Цієї весни Університет Григорія Сковороди в Переяславі радує своїх студентів і містян пізнавальними зустрічами з талановитими і цікавими людьми. Зокрема, 11 квітня, в рамках проєкту «Платформа можливостей», відбулася розмова з Богданом Логвиненком – засновником та автором проєкту «Ukraїner», відомим блогером, журналістом, письменником, публіцистом та мандрівником.
Якщо вам з якихось причин не вдалося побувати на цьому заході, Proslav із задоволенням поділиться найцікавішими розповідями Логвиненка.
З чого стартував Ukraїner, і як початківцям вивести свій власний бренд на такий же рівень
– Напевно, від початку треба горіти ідеєю і розповідати про неї всім, радитися, пробувати залучати різних людей з різних галузей для того, щоб потім оцінювати чи може хтось щось додати до цієї ідеї. Власне, так і створювався Ukraїner. Я, напевно, за півроку поговорив з кількома сотнями людей, щоб зрозуміти чи я не хворий на голову і чи те, що я придумав, – це не якась фантастика (поїхати в експедицію по всій країні і придумати як залучити комерційних партнерів до цього). У нас на той момент були рекламні партнери, які просто дали нам гроші на ці поїздки. Згодом ми вже цю фінансову модель кілька разів переробили.
Зараз основою у нас є донати, тобто ми живемо за рахунок людей, які нас дивляться і підтримують. Минулого року, не оголошуючи зборів (у нас на сайті є можливість нас підтримати), ми зібрали 3 мільйона гривень. Цього року ми збираємо на нашу діяльність вже 10 мільйонів – це доволі велика сума насправді. Але, зрозуміло, ми не намагаємося конкурувати зі зборами на Збройні сили України. І ми намагаємося також залучати кошти іноземців, тому що вони дуже часто не донатять на армію. У багатьох людей в світі є така думка, що ми тут самі якось будемо воювати, а вони будуть на Червоний Хрест донатити, який нічого нормального не робить насправді. І це кошти, які, переважно, не потрапляють до України.
На початку це була зовсім інша модель – ми залучили кілька компаній, які просто відгукнулися на цю ідею, до яких я приходив просто з презентацією і розповідав про трохи божевільну ідею – об’їхати всю Україну. Частина з цих людей просто в нас повірили. Так само, у нас були фотограф і оператор, які поїхали в першу експедицію. Один з них працював на великому продакшені, їздив знімати по Африці, а я – по Азії. Тобто така непогана команда у нас вийшла. Власне, це був перший наш склад – 4 людини, які поїхали з експедицією, а через два місяці ця команда майже повністю змінилася.
Як змінився Ukraїner з початком широкомасштабної війни
– Насправді зараз настільки змінився час. Ми всі розуміємо, що триває повномасштабна війна, від якої нікуди не можемо дітися, навіть якби хотіли цього. Так чи інакше – ми всі працюємо нині на Перемогу. Ukraїner теж змінився з 24 лютого – ми повністю видозмінили те, чим займаємося. Зараз ми – медіа, яке розповідає на 15-ти мовах усьому світу про те, що відбувається в Україні. Ми намагаємося протидіяти російській пропаганді і підтримувати моральний дух українців різноманітними історіями, зокрема деокупації. Ми побували фактично на всіх деокупованих територіях: у всіх великих містах, містечках і в деяких селах. Тепер чекаємо на новий контрнаступ, щоб фіксувати, фільмувати ті території, які нині все ще перебувають під окупацією.
