Навряд знайдеться серед переяславців, а особливо зацікавлених у культурному житті Переяславщини, тих, хто не знає про Василя Заболотного – талановитого баяніста, що працює в КЗ «Переяславський ЦКМ». Його майстерність у акомпонуванні народних та авторських українських творів перетворює кожен виступ низки колективів, з якими працює, на незабутнє свято музики. Поза усім іншим, Василь Леонідович активно працює над збереженням української музичної спадщини, передаючи її кращі перлини місцевим мешканцям.
Напередодні творчого вечора Василя Заболотного, який відбудеться 29 вересня, журналіст Proslav зустрівся з майстром музичного мистецтва аби поговорити про його творчий шлях, джерела натхнення та плани на майбутнє.
Василю Леонідовичу, як ви прийшли в музику?
– Відколи мені у 6 років придбали першу гармошку, відтоді я і в музиці. У нас це родинна справа – і батько, і дядьки мої грали на гармошці. Мати на бубоні грала. У 9-річному віці я почав грати на баяні. На професійну стежку це вийшло після того, як я два роки вчився в Переяславській музичній школі у Юрія Миколайовича Дебеляка, а потім закінчив чотири класи Київського державного музичного ліцею імені М.В. Лисенка. Міг би там ще вчитися, але там пропонували опанувати гру на піаніно, а я тяжів до баяну. Потім десь тридцять років грав по весіллях, а десь з 2009 року, відколи прийшов у Народний аматорський ансамбль української пісні «Червона калина», працюю у культурній галузі – спершу у районній, потім у міській. Я певний час дозрівав до того, аби вести роботу з колективами, бо до цього приходиш не одразу. Завжди кажу, що хто не пробував, той хай спробує цього «хліба». Тут цікаво – працюєш з людьми, з жінками. Та іноді це доволі складно.
Про колективи, з якими ви працюєте, можна говорити довго. Розкажіть про те, як почали роботу з кожним з них.
– Народний аматорський ансамбль української пісні «Червона калина», з яким я працюю чи не найдовше, нині має повністю оновлений склад. Коли я тільки почав з ними працювати, там співали жінки, яким було вже за 60 років.
У «Помокляночку» потрапив після роботи з колективом у Виповзках, де колектив розпався. До слова, така ж історія трапилася і у Дівичках, через поважний вік учасниць колективу. Прийшов на зміну Василю Вовчанівському, який очолив Ташанську громаду і вже, ясна річ, не міг поєднувати творчість з основною роботою. Цінно, що він як голова громади, нас підтримує. Бо знає, що це таке. І голови інших громад підтримують свої художні колективи. Випереджаючи можливі питання, у нас все на належному рівні – ні на що не скаржимося. Хай буде так і надалі, аби не гірше. У громадах Переяславщини найбільше таких колективів збереглося. Навіть у сусідньому Яготині чи в Золотоніському районі це не так. Там це трохи запущено, вони нам «білою заздрістю» заздрять.
У полого-вергунівську «Мамину пісню» привела випадковість – під час одного з концертів учасниці попросили підіграти їм на сцені, і так рік я вже до них їзджу. Там гарний колектив, голосисті дівчата. І мені прикро, бо їхній баяніст пішов з життя, а акапельно ж це не такий виступ, як під баян. Тому акомпоную і там.
У Ковалин і Велику Каратуль я потрапив працювати з колективами, бо там були жінки-баяністки. Їм «тягати баян», ясна річ, важко, особливо з віком. Хай там дівчат близько десятка, але не можу собі дозволити аби їхні колективи припинили існування. Загалом, болить одне – після мене там не буде кому продовжувати цю справу.
Невже у вас немає учнів, не росте молода зміна баяністів?
– На жаль, немає. Баяністів на Переяславщині, а тим більше в місті, можна на пальцях перелічити – крім мене лишилися Владислав Брик і Володимир Петриченко. Це наймолодші баяністи, яких я знаю. Роботи багато, аби ж хто робив. Михайло Мина ще є, трішки молодший мій колега. Хороший баяніст у Гланишеві Михайло Бобик. Прекрасними баяністами і акордеоністами були легенди Переяслава – Юрій Дебеляк та Володимир Проказов. Але, на жаль, вони вже на заслуженому відпочинку. Ясна річ, що мова навіть не про гроші. Навпаки, витрачаєш своє «аби», попри навіть найпоганіші дороги, доїхати і підтримати колективи у їх старанні і тяжінні до сцени.
У чому специфіка вашої роботи? Скільки баянів за життя змінили?
– Іноді жартую, що «граю не по нотах, а по весіллях». Ноти в колективах не проходять, бо на практиці ти до них приходиш, і вони кажуть «Василю, хочемо таку от пісню». Я що, проситиму у них ноти аби заграти? Ви мені, головне, заспівайте, а я за вами награю і ще й розкладу цю композицію на три голоси. Така робота з колективами нам взаємно подобається.
Про кількість баянів говорити не буду – це ж не рукавички, аби їх часто змінювати. Зараз граю на 5-ти рядному «Weltmeister», мені він зручний. У Дівичках мені баян придбали – віддали за нього 50 000 гривень. Мій особистий баян, який я купував, коштує 30 000 гривень. Також свого часу стримав своє слово колишній мер міста Тарас Костін й придбав три баяни на 60 000 гривень, зокрема нам – на «Червона Калину», трубайлівським «Чебрецям» і борисівській «Веселці».
Чи вдається розмежовувати репертуар, працюючи аж із п’ятьма колективами одразу?
