26 квітня 1986 року світ змінився назавжди. Вибух на четвертому енергоблоці ЧАЕС став найбільшою техногенною катастрофою в історії людства. Радіаційне забруднення, евакуація цілих міст, тисячі загиблих і постраждалих. Але водночас – це історія про жертовність, мужність і людську гідність.
Про ті події ми говоримо з Владиславом Владиславовичем Андрухом, нині військовослужбовцем Національної гвардії України, який у 1986 році був 20-річним солдатом радянської армії. Він брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС як водій дезактиваційного автомобіля. Зустріч з ним – це можливість почути справжню історію очевидця.
– Пане Владиславе, що ви пам’ятаєте про той день вибуху на ЧАЕС?
– Все для нас почалося вночі. Залунала тривога. Оголосили надзвичайний стан. Було таке відчуття, що почалася війна. Ми розуміли, що щось відбувається, але що саме — нам не казали. Все було настільки конфіденційно і засекречено. Ми дізнавалися про події десь через родичів, десь через чутки, але офіційно — нічого не повідомляли.
– Коли вам повідомили, що сталася аварія, чи усвідомлювали ви її масштаби?
– Спочатку ніхто не розумів масштабів. Ми думали, що це просто пожежа або якась технічна проблема. Звісно, були здогадки, що ситуація серйозна, але що це — трагедія світового масштабу — ніхто тоді навіть не уявляв.
– Як вас залучили до ліквідації наслідків аварії?
– На початку червня мене викликали й повідомили, що я їду в Чорнобиль. Чесно кажучи, стало страшно. На той момент вже було відомо, наскільки все серйозно. Але оскільки я їхав не в першій хвилі ліквідаторів, ті, хто вже побував там, трохи підготували нас, розповіли, як діяти, щоб зменшити ризики для здоров’я.
– Як на це відреагували ваші рідні?
– Я нічого їм не сказав. Не хотів, щоб переживали. Вони дізналися, де я був, вже після демобілізації у листопаді 86-го.
– Яку саме функцію ви виконували у Чорнобилі?
– Я був водієм дезактиваційного автомобіля. Доступу безпосередньо до станції у нас не було. Ми з побратимами чергували на контрольно-пропускних пунктах і очищали інші машини, які виїжджали з території станції. Це робили для того, щоб вони не розвозили радіацію в Київ та інші міста.
– Що вас найбільше вразило, коли ви вперше потрапили до зони?
– Одним словом – хаос. Безвихідь. У повітрі панував відчай. Люди покидали свої домівки. Повсюди – покинута техніка: автомобілі, крани, вантажні машини. Атмосфера була гнітюча. Відчувався присмак трагедії. Це дуже важко передати словами.
– Чи повідомляли вам рівень радіаційного фону в зоні, де ви працювали?
– Ні. Дозиметри були лише у поліції та керівництва. Нам такої інформації не доводили.
– Як усе це позначилося на вашому здоров’ї?
– У 20 років нічого не відчувалося – сили було багато. А вже зараз – проблеми почалися. Різко скаче тиск, бувало, що тільки-но прийшов додому – і втрачаєш свідомість. Лікарі поставили діагноз: гіпертонічна криза. Але офіційно не зафіксовано, що вона викликана опроміненням.
Розумієте, якби в документах було вказано “променева хвороба”, я б отримував відповідну терапію. Але тоді радянська влада забороняла ставити такий діагноз. І тепер – отак мучуся.
– Що для вас означає 26 квітня сьогодні?
– Для мене – це день пам’яті. Пам’яті про тих, кого вже нема, хто віддав своє життя. Треба це не забувати, шанувати і передавати пам’ять далі.
Нагадаємо, у Переяславі учасникам ліквідації аварії на ЧАЕС вручили подяки та почесні відзнаки.