Яке місце в Україні відкрило для Вас нашу країну по-новому
– Ну звісно, Музей Космосу в Національному історико-етнографічному заповіднику «Переяслав». Що я ще можу вам сказати [сміється]? Насправді найбільшим відкриттям для мене було Полісся, їхній побут. Я, напевно, мільйони разів вже про це говорив – це бортництво. Про бортництво я раніше нічого абсолютно не знав. Наша експедиція взагалі починається з того, що ми дуже довго шукаємо героїв, затверджуємо історії і т. д. Якось нам продюсерка каже: «Там в якомусь селі є бджолярі – поїдете, знімете» – «Окей». І от, ми вже туди доїжджаємо. Це якесь абсолютно забите село, без образ, просто воно реально знаходиться десь на відшибі, в лісах. Я розумію, що там інтернету не буде і починаю гуглити що таке «бортництво». Відкриваю Вікіпедію, і там пише, що бортництво – це давній спосіб виготовлення меду, де використовуються дикі бджоли. Це мед, який збирається фактично з дерев, тобто ці борті прикріплюють на дерева, це не такі вулики, що просто стоять на землі. Кожен цей бортник, наче ведмідь в мультиках, лазить по деревах і збирає цей мед. Я думаю: «Ну це щось фантастичне. ХХІ століття, такого просто не може бути». І в кінці статті написано: «Бортництво зникло у ХІХ сторіччі». Я думаю: «Ну окей, а куди ми тоді їдемо?». Ми приїжджаємо – і це не музей, це не якась виставка. Ми розуміємо, що це реальні люди, які в ХХІ столітті лазять по деревах і збирають мед. І це не одна якась родина – це село, де в кожній третій хаті хтось займається бортництвом. При тому, що це складно, бо ці борті мають бути на відстані півтора кілометра одне від одного – це дуже велика площа лісу для одного бортника. У нього, скажімо, 15 вуликів – це 10 квадратних кілометрів. Вони всі на якихось незареєстрованих мотоциклах без номерів ганяють по цьому лісу – і це дивовижна насправді штука, яка, напевно, мене тоді найбільше вразила, і поки що нічого не «перебило». Цю історію ми переклали багатьма мовами, і потім в нас був шквал звернень міжнародних медіа, які просили в нас контакти бортників. Бо, приміром, чехи, поляки – ті, в кого бортництво теж було, але давно зникло, – вони приїжджали і знімали історії про українців, які зуміли зберегти це ремесло.
Про нічний базар і ринок, який триває 15 хвилин
– Для мене, до речі, відкриттям був Кутський базар в селі Кути, неподалік від Косова. Він нічний – відчиняться о дванадцятій ночі і завершується о шостій ранку. Ти цим базаром ходиш – хтось при свічках щось продає, хтось із такою лампою. Ми були там два роки тому і знімали сюжет про ще одне ремесло, про яке я не знав, – мосяжництво. Мосяж – це виготовлення з заліза. Мосяжники в Україні виготовляли переважно або якісь кулони, або бартки, або топірці – це такі сокирки невеличкі, з якими ходить коляда на Різдво. І, власне, мосяжники виготовляли суто ці топірці, які використовуються один раз на рік. Ми потрапили до одного з мосяжників. Наступного дня він їхав в Кути на базар. Це була зима, ми стояли з ним на цьому базарі о другій ночі, в мінус двадцять. Це дуже дивні відчуття – ти не розумієш логіки цього всього. Для чого їхати вночі, чому б не поїхати вдень, коли може бути більше людей? Але в цьому всьому логіка є. Раніше в Україні майже всі базари були нічними або дуже ранніми, тому що люди, які виготовляли товари, вони ж їх і продавали.
Ринки – це взагалі дуже цікава тема. Є навіть найшвидший ринок, на якому я коли-небудь був. Він знаходиться в селищі Саврань Одеської області. Це ринок віників, якими підмітають підлогу. Цей ринок відбувається за 15 хвилин. Він починається о 8:30 і о 8:45 там вже нікого немає. Тому що приїжджають люди, які виготовляють віники, приїжджають оптові покупці, які купують їх і потім перепродають, і все. Ми просто каву довго пили, приїхали о 8:40, і нам кажуть: «Та ви запізнилися». Ми такі: «Як? Ринок 10 хвилин тому почався». Насправді є дуже багато таких локальних речей, про які ми не чуємо і не бачимо, бо дуже часто фокусуємося на чомусь зовсім іншому.
