Від початку російської агресії й до повномасштабного вторгнення 24 лютого в Україні нараховувалось близько 30 тисяч жінок – учасниць бойових дій. Хоч нині й складно знайти точну інформацію щодо кількості захисниць у лавах ЗСУ, добровольчих батальйонах і теробороні, та, за оцінками громадської організації «Жіночий ветеранський рух», після початку війни, зброю у руки взяло ще більше жіноцтва.
Серед тих, хто не з чуток знає про роль жінки у війні й переяславка Олеся Руденко. Наприкінці зими 2017 року вона приєдналася до 8 ОБАТ «Аратта» Української добровольчої армії (УДА). Воювала гранатометницею в Широкіно, перебувала під Комінтерново в розрахунку гранатомета СПГ. За умов повномасштабного вторгнення на певний час Олеся теж «стала до лав». ProSlav записав відверту розмову з мужньою переяславкою в одному з волонтерських штабів нашого міста ще на початку липня, проте з певних причин публікує її лише нині – у День захисників та захисниць України.
– Олесю, почнемо з питання, як вже встигло стати марудно-класичним – коли і за яких обставин для тебе почалася ця війна?
– У 2017 році прийшло якесь таке усвідомлення, що я сильна і незалежна дівчинка. Поїхала з дому, сказала батькам що буду працювати в добровольчому батальйоні на штабі – комп’ютерницею. А десь вже за місяць я потрапила в Широкіно. Звісно ж мама була далеко не в захваті. Десь до початку 2019 року була в складі 8 ОБАТ «Аратта», потім зробила певну паузу, хоч далі й служила на іншій службі і була кінологом. На початку 2022 року я потрапила на службу в Донецьку митницю (в Маріуполі – прим.авт.) на посаду головного інспектора кінолога – почала працювати з службовою собакою, а через 20 днів почалося повномасштабне вторгнення…
– Якою була твоя мотивація йти служити?
– Явно не гроші. Було не важливо чи платять і скільки платять, не важливий регіон – українська земля це українська земля, і хотілося якось стояти за це в умовах агресії з боку ворога.
– З якими проблеми стикаються дівчата і жінки на службі?
– Чи не найбільша проблема – їх не завжди беруть на службу. Суто тому що вони жіночої статі. Умовно, ти приходиш – тобі кажуть що ти класна спеціалістка. А потім приходить хтось старший і каже що тебе не візьмуть бо раніше вони мали якісь непорозуміння з жінками у підрозділі. З одного боку, я їх розумію, бо й сама бачила такі випадки. Ти мусиш доводити, що ти щось вмієш і щось можеш. І що ти не прийшла на бойову посаду аби, як хтось, папірці перекладати. Таке не завжди доведеш за одне знайомство, навіть якщо за тебе ручаються. Не раз бувало, що брали документи, розглядали кандидатуру, а потім все рівно – відмова. Навіть порівняно нещодавно.
– Чи не образливо тобі коли ти чуєш фразу «Дякуємо захисникам». Чому люди нівелюють той факт, що за нашу країну бореться багато захисниць?
– Ні. Бо ще в 2017-2018 рр. я й сама зустрічала дуже мало хороших «бойових» дівчат. Тож я розумію, чому так говорять. Пригадую як дехто, свого часу, підходив до мене і дивувався «Ти реально тут, ти реально щось робиш?». Якби дівчат було більше і вони реально зарекомендували себе як бойові одиниці то щось змінилося б. Наразі ж я цього не бачу. За три місяці повномасштабного вторгнення бачила в своєму підрозділі лише одну дівчину яка була в штурмовій роті, виконувала якісь функції. Плюс медики дівчата. Себто я не ображаюсь на те, що є правдою.
– Як і де ти зустріла 24 лютого? Мала відчуття що вся ця історія буде аж настільки повномасштабною?
