Працівники освіти в Україні встигли стати символом незламності і справжнім прикладом мужності. Вони не покидають своїх учнів у важкі часи, продовжують давати їм знання та підтримку, незважаючи ні на що. Українські педагоги ледь не з перших днів війни проводять заняття з підвалів, бомбосховищ, навіть з окопів на передовій. Крім того, встигають волонтерити і робити все задля наближення нашої перемоги. Серед таких Героїв – наш земляк, учитель математики й логіки, викладач бойових мистецтв, житель села Помоклі Сергій Черкасов.
Пан Сергій розповів для інтернет-видання «The Village Україна» свою історію про те, як вступив у тероборону, але продовжив викладати. У свою чергу, ProSlav, як завше, ділиться найцікавішим з вами.
Чим займається Сергій Черкасов
Я не працюю в загальноосвітній школі: сім років тому в Переяславі організував клуб для навчання карате й рукопашного бою. Потім зрозумів, що мало махати кулаками, треба вміти аналізувати та робити висновки, тож почав ще викладати математику й логіку (я маю спеціалізацію «комп’ютерні системи та мережі», але в дипломі прописане й право викладання). Викладаю дітям від шести років, є групи й 12+. Молодші слухають старших і вчаться в них.
Про початок повномасштабного вторгнення
Перший день повномасштабного вторгнення став надзвичайно потужним шоком. О п’ятій ранку були такі вибухи, що ми з дружиною впали з матраца. Ми живемо в селі неподалік від Переяслава, за 20 кілометрів – траса «Київ – Харків». Як я дізнався потім, то були гелікоптерні атаки. Були й підриви складів, кілька вибухів у військовій частині неподалік.
Мені до останнього не хотілося вірити. Але коли повномасштабна війна таки почалася, я відразу почав думати про наслідки, будувати логічні ланцюжки, які спричинить вторгнення: бандитизм, тотальна мобілізація, діти без батьків, економіка впаде… Ще з 2014 року до мене в клуб приходили діти скалічених чи вбитих батьків.
У групі в мережі я побачив повідомлення, що в одному із сіл будуть видавати зброю. Наша громада – це сім чи вісім сіл, у кожному по тисячі чи по півтори тисячі людей. За годину зібралося 300–400 чоловіків, і всі були готові просто зараз воювати. Це був надзвичайно потужний двіж! Я був зворушений. Але амуніції спочатку не було, нам просто дали «калашмати» та сказали – ідіть.
На третій чи четвертий день позакривали всі дороги, почали плести сітки, поступово звозили аптечки й шоломи. У моєму селі було три блокпости й три бригади, які чергували по чотири години. Усі були готові стояти до останнього.
Про онлайн-заняття у перервах між чергуваннями на блокпості
У проміжках між чергуваннями, які траплялися і вдень, і вночі, я продовжував вести онлайн-заняття зі своїми дітьми. Які ж у них були очі! Ніколи не забуду тих очей. Діти виходили до ефіру з коридорів, ванних кімнат, підвалів, гаражів та автівок. У верхньому одязі та шапках.
Усі уроки починалися з обміну розповідями про вибухи, які лунали поряд із ними, про літаки, гелікоптери та ракети, які літали над їхніми головами, а я сидів і слухав. Хвилин 20 ми лише розмовляли. Після занять я падав на підлогу і засинав, а потім прокидався від вибухів, цілував дружину та своїх чотирьох дітей, брав автомат і знов ішов на блокпост.
Про учнів пана Сергія
Більша частина дітей виїхала до Європи, частина вже встигла повернутися. Вони живуть Україною, уболівають за неї та відчувають усе, що відбувається тут. Вони хочуть повернутися, але багато з них уже інтегрувалися. Мої учні переживають глибокий когнітивний дисонанс: з одного боку, за кордоном класно, але з іншого боку, там немає свого суспільства. Їхні батьки часто не знають, де себе знайти, і діти це відчувають. Мені так їх шкода!