Бути в контексті – це бути там, де ти народився
– Зараз нашим магнітом точно є наші звитяга, хоробрість і те, як ми всі працюємо на Перемогу. Я, в принципі, прихильник відкритого світу, закритих кордонів росії [сміється], але відкритого всього іншого світу. Мені здається, що чим ширша у вас оптика, чим більше ви побачили, відчули, прочитали, чим більше кіно подивилися, тим краще працює ваш мозок. Але, так чи інакше, я прожив декілька років в Польщі, і це було в той час, коли в Познані зустріти українців було дуже складно. Зараз центральна вулиця Познані – це, як мінімум, дві українські кав’ярні, куди навіть кавові зерна возять з Тернополя – я не розумію, як це відбувається [сміється]. Я писав тексти в польські медіа і в якийсь момент зрозумів, що, так чи інакше, залишуся іммігрантом в Польщі. На якому рівні в мене не була б польська, і це стосується будь-якої мови, ви все одно залишаєтеся в своїй якійсь персональній бульбашці або в бульбашці невеличкого ком’юніті, або виконуєте якусь, переважно, технічну роботу. Це те, що мене не влаштовує в житті за кордоном. Я хочу бути в контексті на 100%. А бути в контексті – це бути там, де ти народився. Хоча це не значить, що не треба нікуди їздити.
З чого розпочати мандрівку Україною
– Я думаю, що велику мандрівку Україною треба починати з власного міста – з всього, що є довкола вас. Бо часто нам здається: «Та я там скрізь уже був або буду». У нас була така серія «Амбасадори», в рамках якої ми приїжджали і Переяслав з alyona alyona. В її рідній Баришівці не так багато є, на що подивитися, тому ми приїхали в Переяслав, де вона вчилася. Ідея цього проекту була в тому, щоб ми їздили з відомим людьми до їхніх рідних міст, і показували їм ці міста під якоюсь іншою оптикою. Ми відкрили багато нового для хлопців з ТНМК в Харкові, для Харчишина з «Другої ріки» – в Житомирі, для Яніни Соколової – в Запоріжжі і т. д. І, власне, для кожної людини ми відкривали її власне місто по-новому. Тож для того, щоб подорожувати, необов’язково мати якийсь там великий бюджет і робити якийсь глобальний маршрут. Іноді достатньо просто зібратися, вийти з дому і піти в найближчий музей, поїздити по власному місту чи по сусідніх населених пунктах – і це те, що може зробити кожен навіть просто зараз.
«Кожен з нас є амбасадором своєї країни»
– Кожен з нас є дипломатом власної країни. Або подорожуючи за кордоном, або просто спілкуючись в мережі з іноземцями, маємо розуміти, що кожен з нас представляє країну, і кожен з нас може завезти сюди донат, запросити когось відвідати Україну, запропонувати придбати книгу про Україну і т. д. Насправді, попрацювавши трохи в туристичній сфері, зрозумів, що люди дуже часто не відчувають того, що вони є носіями України. От просто для порівняння, не для того, щоб нас якось принизити, є деякі нації, в яких прямо загострене оце відчуття публічної дипломатії. Однією з таких є Туреччина. Будь-який мандрівник, який їздив коли-небудь по Туреччині, особливо автостопом, вам розкаже, що практично кожен водій фури в цій країні вас, як іноземця, завезе в дорогий ресторан, нагодує за свій рахунок. І він зробить це просто щоб показати, що турки – найкращі.
Десь одинадцять років тому я проїхав автостопом всю Туреччину – з Греції до Грузії. Ми з моєю дівчиною змінювали водіїв через кожні 10-20 км, пересідали з однієї машини в іншу. І це переважно були фури – тобто це не якісь там заможні люди, а звичайні працьовиті водії. І от, ми сідаємо в наступну фуру. А ми нічого не розуміємо турецькою, але розуміємо, що нас знову завозять в ресторан, знову годують. Кажемо: «Ми вже не можемо їсти, ну вибачте», а нам відповідають: «Ну добре, тоді з собою». Ми їдемо з цими кульками, і коли заїжджаємо на кордон з Грузією, у нас стається конфлікт з прикордонником грузинським. Тому що він каже: «Ви що, нас не поважаєте? Думаєте, що в Грузії нема що їсти? Нащо ви тягнете з собою ці кульки їжі?». А в нас там 8 супів різних запаковано, купа якогось м’яса, ще чогось. І оце те відчуття публічної дипломатії, відчуття того, що кожен з нас є амбасадором своєї країни. Коли ви зустрічаєте будь-якого іноземця будь-де, ви можете скласти враження про нашу країну. Ви особисто є носієм оцього важливого контакту, який, можливо, сформує думку цієї людини про нашу країну.
Нагадаємо, минулого разу до УГСП приїздив засновник YouTube-каналу «Загін кіноманів» Віталій Гордієнко.