– Я жила в той момент в Маріуполі, мала дуже багато друзів з «Азову». За тиждень до 24-го мій кращий друг зателефонував мені і майже з точністю до дати сказав, що почнеться війна. На той момент вже готувалися списки на евакуацію сімей і близьких з міста. Сказав що включить в цей список і мене, аби мене змогли вивезти. Я відмовилася займати чиєсь місце, тим більше я мала брати з собою собаку. Коли я прийшла на роботу і переповіла це все своїм колегам мені не повірили – сказали що, якщо щось і буде, то все вирішиться дипломатичним шляхом. Мовляв місто не окупуватимуть, не братимуть в кільце – я попереджала про такий сценарій, бо довіряла тому що мені сказали мої друзі. Знала, що всі готуються. 23-го лютого моїм знайомим на позиції наказали вимкнути телефони. Я остаточно зрозуміла що щось буде. А десь о 5 ранку мене набрав мій побратим і сказав «Прокидайся, війна почалася!». Я вигуляла собака, зняла якусь готівку з банкомату. Друг надіслав на карту гроші з коментарем «Трима,й і щоб я тебе в Маріуполі сьогодні ж не бачив». Я хотіла лишитися, але треба було десь лишити собаку – я довго шукала якісь центри перетримки, або ще щось. Знайшла дівчинку яка домовилася її довезти до Києва, а там мій тато забрав би її на виїзді до Переяслава. На прикрість, не вдалося, бо мої справжні друзі вже були задіяні у війні, а ті хто до того видавався друзями просто «відморозилися».
– Отакої! Як далі розгорталася ця історія?
– Наступного дня прийшла на вокзал, десь поблизу був «прихід», народу не було. Прибиральниця сказала що потягів більше не буде. Перед тим як іти на вокзал я винесла усі свої харчі на смітник. Зрозуміла, що залишаюсь без їжі, і в магазинах вже фактично нічого немає. Врешті пізно вночі нас з собакою вивіз чоловік з Дніпра, який привозив допомогу моїм друзям. Зранку я знайшла на кого лишити собаку і почала дізнаватися про те, де мені дадуть зброю. Було не просто, але дивом тут виявився мій друг який допоміг мені «стати до лав» пліч-о-пліч з багатьма своїми старими знайомими, які дивом виявилися в одному й тому ж місці в один і той же час. Боротьбу почала 26 лютого – це день коли я вже була у підрозділі і чітко розуміла чим буду займатися.
– Що допомагало тобі в найтяжчі моменти не впадати у відчай? Що тебе морально тримало і тримає?
– Допомагали близькі люди… більша половина з них загинула. Від початку підтримував кращий друг, я на нього рівнялася – у 18-річному віці він виїхав з Криму, всі ці роки воював за Україну. Що б там не було він ніколи не здавався, завжди був на позитиві. Дивлячись на нього я думала про те, що і я не маю права нити. 10 березня його не стало. Мене підтримав мій командир роти. Він теж 8 років воював. Під час одного з наших спільних штурмів його вбило. Мені не дали його врятувати, та й сама я відчувала що маю великий шанс загинути. У той день усе пішло шкереберть. Лише дивом вижили. Рації ні в кого не працювали, але я змогла надіслати два однакові повідомлення – мамі і хлопцеві – з текстом «Раптом що, я тебе люблю». На зв’язок вийшла коли мене вже везли в госпіталь з дрібним пораненням. Тоді мені відлягло – зрозуміла, що мама спокійна. Не уявляю, як би вона пережила аби я тоді загинула. Надалі, куди б ми не виходили, я вже розуміла що робити, куди відходити, як все може відбутися. Ти розумієш що ти не сам, і тобі треба вижити – заради когось.
– Які питання краще не задавати людям які воюють або воювали?
– Дратує не так питання, а ствердження, що, мовляв, «російська армія слабка». А ти розумієш що вони не слабкі, воюють на рівні, вони достойні суперники і в них є фахівці своєї справи, і нам реально тяжко – усе решта нав’язується різними арестовичами. Нам потрібно постійно тренуватися аби боротися проти них. Бо там теж не дурні воюють. Питання «Що там, як там?» у березні подекуди дратували. Ти й розумієш, що люди хвилюються, проте всім копіюєш одне й те ж повідомлення, що жива.
– Маєш якийсь оберіг?
– Коли помер Трич, у нього на бронежилеті був зібраний прапор. Коли ми вже виносили тіло, я зрізала його з «броніка», який ми там вимушено лишали. Забрала його з собою, він завжди був зі мною в рюкзаку. Нині він вдома висить навпроти мого ліжка– посічений осколочками. Я його не прала й не прасувала. Згадую, постійно дивлячись на нього, певні слова, які казав мені Трич.
– Бували щемкі моменти вдячності від незнайомих тобі людей?
– Так бували. Це було на Харківщині. Люди чомусь думали що мені менше років ніж є, обіймали-дякували. Бабуся одна пригорнула до себе, потім кинулася до хати, каже «Почекай хвилину, хочу тобі якось віддячити» – винесла банку молока домашнього. Бувало й навпаки – коли штурмували село, приходимо зачищати хату, і два сусіди стоять і говорять «Ого, а що вона тут забула. Чому не вдома, не котлети смажить»…
– Про що ти мрієш?
