З початком повномасштабної війни намір перейти на українську мову для багатьох перетворився на нагальну потребу. Нинішні події спонукали більшість людей забути російську і якомога швидше відмежуватися від країни-агресорки за допомогою нашої солов’їної. ProSlavвияснив, що і серед переяславців багато хто зробив такий вибір. Кілька днів тому ми влаштували у Telegram опитування, в якому, станом на 9 листопада, взяли участь 1834 людей. З них завжди розмовляли лише українською 1461 осіб, 187 – давно перейшли на державну мову, 130 – тільки починають непростий процес переходу і 56 – досі розмовляють російською.
Серед переяславців, які долучилися до опитування, – працівник Університету Григорія Сковороди в Переяславі Петро Шихов, який 9 років тому приїхав до нашого міста з Донецька. Він не лише зробив для себе вибір перейти на українську мову, Петро – активний учасник Революції Гідності, нині ж він несе службу в лавах ДФТГ Переяславської громади. Ми вирішили поспілкуватися з ним і у ході розмови дізналися чимало цікавих фактів.
– Ти довгий період свого життя проживав у Донецьку. Як доля занесла тебе в Переяслав?
– У 2013 році, 9 років тому, я приїхав сюди. Університет Григорія Сковороди в Переяславі обрав, тому що тут була спеціальність «Політологія», якою я цікавився. Взагалі я подавав документи на історика і політолога, вийшло все-таки поступити на політолога. Приїхали сюди з батьками і влітку 2013 року подали документи.
– З якими труднощами зіткнувся, коли приїхав сюди?
– Найтяжчим було те, що в людей сформоване якесь стале сприйняття жителів Донбасу. Більшість приїжджих тут або із Західної, або з Північної України. У них сприйняття «східняків» завжди було не дуже позитивним. Нічого, звикли. Допомогла в цьому, як не дивно, участь у Революції Гідності. Якраз після неї всі ці питання відпали.
– До речі, не за горами День Гідності та Свободи. З чого для тебе розпочалася участь в Революції?
– Моя участь у Революції Гідності розпочалась якраз 29-30 листопада – у той день, коли побили студентів. Це і була моя перша поїздка на Майдан. Ми з одногрупниками вирішили залишитися на ніч з нашим викладачем – покійним Ярославом Олександровичем Потапенком (учасник Революції Гідності, доктор історичних наук, професор кафедри Історії та культури України УГСП – прим. авт.). Нас у той день побили трошки. А ще я тоді вперше був у столиці і ми заблукали – шукали вхід у метро, щоб переховуватися від співробітників правоохоронних органів, бо вони всіх обшукували. Багато кому вдалось втекти – їх розшукували по всьому місту.
Якось ми сиділи на зупинці і позаду від’їхала цивільна машина, з якої вийшли четверо співробітників органів. Тоді Ярослав Олександрович запропонував перейти на тему футболу, бо до цього ми говорили про політику. Ми почали обговорювати останні матчі – так і викрутились. Нас тоді виручили хлопці зі «Спільної Справи» (громадська організація – прим. авт.). Ми допомогли їм носити їхні матеріали, а вони показали, як дійти до станції метро «Золоті ворота», і вже звідти ми дісталися додому. Всю ніч не спали, було дуже важко. А потім ми приїхали вже 1 грудня, коли був Марш Мільйону. Тоді бачили людей з багатьох країн, зокрема Польщі. Зв’язок дуже часто пропадав. Мені тоді прийшла СМС-ка, яка приходила багатьом у ті дні, про те, що «Ви є учасником незаконних протестів».
– Що змінилося в твоїй свідомості після тих подій?
– Багато що змінилося. Ціллю моєї першої поїздки на Майдан було подивитися на протест як політолог. Мені було цікаво побачити це все зсередини. Якраз у той день ми зрозуміли, що є дві сторони цього всього процесу. Тому що у перші дні влада намагалася нас обхитрити. Євромайдан взагалі був під Стеллою, а з іншого боку була сцена і стояли лавочки, на яких сиділи пенсіонерки. Там організували «вільний мікрофон». Деякі люди там у «латентній» формі говорили про те, що «Так, у нас є проблеми, але це не привід повставати проти влади». Бувало, виходили представники з іншої сторони, на яких оці бабусі починали кричати. Зрозуміло, що літні люди просто так у мітингу участі не візьмуть – у них є конкретні задачі. Звісно, той день багато що змінив, зокрема і моє відношення до політики – не тільки до провладних, але й до опозиційних, які вже після Революції прийшли до влади. Тоді ж виступали Яценюк, Тягнибок і Кличко. Коли почалися перші провокації, ми стали розбирати сцену. Ми тоді розділилися – двоє моїх одногрупників пішли в одну сторону, а ми з Ярославом Потапенком – в іншу. І тут починають розбирати цю сцену, ми щось запідозрили. Тоді хтось у рупор почав пояснювати, що її розбирають, щоб поставити більшу, що в результаті і вийшло, але це було подано під таким «політичним соусом». А політики поїхали – їх не було. Тоді нас оточили і почали давити кількістю – нас залишилось людей 300 максимум, а їх було дуже багато. Функцію «бойових собак» доручили славнозвісному підрозділу «Беркут» – вони били, а внутрішні війська мали задачу не випускати мітингувальників з цього кола.
