У серпні 2024 року на фронті загинув тридцятирічний лейтенант Збройних сил України Роман Шаповал із Переяславщини. Десять років він віддав боротьбі за свободу і незалежність України. За незламну відвагу, мужність і самопожертву Роман удостоєний звання Герой України (посмертно). У День Героїв Proslav згадує світлу постать воїна.
У чорній хустці мама захисника Романа Шаповала зустрічає нас на порозі будинку й проводить на кухню. На підвіконні – наполовину згоріла свічка й вазочка з цукерками. На стіні навпроти – портрет сина, який був для неї цілим світом.
– Це моє місце, оце я тут сиджу 9 місяців, як Роми не стало, – ледь стримуючи сльози, починає розповідь Лариса Михайлівна. – Кожного дня запалюю свічечку, молюся за нього. Онук приходить, каже: «Можна я покладу цукерок для Роми?» Дивлюся на його портрет: він мені завжди різний на ньому. То немов усміхається, то втомлений, то наче в нього сльози в очах…
«Коли Рому принесли, я сказала: «Військовим буде…»
Роман Шаповал народився 28 вересня 1993 року. Дитинство та юність майбутнього Героя України минуло в селі Гланишів.
– Коли мені Рому принесли в роддомі, сказали: «Вага – 5 кілограм! Оце отаман!» Я чомусь зразу сказала: «Військовим буде…» Подивіться на нього – метр у плечах, – з гордістю мама показує синові фото. – Командир у армії казав, що він арматуру згинав – стільки сили було.
Поринаючи у зворушливі спогади, мама всміхається, але сльози, що постійно стоять у очах, видають нестерпний біль, який назавжди оселився у змученому серці. Розрадою для Лариси Михайлівни є донька Вікторія й онуки, але, як каже сама жінка, «діти – це два крила і одне крило в неї навіки зламане»…
Сестра Вікторія, старша за Романа на три роки, з теплом згадує:
– Ромка у нас був з дитинства залюблений, викоханий, а тому дуже добрий, ніжний, лагідний. Він любив, щоб ним захоплювалися, який він гарний.
Підтримує Ларису Михайлівну й найкраща подруга і кума Роми – Анастасія. Вони народилися з різницею в місяць, жили поруч, ходили до одного класу і виросли разом «отут, біля двору на асфальті», згадує Настя:
– Ідемо в школу на перше вересня – в обох коліна позбивані. Тільки у Роми під штанами не видно, а в мене – всі в зеленці, – усміхається дівчина.
Роман був людиною, яка світилася зсередини. Безмежною була його любов до життя, людей і всього, чим він захоплювався – спорту, музики. Він мав дуже багато друзів і коли в нього в житті ладналося, був готовий обійняти весь світ, щедро ділився й допомагав усім навколо.
– У нашому класі Рома був лідером. Добрим, але дуже совісним і справедливим. Молодших чи слабших ніколи не ображав, і мене нікому не давав в образу. – каже Настя. – Рома хрестив мого меншого сина, але й старшого дуже любив. Навіть коли він був на війні, ми постійно були на зв’язку. Я просила: «Відправ мені хоч плюсика – щоб я знала, що в тебе все добре».
Така щира дружба викликає захоплення й розчулення.
– Я думала, вони поженяться, – додає мама. – Але їм жениться не можна було, бо це така сильна дружба – вони любили одне одного, як брат із сестрою.
Своє справжнє кохання Роман зустрів пізніше… Воно було яскравим і щирим, але коротким – як і його життя.
Захищав Україну з 2014 року
Після школи Роман пройшов строкову службу, згодом – школу міліції. Вищу освіту здобув на факультеті фінансово-економічної і професійної освіти в переяславському університеті.
На захист України хлопець став у 2014 році, вступивши до батальйону «Айдар», коли йому ледь виповнилося 20 років. Під час короткострокової перерви у військовій службі в 2019 році поїхав на заробітки до Чехії, та згодом знову повернувся до лав ЗСУ. Боронив країну в зоні АТО спочатку в складі 95-ї, потім – 30-ї окремої механізованої бригади.
