнемо з огляду Вашого життєвого шляху. Розкажіть, яким було ваше дитинство.
Я щасливий тим, що народився у селі В’юнище на Переяславщині. У селі в якому Тарас Шевченко у 1845 р. написав свої вершинні твори: «І мертвим, і живим, і ненарожденним…», «Давидові псалми», «Холодний Яр», «Минають дні, минають ночі» «Три літа», «Маленькій Мар’яні». У нашій хаті до революції, колгоспів і війни були такі книги, як «Євангеліє» яке я зберіг донині, «Кобзар», твори Степана Руданського й байки Леоніда Глібова. Моя сестра в 1942 році, коли виїжджала в Німеччину і мама насушила їй торбу сухарів, кинула туди ще й байки Глібова, і сказала «Нехай хоч ця книжка буде з дому». Але, на жаль, вона не повернулася…
Я в 1941 році, коли мені було 10 років, допомагав батькам рятувати носаченців. Якось у нашу клуню вскочило два хлопці в морській формі, мій батько називав їх «єврейчики». Заховали їх у нас в сінях. Потім батько каже: «Іване, візьми корзину і піди на город – рви бур’яни і подивляйся хто куди іде, а коли буде хтось іти то кажи мені». Я взяв корзину, поставив її, потім піднімаю голову і бачу, наче зараз – високий, статний німець повільно іде між нашим городом і сусіднім. Я, звичайно, злякався – бачу німця, мені ж 10 років. Не знаю чи він мене побачив. Побіг до батька і кажу: «Німець іде», а тато каже: «Де?», а я кажу: «До комори йде». Батько каже тим хлопцям, «німці в селі». Одягли їм на форму якийсь одяг і батько провів їх кудись у бік левади. Мати моя неписьменна, Меланія Павлівна, 15 років служила в панів, каже «Та Бог з тим одягом – зате дві людські душі врятували».
Батько часто читав мені Кобзаря, а я лежав малий на печі і слухав. Тому я з малих літ запам’ятав Тараса Шевченка, і гордий що він був в моєму селі. Навіть його портрет у нас висів – куплений батьками за кавуни в Переяславі. Я дививсь на той портрет, який пережив війни і все на світі, і був щасливим.
– А коли Ви вперше щось написали ?
Люди ви знаєте як жили, зокрема у голод 1946-47 рр., коли був голод, і мені було дуже жаль дивитися на голодних шестеро дітей моєї двоюрідної сестри Мотрі Тютюнник. Я мріяв стати поетом, видати книжку. І читаючи про лауреатів сталінської премії я уявляв, як я буду представляти свої поезії та отримаю премію, поїду в Київ куплю два мішки хліба, привезу їх і роздам дітям. І писав я вірші орієнтуючись на великих поетів, які прославляли той лад. Я написав свій перший вірш до сторіччя від дня народження Тараса Шевченка. Два рядки із того першого вірша пам’ятаю: «Скоро буде століття, тебе опустили в могилу. Скоро буде століття життя…», а далі не пам’ятаю. Але цей вірш районна газета надрукувала. І моя двоюрідна сестра Оля принесла і прочитала цей вірш матері. Я заходжу а вона й каже: «Іване, таку неправду написав, люди так живуть, а ти хвалиш…». Я спалахнув від сорому і ганьби від слів матері, вибіг з хати і вирішив, що все – більше брехати не буду. І з того часу я перейшов на сатиру, перший мій фейлетон надрукований в 1957 році – це був перший повнометражний фейлетон на захист природи під псевдонімом, який потім увійшов в словник псевдонімів. Відтоді я займаюсь цим, перші дві мої книжки сатири й гумору вийшли у видавництві «Веселка» – «Заєць-репортер» і «Мемуари фейлетоніста». Потім у «Веселці» виходити мої інші книжки, але вже дитячі.
– Потім, наскільки ми мені відомо, ви навчалися на факультеті журналістики нинішнього Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Як складався подальший шлях?
