19 червня росіяни обміняли 90 важкопоранених і хворих українських військовополонених. Серед них – переяславець Костянтин Казінський, який провів у неволі пів року. Нині захисник перебуває на лікуванні у шпиталі. Він розповів Proslav про своє перебування в ворожому полоні.
«Я електрик, тому шокер мене не брав»
– Костянтине, вітаємо з поверненням! Як почуваєтеся зараз?
– Уже краще. Підлікувався. Волонтери, лікарі, психологи працюють щодня. Грошей від держави поки що не отримував – усе ще в процесі. Представник частини ще має приїхати днями. Треба й державу ж розуміти – на ній зараз багато обов’язків, багатьом треба допомогти. Але загалом – ні на що не скаржуся.
– Розкажіть, будь ласка, за яких обставин вас полонили?
– Це сталося після жорстких боїв, 10 грудня. Наш бункер обстрілювали і фосфором, і всім, чим тільки спромоглися. По рації було чути, як російський командир віддає наказ вибити нас «будь-якою ціною». Вибору не залишили – полон все таки краще, ніж смерть. А самогубство – не вихід. Нас взяли в полон біля Курахівської ТЕЦ (свого часу забезпечувала світлом Покровськ – прим.спів.), потім була комендатура в Гірнику, згодом піхотна частина в Макіївці, в’язниця у Торезі. А далі Горлівка, Кіровськ біля Ростова, і врешті – тюрма в Твері, що за Москвою. Побачив там, до слова, що таке «білі ночі».
– Як до вас ставились у полоні?
– По-різному. Бували удари шокером чи дубинками. Іноді після таких «акцій» два тижні мине – і вже нічого й не болить. У деяких хлопців – судоми, непритомність, біль і крики. У мене – нічого, бо маю високий больовий поріг. Казав їм: «Я ж електрик, мене шокером не візьмеш». Але приниження, звісно, були. Особливо «виховні» моменти. Наприклад, коли на День космонавтики 12 квітня охоронці-дагестанці влаштували «профілактичну акцію»: ставали на вході до їдальні один з дубинкою, інший з шокером – усім «влітало», а особливо десятку хлопців, які бігли за тим, хто впав. Знаю ще від хлопців, що в Горлівці треба було швидко їсти, і «попадало» гарно – руки назад і біжиш. Чув, що тим, хто відбував полон у Білорусі було трішки легше. Цікаво, що у літаку потім нас везли з закритими очима, щоб нічого не бачили, мовляв. Хоч там і так нічого не видно.
– Чи допитували вас?
– Так. Питали, де служив, що знаю про командирів. Але ми їхніх прізвищ майже й не знали – у нас так система була побудована. Дзвонити рідним не дозволяли, а «Червоний Хрест», хоч і ніби підключався, але ж вони «під ними». Ніхто нічого не передав, хоч знаю, що мені надсилали електронного листа.
«Я їв мило – воно відмінно прочищає судини»
– Чи залучали вас до якихось робіт?
– У тюрмах у Росії – ні. А от у так званій «ДНР» наші хлопці допомагали на кухні, щось підмітали.
– Як виживали?
– Харчування – слабке. У бункері на передовій, перед полоном, ділили між собою навіть пляшку води, яку скидали з дронів. У тюрмі – мізерні пайки. Лікувався тим, що мав. Наприклад, найпопулярніший засіб у тюрмі – мило. Так-так, звичайне господарське. Їв його, жував – прочищає судини, хай спершу і кашляєш. А потім звик – солодке стало. Звучить дико, але воно працює. І, до речі, після цього навіть шокери перестали діяти. Також книги якісь читав, про Другу світову – деякі по п’ять чи шість разів. На відміну від України, там полоненим не дають скористатися телефоном.
– Чи отримували якусь інформацію про те, що відбувається в світі? Якісь «хвилинки політінформації» були?