У 2020 році у нього народилася донечка Єремійка. Хоча життя з її мамою Людмилою не склалося, Роман був дуже турботливим і щедрим батьком.
У лютому 2022-го почалося повномасштабне вторгнення. У свої неповні 30 років воїн з позивним «Беркут» обіймав посаду командира механізованої роти механізованого батальйону. За успішне командування підрозділом у бою у квітні 2023 року Роман Шаповал був нагороджений нагрудним знаком «Срібний хрест». У травні 2024 року отримав орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Батько захисника Микола Федорович пішов воювати вслід за сином і теж захищав країну ще з часів АТО. День Лариси Михайлівни починався й закінчувався молитвою. Хоча, зізнається, за Рому вона завжди була спокійна, більше переживала за чоловіка через його поважний вік.
У липні одружився, а в серпні загинув
Але й у найважчі моменти на передовій Роман залишався собою. Старався телефонувати мамі за кожної нагоди. Після кожного приїзду сина з фронту вона бачила, як його душа розривалася за побратимів, які вже не повернуться. Він був виснажений фізично і морально, але тримався.
– Як він плакав, як він страждав, що стільки його товаришів загинули… Він був такий втомлений від цієї війни, від смертей, від несправедливості, але іншого виходу не було! Тому, мабуть, він і сам вже стремився туди…
Але життя дарувало надію, що попереду – омріяне щастя. Вирвавшись у відпустку влітку 2024 року, Роман познайомився з Ольгою. Закохані побралися 12 липня, а на осінь запланували вінчання й пишне весілля. Та насолодитися щастям молодята не встигли – 16 липня Роман повернувся на схід.
– Побратим розповідав, що він жив нею 24 години на добу, – каже батько захисника. – Вони мали вінчатися 21 вересня, а весілля хотіли зіграти в «Любокраї», вже все замовили… Ми вже мріяли, як будем гуляти, він дуже хотів, щоб я на баяні зіграв…
27 серпня – день народження Єремійки, але Лариса Михайлівна прокинулася з тяжким відчуттям. Зранку вони з донькою збиралися до Києва, купити собі вбрання до майбутнього весілля. Але дивне нічне видіння не давало їй спокою: у цілковитій темряві вона побачила криваву пляму.
А напередодні в саду біля хати вітер з корінням вирвав молоду грушку. Материнське серце передчувало біду, та вона намагалася відганяти тривожні думки. Коли подзвонила невістка Оля, серце стиснулося.
– Я чомусь зразу все зрозуміла. Спитала: щось із Ромою? Да. Живий? Ні. – Горе матері виривається назовні. – Не дай Боже нікому таке переживати, найбільшому ворогу не побажаєш… І я не знаю, як Бог зробив, що людина це може пережить, – плаче жінка.
Роман Шаповал загинув 27 серпня 2024 року внаслідок удару FPV-дрона та артилерійського обстрілу поблизу села Петропавлівка Куп’янського району Харківської області.
Герой України… Посмертно
Мама загиблого Героя досі не може оговтатися від непоправної втрати. Після загибелі сина батько залишив службу. Важко пережили загибель Романа і його бойові побратими – він був командиром, який за кожного стояв горою.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові Указом Президента від 21 лютого 2025 року Роману Шаповалу присвоєно звання Героя України та вручено орден «Золота Зірка» (посмертно).
Він похований на кладовищі в рідному Гланишеві поряд зі своїми товаришами й бойовими побратимами – Сергієм Пирогом та Андрієм Омельченком. Над могилами майорять українські стяги. Сюди часто приходять рідні – просто посидіти, поговорити.
– Привіт, хлопці, – тихо каже сестра Вікторія.
Війна забирає найкращих, але вони живі, доки ми пам’ятаємо. Маленька Єремійка виростатиме з гордістю в серці – її тато був справжнім Героєм. Вічна пам’ять Роману Шаповалу і всім, хто боронив свободу й незалежність України. Всім, хто поклав життя за новий день, який ми зустрічаємо.
Нагадаємо, у Переяславі у День Героїв рідним вручили посмертні нагороди полеглих захисників.