Піком цих подій було 18 лютого. Ми прийшли, нам дали якісь неякісні бронежилети, ще радянські каски – не знаю де вони це все дістали. А зі зброї – тільки держак від лопати, а комусь щит. Тобто один б’є, один захищається. Нас всіх зібрали і ми типу мирною ходою відправились у Маріїнський парк – там і почався «замєс», який затягнувся до 21 лютого. Про те, як ми вибиралися, – це взагалі окрема історія. Вночі, якимись селами, незрозумілими дорогами, бо Київ повністю був перекритий.
– А як для тебе розпочалося повномасштабне вторгнення?
– Я був морально до цього готовий – чуття політолога не підвело. Звісно, для мене війна почалась далеко не 24 лютого. Ми жили в умовах бойових дій ще з 2014 року, коли у тебе під домом стріляють, ти ховаєшся у підвалах – це все ми вже проходили. А у перший день повномасштабного вторгнення я прокинувся, переглянув новини, розбудив сусіда, тоді подзвонила керівниця нашого відділу (Петро працює у відділі інформаційних технологій і зв’язків з громадськістю УГСП – прим. авт.) і сказала, що будемо облаштовувати укриття в університеті.
А якщо говорити про тероборону, ця історія почалася влітку. Мене запросили, я погодився, підписав контракт з командиром Добровольчого формування територіальної оборони №2 і почав нести службу, поєднуючи її з основним місцем роботи. Нині виконую завдання по чергуванню і охороні стратегічних об’єктів.
– Повертаючись до теми Дня української писемності та мови, коли ти вирішив почати розмовляти українською?
– Перші мої спроби були якраз, коли я вступив до УГСП. Це було дуже складно, адже 17 років я говорив виключно російською, хоча і знав українську. Тоді всі дивувалися, що людина з Донецька так гарно розмовляє державною мовою. Зараз в моїй мові є вже трохи суржику – це пов’язано з моїм оточенням і особливостями переяславського говору. Письмова мова у мене більш-менш грамотна, а от розмовна – не настільки. Складно було на початку, тому що ти думаєш російською, і маєш спочатку це все перекласти в голові, а тоді вже говориш. А остаточно перейти на українську мову я вирішив після 24 лютого.
– А чи розмовляє хтось в Донецьку українською?
– Зараз навряд чи – це спричинено ризиками того, що незаконні збройні формування, які діють на території Донеччини і Луганщини можуть це неправильно сприйняти. Наприклад, подумати, що ти якийсь там шпигун, працюєш на українську розвідку. Бувало таке, що їх забирали в будівлю колишньої Служби безпеки України – це закінчувалось для них дуже плачевно. Я, наприклад, бачив сюжет «Радіо Свободи». Якщо жителів цих регіонів запитуєш, вони знають українську мову, можуть спокійно нею спілкуватися. І я помітив, що з 2014 року на неокупованій частині Донеччини ішов процес переходу на українську, збільшилась повага до цієї мови і люди почали звикати до цього. А взагалі якщо ти спілкуєшся російською мовою, тобі нею і відповідатимуть, якщо українською – то українською. Ламаною, звичайно, але будуть.
– Що порадиш людям, які нині в процесі переходу на українську мову?
– Головне тут – бажання. Без нього не буде нічого. Для людей, які народилися уже в незалежній Україні, немає нічого складного в цьому. Адже телебачення, книги, медіа зараз в основному на українській мові. Важливо також спілкуватися з носіями мови і багато практикуватись. Без практики, при всьому вашому бажанні, ви не зможете вільно говорити українською. Головне – наважитись і зрозуміти, що нічого в цьому страшного і складного немає.
– Якби у тебе була можливість щось змінити у своїй біографії, ти б нею скористався?
– Я ні про що не жалкую. Тому що, по-перше, я не знаю, як могла би змінитися моя доля за інших обставин. І взагалі у істориків не прийнято думати «А що, якби..?». Я сприймаю усе, що відбулося, як факт. Я не жалію, що приїхав сюди, що брав участь у Революції, вступив до лав територіальної оборони міста – це все мій свідомий вибір і я від нього не відмовляюся.
Раніше ProSlav уже ділився «хитрощами» милозвучної вимови українською і порадами щодо того, як утворювати фемінітиви.