– Раз на тиждень, вже в рф, дивилися телевізор з російськими новинами, щовівторка. У ДНР не досить розумні в цьому плані. У них, до слова, навіть моя карта банківська лишилася, де була чималенька сума, а вони нею не скористалися, хоч цілком могли це зробити, виїхавши на підконтрольну територію. Повернувся з полону, поміняв карту, а гроші на місці. Хай стара карта їм «на пам’ять» тепер лишається. Це вже суто пластик.
– Звідки вас вивезли на обмін?
– 19 червня вивезли із Твері. У камерах сиділи по одному, було нас десь 120 осіб. На обмін потрапили лише двоє. Знаю про долю земляка з Борисполя, якого звільнили перед Великоднем. Знаю й про випадки, коли на обмін потрапили через два тижні полону. Загалом обмін був великим – більше тисячі бійців, і ще десь 6000 «двохсотих» в фурах на кордоні… Так само в дорозі назад закривали очі аби, мабуть, не бачили їх поганих доріг. Але ями при такому переїзді ми добре відчували – аж тарабанило. Потім полетіли з Москви до Гомеля. Уже в білоруському літаку зняли пов’язки з очей – вперше за довгий час побачив простір. Усі навколо у нашій формі. Аж не вірилось.
«Головне – не боятися. І тоді легше»
– З вашого досвіду, важче в полоні фізично чи морально?
– Фізично витерпіти – це одне. Але головне – морально не зламатися. Я завжди шукав хоч якісь плюси, хай як би складно було це робити. Підтримував інших хлопців, жартував. Навіть психологи вже тут, в Україні, відмітили, що я дуже позитивна людина. Казав охоронцям: «Слава Україні!» замість їхнього вітання, а вони насторожувалися. Головне – тримати себе в руках. Як тільки починаєш боятися, вони це відчувають і користуються цим.
– Що можете порадити військовим, які, боронь Боже, можуть потрапити в полон?
– Найважливіше – не втратити дух. Вижити можна. Шукати в усьому позитив, навіть у дрібницях. І не зраджувати своїх. Наші про командирів нічого не здавали, і правильно. Ну і важливо – не провалитися морально, зціпити зуби і терпіти. Хоч як складно буде – тримайтеся.
– А рідним полонених що скажете?
– Тримайте зв’язок, якщо є можливість. Я жінці одного хлопця, який залишився в полоні і сидів зі мною в камері, зателефонував після свого повернення. Ми підтримуємо контакт. Для полоненого важливо знати, що про нього пам’ятають.
«Хочу насамперед зайти на кладовище…»
– Як вас зустріли після звільнення?
– В Чернігові – медики, знайомі, поліція. Колеги телефонували. Хтось обіймав, хтось просто тиснув руку. Спершу були там у шпиталі, а далі хто куди – всією країною. А от у Переяславі ще не був. Але знаю, куди перше піду по приїзду – на кладовище. До батьків, давно не був. Я ще перед армією так робив – це для мене важливо.
– Чим плануєте займатись далі?
– Мені вже 55. Можна і на пенсію. Але якщо буде змога – працюватиму. Та й із хлопцями з бригади хочу зв’язатися, дізнатися, хто вийшов із оточення, хто де.
– Що сказали б переяславцям наостанок нашої розмови?
– Щоб не забували, хто захищає їхнє мирне життя. І ще – варто вже в центрі нашого міста поставити гарний пам’ятник, щоб місце не пустувало. Наприклад, українку з віночком, колосками й каскою в руках – як на одній картинці, що бачив ось напередодні в мережі. Гарний символ. Пам’ять повинна бути живою.
Нині, на думку Костянтина Казінського, в російських СІЗО й колоніях (переважно, других – прим.авт.) можуть утримувати ще кілька тисяч українських захисників – усі розкидані різними колоніями РФ і Білорусі. Він упевнений: справді дієвим способом впливу на обміни є не листи, а масове звернення через Telegram – саме там росіяни читають і реагують, зокрема на конкретні імена. «Капайте їм на вуха – і буде результат», – каже він. І додає: «Головне у полоні – не падати духом, і, по можливості, підтримувати дух побратимів поруч з собою».
А тим часом соцмережі підкорює тікток-ініціатива школярів «Добро Переяслав».