Я вступив туди у 1950 році, конкурс тоді був не досить великий – 8,5 чоловік на місце. Вчився нормально, і після університету мене запрошували поїхати на Чернігівщину і в Умань працювати. Але я вирішив поїхати в Мукачево на Закарпаття і там 5,5 років працював відповідальним секретарем редакції газети «Прапор Перемоги». Пізніше мене переманили в обласну газету «Закарпатська правда» і я 3 роки завідував відділом фейлетонів.
Після цього все таки справдились мої сподівання – я переїхав до Києва. Допоміг мені знайти роботу мій однокурсник Микола Кіпоренко, який був заступником редактора газети «Молодь України». Потім 8 років я працював у «Вечірньому Києві», вів щоп’ятничну сатиричну рубрику, а потім і в суботу гуртував навколо рубрики усіх відомих фейлетоністів – про це є в моїй книжці. Тираж був 300 000 примірників, відгуків було море. Коли прийшов на співбесіду редактор мені з порога сказав «Я про вас усе знаю і ви мені підходите». Взагалі, в редакціях дуже важко працювати, дуже виснажливо, псуєш багато нервів. Особливо, тоді коли працюєш в галузі сатири. Мене потім перевели науковим редактором, щорічником «Наука і культура» – зокрема й наших земляків друкував. У 1983 році мене прийняли до Спілки письменників, і з того часу я перейшов на «творчі сухарі». Ось така історія.
– Ви ж і з університетом нашим співпрацювали увесь цей час?
– Ох, я його знаю з самого «памперсного віку» – з 1986 року. Хто читатиме мою книгу той знайде про нього море історій і матеріалів. Я дуже радий спостерігати, як зростає науковий рівень наших викладачів. Багато написав, про сковородинівські і шевченківські читання, про Сікорського…
– Тобто це трикнижжя можна назвати такою собі антологією вашого життя?
– Ні, я б так його не називав. Бо, попри три томи, це лише крихітка усіх матеріалів. А скільки ж хороших і поважних матеріалів, актуальних і донині, розсіяно по журналах і газетах. Я з Закарпаття журнал «Перець» закидав великою кількістю матеріалів, і мене друкували свого часу, як то кажуть, «по чорному».
– Сьогоднішній ваш візит до університету приурочений тому, що вас удостоїли лауреатства премії ім. Івана Нечуя-Левицького, у вас вийшла нова книга «Україна перед Богом і перед світом». Розкажіть, будь ласка, детальніше, як працювалося над цим виданням?
Ця книга побудована за хронологічним принципом. Тут ті статті, які друкувалися 20-30 років тому і які на жаль, не втратили, сьогодні актуальності – я зібрав їх і представив у трьох томах. Взагалі моя творча робота розпочалася після закінчення університету, в 1957 році. Наш випуск дав поповнення світу поповнення близько 20 письменниками – моїми однокурсниками: Василь Симоненко, Віктор Близнець, Тамара Коломієць, Микола Сом, Анатолій Черепаєв (перекладач французької, італійської мов, автор прозових текстів до Данте Аліг’єрі), Іван Сподаренко (був редактором газети «Сільські вісті»), Микола Кіпоренко (редактор у «Вечірньому Києві»), Борис Лоза (унікальний редактор «Літературної України», що дуже багато зробив на той час для поширення Народного Руху України), Володимир Крижанівський, який зараз працює в селекційному інституті на Одещині науковим редактором, Василем Костюк – членом спілки письменників, куди я його рекомендував.
– Отакої! Це ваші однокурсники? З ким найбільше товаришували, спілкувалися?