А ще вони надзвичайно подорослішали. Я помічаю це навіть у відтінках голосу – він змінюється, коли дитина налякана. Змінюється й риторика, мовленнєві конструкти, якими починають спілкуватися діти. Зникло дитяче безглуздя – вони менше кепкують і жартують, стали більш серйозно себе поводити. На їхніх малюнках я бачу глибоку тугу, яка йде прямо із серця.
Тих, у кого батьки чи матері служать у ЗСУ, навчаю безплатно, але українці впертий народ – однаково платять.
Через війну я також був змушений закрити свій соціальний проєкт «Математичний хокей» – просто не було сил продовжувати. Там діти змагалися в розв’язанні задач, спільнота була понад тисячу людей. Перед війною я навіть знайшов спонсорів, вручили дітям класні головоломки.
«Я давно хотів додати до курсу критичне мислення, і війна стала потужним стусаном»
З початком повномасштабної війни я додав до свого курсу математики й логіки критичне мислення. Я давно хотів це зробити, але війна стала потужним стусаном – змусила проаналізувати та набрати підґрунтя, яке допомогло б дітям зручно та цікаво працювати з інформацією.
Я хотів, щоби діти відчували її, знали, коли їх хочуть обманути. Щоби могли розрізняти факти та вигадку. Не аналізували довго, а відразу, під час розмови, ставили запитання, щоб на заняттях була дискусія.
Узагалі, я вважаю, українським учителям треба працювати над тим, щоби слухати дитину. В українських шкіл збільшилося інвестування, але з 90-х не змінилося сприйняття підручника. Його сприймають як догму, яку треба вивчити, а не як тези для обговорення.
У викладанні я намагаюся пристосовувати діалоги Сократа. Наприклад, п’ять дітей вірять у НЛО, а п’ять – не вірять. Вони повинні навести докази, що позаземне життя існує чи, навпаки, його немає. Зі свого боку, я даю їм інформацію (коли з’явилися перші згадки про НЛО, наприклад), і спонукаю до обговорення. Навчаю того, що бувають відкриті й закриті запитання – поставити їх правильно буває важко.
І чи буде актуальне те, що ми викладаємо зараз, за 20 років? Мене це бентежить. Мені волосся стає дибки, коли я думаю про те, що людина може протиставити технологіям(задумався про це, коли прочитав книжку Деніела Каннемана «Мислення швидке й повільне»). Наше швидке мислення – поверхневе, ми ліниві за своєю природою. А повільному, критичному мисленню, ще треба запуститися, вийти із зони комфорту (не знаю, хто зараз ще перебуває в зоні комфорту!).
Коли ми приходимо на роботу після закінчення навчання, то закінчується і наш розвиток. Літні люди взагалі переходять на спілкування жорсткими шаблонами. Тому думаю, нам треба значно розширювати обсяг шкільних предметів, дати альтернативи. Наприклад, я б додав гуморологію. Нам треба навчитися сміятися, зі звичайного контексту робити жарти. Це важко, але цього можна навчитися та застосовувати, як математичні формули. Почуття гумору конструюється, як і логічні висновки.
«На одному з блокпостів мене ледве не застрелили за фотографію»
У наше село не «прилітало», але над нами постійно літала авіація. Було таке враження, що труситься вся земля. Іноді це було без перерви, протягом доби. Словом, жорстко, що тут розказувати.
Укриття в нас у школі є, але ніхто нікуди не бігав (зараз, коли почалось навчання, під час повітряної тривоги спускаються). Спочатку були порожні супермаркети, але через кілька тижнів оговталися, почав роботу хлібзавод. Водії почали розвозити продукти та ліки.