– Хочу аби наша армія змінилася, а її основна частина складалася з фахівців. Аби військо мало хороших командирів які вестимуть за собою, не боятимуться приймати правильні рішення. Аби зменшилася кількість наших втрат саме через неправильні рішення. Хочу бачити сильну і могутню армію. Трішки хочу аби цивільне населення почало думати не тільки про себе, а й про щось глобальне. Бо коли вони трішки далеко від війни, вони думають що все буде спокійно і їх не зачепить.
– Хто тебе мотивує і надихає?
– Я захоплююсь своїм хлопцем який щоденно тренується – яка б не була погода. Він фахівець чи не у всіх галузях – хороший сапер, хороший медик. Що б не було, він не дає мені опускати рук. Він підтримує і вселяє спокій – я на нього рівняюсь, він мене щодня мотивує.
– Як думаєш, чому люди все частіше нехтують походами в укриття під час «повітряних тривог»?
– Це все звичка. Звикають, що воно щоденно звучить і нічого немає.
– Скільки ти маєш тату, і яке з них закарбує цю війну – якщо таке вже є?
– Не рахувала їх кількість і не хочу. Є одне тату з написом «Спали вогнем життєтворчим всю кволість у серці моєму» (з молитви українського націоналіста – прим.авт.). І от 26 березня в нього влетіло три осколочки і трішки «попартачило». Оце й буде спомин. Є ще тату з написом «Дім там, де твій рюкзак» – набивала його ще в 2016 році, в Переяславі. Друг з Криму підійшов і попросив дозволу набити собі щось схоже. Вони були на одному й тому самому місці у обох, були дуже схожі. Зараз це тату для мене стало теж дуже пам’ятним…
– Кого нині чекають в лавах захисників? Що скажеш тим, хто боїться повісток?
– Я думаю, що у війську є дуже багато функцій, які може виконувати будь хто – повари, діловоди, бухгалтери. Там чимало цивільних професій, які можуть забезпечувати і допомагати армії. Можна ж бути не лише на передовій, а певною мірою кваліфікувати людей і розподіляти їх. Бо зараз буває таке що повари це мінометники, а з мінометників намагаються зробити снайперів. Я знаю чому так відбувається – це сталося через нехватку людей і не організованість цього процесу. Хочу вірити, що за кілька місяців ми це подолаємо.
– Який «стартовий пакет» навичок має бути у тих, хто хоче піти служити?
– Як мінімум має бути бажання, витривалість, певна фізична підготовка. Хороше здоров’я. А найголовніше – це бажання навчитись. Ти можеш ніколи не тримати в руках ту чи іншу зброю, але якщо є бажання ти можеш цьому навчитись і зробиш це.
– Яка нині, на твою думку, основна біда українців як нації? Який урок ми не винесли у 2014 році?
– Те, що вони іноді стоять осторонь якихось питань і намагаються когось в чомусь звинуватити у той час, коли треба власноруч робити певні кроки для вирішення тієї проблеми. Бісить, коли українці звинувачують у своїх проблемах путіна. А те, що біля вас живе проросійсько-налаштований сусід, який кликав сюди цей «русскій мір» для вас не проблема, вас це не хвилювало усі ці роки. Щодо другої частини питання, то ми не винесли того уроку, що треба постійно готуватися і тренуватися, чекати що щось станеться і бути до цього готовим.
– Багато розмов точиться стосовно того що змінить смерть путіна. Вона справді здатна щось змінити?
– Я не розумію цих розмов. За всі ці роки ми побачили, що «русняві» не заїхали сюди випадково «на навчання» – вони прийшли вбивати і забирати в нас наші землі. Вони готувалися до цього. Була Грузія, було Придністров’я. Ну не буде путіна буде інша людина, і його смерть нічого не змінить.
– Що думаєш щодо імовірних нападів з боку білорусів?
– Можливо вони будуть у форматі відволікаючих маневрів для стримання наших сил на Півночі України, аби відтягнути їх з інших напрямів. Не виключаю, що будуть певні провокації, якщо будуть – вони не зможуть сильно кудись зайти, але трішки «побуянити» можуть.
– Коли і в якому форматі ти бачиш нашу перемогу? Які плани на «після перемоги» особисто в тебе?
– Занадто складно про це говорити. Я буду займатися тим, чим і займалася, буду тренуватися і готуватися. Я не вірю що все закінчиться і отак от одразу «розслабтеся».
– Що побажаєш читачам сайту ProSlav?
– Терпіння. Думайте, аналізуйте. Читайте історію, бо вона циклічна. Завжди будьте напоготові.
Фото Олесі Руденко