– Намагаємося розмежовувати, але ж надто різним він не може бути. Зараз у кожного є смартфон – кожен колектив шукає собі пісні в інтернеті. Але якщо десь я приїду і дівчата мені скажуть «Хочемо виконувати цю пісню», то я ж їм не відмовлю, бо вже, мовляв, співаю її з іншим колективом. Загалом, кожен з колективів має свій репертуар – здебільшого це 50-100 пісень, або й більше. Ясна річ, усі пісні ми з ними не співаємо. Наразі маємо з кожним колективом 15-20 пісень у активному репертуарі.
Досліджуєте вік пісень? Яка з них найстаріша у репертуарі ваших колективів?
– У прийдешньому концерті ви почуєте «Пісню про Дніпро». Вона буде фінальною, і її коріння сягає 1940-х років.
Як мотивуєте жінок займатися музикою? Усі ж аматори, у всіх є якісь свої домашні турботи.
– Усе походить від їхнього ставлення до справи – як ти їм граєш, як ти до них ставишся. Я лише раз на тиждень приїжджаю, тому прошу – не знехтуйте репетицією, а одягніть хусточку і приходьте. Кожну я називаю по імені, але на «Ви». Радію, що жоден з моїх колективів не заздрить одне одному – вони для мене всі рівні і однаково важливі. Ніхто ні до кого не ревнує мене й не ділить – усім я граю однаково, усіх однаково люблю. Головне, що мені це подобається. Їду з дому об 11-ій, а приїжджаю о 20:00 – за раз заїжджаю одразу в кілька сіл, до кількох колективів. За день, звісно ж, відчуваєш втому – бо «награєшся», а роки вже не ті. Музика тримає мене й людей поруч зі мною. Тут же є й певна функція соціалізації – от, уявіть, що таке коли жінка на пенсії сидить днями вдома, не має приводу вийти «в люди». Це їхня віддушина. І на цьому творчому вечорі я завчасно всіх прошу дякувати не мені, а моїм колективам. Бо для мене дуже цінно, що вони існують і співають. Головне, аби вони були. Бо те, що люди відриваються від дому це теж не мало важливо.
З дружиною вдома теж співаєте?
– Так, з 1975 року, відколи вчилися на першому курсі професійно-технічого училища. Щоправда спершу я їй лише підігравав. Одружилися у 1981 році. Загалом, якби не розуміння дружиною моєї роботи і її важливості, усього б цього наразі не було. У народі ж як кажуть – «куди шия, туди й голова». Ми постійно разом – на репетиціях і коцертах.
Отримуєте визнання від авторів пісень, які виконуєте?
– Почав приятелювати з Миколою Куркачем, який почув свою пісню у репертуарі вокального дуету «Мелодія душі» села Ковалин Дівичківської громади, де в складі моя дружина Галина Заболотня та Катерина Білоусько. Він зазначив, що вони одні з дуже небагатьох, хто виконав цю пісню правильно. Вислав нам 5 збірок своїх пісень. Маємо у репертуарі пісню Богдана Малика «Україна в моєму серці», яку він написав спеціально для нас після того, як ми виконали його новорічну пісню і вона набрала 30 000 переглядів у соціальних мережах. Сам пісень не пишу, бо сильної тяги до того не маю. Колись пригадую, свою пісню принесла учасниця одного з моїх колективів Людмила Сидоренко – ми її з легкістю розклали на три голоси і взяли до репертуару.
У чому важливість народних аматорських колективів? Що відповісте молоді, яка не дуже розуміє цю традицію співати народних пісень, вважає це пережитком?
– Тих, хто так говорить, я можу порівняти з тими, хто слухає пропагандиста Соловйова. Бо якщо промивати вуха «попсою», то нічого не буде. Лише зрідка щось гарне переспівують. От порівняймо пісні, які нам надійшли у спадок після Другої світової і нинішньої війни – як би не було, але тоді було, як на мене, більше гарних пісень. Війна, на жаль, триває. Можливо, їхня кількість ще збільшиться. Але скажу одне – той, хто не розуміє автентичної народної української пісні, яка перейшла нам у спадок від прадідів, той не має майбутнього. А все до того йде – припускаю, що ця пісня може померти разом з нашим поколінням, з розпадом останніх таких колективів. Таких пісень може більше не бути. Бо не буде кому продовжувати нести українську народну пісню. Працівники культури бідні через низькі заробітні плати. От ти пішов би грати на пів ставки за мінімальну зарплату в стільки колективів? Думаю, ні.
Який ваш виступ найбільше пригадується? Чи готуєте вже програму на день нашої Перемоги?
– У 1973, здається, році, під час навчання у школі Миколи Лисенка, я виступав на сцені Національного палацу мистецтв «Україна» – пам’ятаю його до деталей, часто згадую. Пригадую виступ у Хорватії на міжнародному конкурсі з нашим дуетом від Ташанської громади – приїхали з перемогою, побачили прекрасну європейську країну. Хтось згадує іноді виступи перед Президентами чи міністрами, але для мене усі слухачі мають однакову вагу. Я дуже люблю масштабні виступи – де по сто голосів разом співає. Тому і мій творчий вечір матиме назву «Об’єднані піснею». На день нашої Перемоги ми знову зберемо усі наші колективи на одній сцені і всі разом заспіваємо.
Нагадаємо, що днями у Переяславі відбулася літературна зустріч «Живе слово, як молитва»: вечір поезії та пам’яті приурочили до Дня міста.