Нам не траплялося затримувати ДРГ, але таке було на сусідньому блокпості. У нас рівнина, відкрита місцевість. Тому на блокпостах кожні два чи три дні ми бачили, як летять ракети з харківської сторони, як їх збивають над Києвом, Броварами, Борисполем. Бачили, як горіла київська нафтобаза і як горів Гостомель – зоряво було видно за сто кілометрів. (У червні я побував у Гостомелі. Там повний жах: обвалені плити в під’їздах, стирчить арматура, полишений людський побут – ванни, раковини, ущент зруйнований військовий аеродром).
Одного разу ми з хлопцями вирішили з’їздити на один із блокпостів, просто поговорити з іншими, я там мало кого знав. Чого ж мені коштував мій маленький прихований фоторепортаж! Тоді була заборонене знімання, але я помітив цікавий постамент – телевізор, на якому було написано «Why is Putin?» Дістаю телефон і такий «клац!» Один із військових побачив, що я це зробив: вони мене там ледве не пристрелили на місці – це надзвичайно легко зробити, бо у всіх була зброя. Урешті мене змусили видалити цю фотографію.
Наш земляк разом зі своїми учнями підтримували бойовий дух військових
У кінці квітня військкомат запросив мене співпрацювати з однією військовою частиною – викладати рукопашну і спеціальну фізичну підготовку ротам охорони «арти». Це якраз було без всілякої філософії, лише конкретика – як убити людину. Що робити, коли простір замкнутий, як пересуватися внизу на пересічній місцевості, нижня акробатика – зі зброєю і без, і так далі.
Я їздив до них волонтером стільки, скільки було потрібно, щоб хлопці взяли базу та змогли самостійно напрацьовувати все необхідне. Вони чергували в лісі, просто неба під спекою, за 30–40 кілометрів працювала артилерія. Я побачив їхній побут, перспективу піти на передову та вирішив підтримати їхній бойовий дух.
Для цього я попросив своїх учнів намалювати малюнки: вийшло кілька десятків із різних країн. Ми просто надсилали їх на Viber. Хлопці давали зворотний зв’язок – це були відчуття мужніх, великих сердець.
«Діти отримали надзвичайно серйозний психологічний та інформаційний удар, і в мене поки немає інструментів, що з цим робити»
На літо я закрився, у селі було багато роботи. Але вже із середини серпня вирішив відновити заняття – учнів побільшало.
Ще у квітні я вирішив влаштувати зустріч із дітьми, які залишилися та раніше ходили до мене у клуб займатися карате й рукопашним. Усі вже засиділися, хотілося хоча б трохи подриґати руками й ногами.
Під час тренування діти почали гомоніти, і я зрозумів, який вал інформації їм довелося переварити за ці довгі тижні війни, який потужний шквал у їхніх головах. Вони говорили про все, що було в інфопросторі: про Зеленського, про Путіна, про рашистів, ЗСУ, кров, «воєнний корабель»…
І це ж не тільки в Переяславі! Це було як звучання в унісон всієї країни, і так мене вразило, що я подумав – як тепер усе це змінювати в нормальний напрямок думок? Хто тепер буде з цим працювати й протягом скількох десятиріч?
Я зараз читаю книжку про те, як народжувалися скандинавські системи навчання (скандинави серед найкращих п’ятьох у рейтингу найщасливіших людей). У цій книжці – панорама на чотири століття: як Швеція воювала з Данією, як одне покоління шведів ненавиділо данців. А в наступному поколінні вже змінювалися вектор і риторика, було по-іншому: ті шведи й данці, кому зараз за 40, уже були друзями. Через двадцять чи тридцять років усе змінювалося. Але яка різниця між ними й нами? Діти отримали удар надзвичайно серйозний психологічний та інформаційний удар, і в мене поки немає інструментів, що з цим робити.
І все ж, якщо в нашій державі проживають такі свідомі і мужні громадяни, нас точно не перемогти. Пишаємося усіма нашими земляками, які в такі непрості часи не залишилися осторонь – кожен плідно працював на своєму фронті. Разом до перемоги!