З усіма по троху, але дуже прикро, що я мало спілкувався після закінчення університету з Василем Симоненком. У 1950-му році я поїхав на Закарпаття працювати, а Василь на Черкащину і наші дороги розійшлись. Але цікаво, що в ті роки (кінець 1950 –х – початок 60-х) Симоненкові твори заборонялись, взагалі – їх не видавали, вважали їх крамольними. Фактично за життя Василя вийшло, здається, лише дві книжечки його – «Земне тяжіння» й «Тиша і грім». Але в той час, коли я працював на Закарпатті завідувачем відділом фейлетонів «Закарпатських ранків», то ми журналісти мали звичку виходити на набережну Ужа і прогулюючись обговорювати різні творчі і життєві проблеми. І от ми зійшли на такий підвісний місточок із Михайлом Іваньом – працівником Ужгородської районної газети. Стоїмо дивимося, як рибка там на дні гуляє. І відчуваю як Михайло Іваньо перекладає мені із своєї кишені в мою якийсь згорток і каже «Вдома прочитаєш». Це був 1963 рік. Я прийшов додому, розгортаю той згорток, а там копії віршів. Перший вірш Ліни Костенко, але я не пам’ятаю його всього, тільки згадую закінчення:
Пропадали ж люди ні за гріш,
Перед смертю лаявся Косинка.
Божеволів у тюрмі Куліш.
Курбас ліг у ту ж промерзлу землю!
Мовчимо. Зализуєм секрет.
Як мовчанням душу уяремлю,
то який же в біса я поет?
І тут же в цьому згорточку були вірші Василя Симоненка – «Злодій», «Піч», «Щастя», «Брама» і багато інших. За їх його і «прибили». Помер у віці 28 років. Поміж тим, ви ж, мабуть, знаєте, що Василь Стус назвав його «найбільшим шістдесятником».
– Повернімося трішки назад. Що було після «Науки і культури», коли перейшли на «творчі сухарі»?
– Я дуже активно друкувався в газеті «Українське слово», редактором якої був Григорій Кривчук – про нього у другому томі є нарис під назвою «Лицар українського слова». Він друкував мене без обмежень. Був один рік, коли було 48 серед, і я щосереди «давав» або сторінку або півтори сторінки. Жодної середи я не пропустив – це унікальний випадок. Я вмістив їх у цьому томі.
Поза книжками, я часто виступав у Спілці, у ліцеях, коледжах – куди мене тільки не запрошували. Розповідав про Шевченка, про Переяслав, про рідні В’юнища. Розповідав і розповідаю в доступній формі діткам молодших та середніх класів про все це. Жартую, коли діти питають скільки мені років «Мені йде ще тільки 89-ий рік. А вам аааж по десять!»
– Ви й з Ліною Костенко, мабуть, знайомі?
– Звісно, знайомий. Вона мені підписала кілька книжок. Написала «Дорогому Івану Григоровичу який однієї ночі співав нам на весь Ірпінь, на весь Київ, на весь світ». Давно не бачились з нею.
Поряд з тим, пригадую, як колись мене Григір Тютюнник, а ми з ним однолітки, питав «Іване, а хто тобі давав рекомендацію в Спілку письменників?», і коли я відповів він каже «А чого ж ти до мене не звернувся? Я б тобі дав».
У мене немає якогось світила – вважаю, якщо у людини, поета, є хоч один достойний вірш, що заслуговує на енциклопедію чи хрестоматію, то треба цю людину берегти.
****
«Оскільки я вихований духом Шевченка – найбільшого і найвищого, морального, в духовному відношення, нашого пророка, тому я бажаю українцям здійснення всього, що бажав Тарас Григорович. Якщо ми будемо єдині, якщо ми будемо узгоджені українськими національними інтересами, то ми будемо непереможними» – надзвичайно пророче завершив тоді нашу розмову Іван Григорович. Прикро, що вона вже ніколи не отримає продовження, а Іван Шпиталь не побачить омріяного дня нашої української перемоги, яку до останку відстоював своєю творчою і журналістською працею. Він назавжди залишиться з нами у своїх книгах та журналістських матеріалах. Пам’ятатимемо та читатимемо вас, талановитий земляче!
Максим Левченко