Військова агресія рф як ніколи згуртувала українців. У той час, коли наші захисники боронять Україну на передовій, цивільні теж не сидять склавши руки: допомагають усім чим можуть – від харчів до зброї. У кожному регіоні з’явилися різноманітні волонтерські об’єднання – і це наші нові герої. Частково або повністю ці люди змінили свої мирні професії. З вчителів, підприємців, продавців, блогерів, журналістів вони перетворилися у волонтерів і витрачають свої сили, час й талант заради тих, хто нині дійсно потребує допомоги, нічого не чекаючи взамін.
Приємно відмітити, що і в команді ProSlav є людина, яка вирішила у цей непростий для країни час не бути осторонь подій. Максима Левченка в нашому місті, в основному, знають як талановитого журналіста. Але війна змусила його дещо змінити свій рід діяльності, тож тепер Максим у вільний від роботи та аспірантури час допомагає тим, хто цього потребує.
Ми вирішили поспілкуватися з Максимом, аби дізнатися, що змусило його прийняти таке рішення і чим він, станом на нині, уже встиг допомогти нашим захисникам-воїнам. Проте він розповів нам навіть більше, ніж ми розраховували, – неймовірно сумну історію про одногрупницю Максима, захисницю Олю Тимошенко, яка ще на початку війни спілкувалася з хлопцем по телефону і дала йому перший волонтерський запит, а вже через кілька тижнів загинула від поранень, які отримала під час одного з обстрілів. Розказав і про найромантичніший за цей період запит від захисника, який хотів привітати кохану з днем народження, і ще багато цікавих порад та спостережень, тож наполегливо рекомендуємо не оминути увагою це інтерв’ю.
– Коли прийшло усвідомлення, що ти маєш займатися волонтерством?
– По можливості, я допомагав військовим ще з 2014 року, коли разом з іншими сковородинівцями і переяславцями певний час волонтерив по вихідним у великому «ЕКО» – там ми збирали допомогу, яку потім передавала землякам на Схід волонтерська ініціатива «Серця Переяславщини». А вже безпосередньо у 2022 році чітке розуміння того, що «хто, якщо не я» прийшло у перші дні повномасштабного вторгнення російських військ на територію України, у останні дні лютого. На прикрість, я не мав достатньої підготовки, аби піти воювати, тому вирішив, як це і належить у наш час, бути ефективним там, де це виходить найкраще. Не ховався, не роздумував годинами, а щойно настала потреба, «став в стрій» опору українців і робив та роблю усе, що можу.
– Що саме змотивувало тебе волонтерити?
– Так склалося, що приблизно 75% моїх одногрупників за спеціальністю «Політологія», яку ми здобували в нашому Університеті Григорія Сковороди в Переяславі, багато моїх знайомих по навчанню, друзів з рідного краю, нині перебувають або в лавах Збройних Сил України, або в складі Національної гвардії України чи інших структур, які я не можу називати, але які зараз боронять важливі стратегічні об’єкти, закривають важливі напрямки. Подекуди у них з’являлися нагальні потреби, які не вистачало часу «розрулювати» самотужки, тому вони закидали вудочки в усі усюди, і, враховуючи широку географію моїх знайомих по всій Україні, однією з таких вудочок став я. Якось так все і почалося.
– Якими були твої перші кроки в цій справі?
– Я вже достеменно не пригадаю, коли це почалося – мабуть, ще в ранні шкільні роки, і це були певні дрібнички, типу допомагати самотнім сусідам наносити дров взимку чи придбати їм хліба, коли вони не здужали. Було багато виступів на волонтерських засадах у всі часи на збірних концертах для якихось соціальних груп – я б це назвав «мистецьким фронтом» волонтерства. Крайньою яскравою довоєнною сторінкою, про яку не можу не пригадати, було долучення цієї зими до благодійної ініціативи «Диво на Новий рік у кожну родину» від міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді міста Переяслава. Тоді я у образі Миколая, з солодкими подарунками відвідав міські родини, де виховуються дітки з інвалідністю й завітав до сімей вразливих категорій.
Якщо говорити про перший волонтерський запит уже в ході війни, то це одразу ж, без перебільшень, було цілковите бойове хрещення. Уявіть, пізній вечір, мені телефонує моя одногрупниця, захисниця Оля Тимошенко і каже, що терміново потрібно знайти водія в Дрогобичі (Львівщина), аби перегнати позашляховик до Запоріжжя їм на позицію, чи, хоча б, до Хмельницького. Усі контакти дасть пізніше, головне – знайти водія. Зважую що в моїй ситуації це нереально, бо де Дрогобич, а де Переяслав… Проте беру себе в руки і починаю шукати, перебираю всі контакти, паралельно пишу і телефоную десь двадцятьом людям, які теоретично можуть допомогти. У всіх без варіантів, або ж є хтось, хто готовий, але запитує «а скільки заплатять?». Словом, без знання справи починаю не з того і втрачаю годинки так дві. Потім вже пишу моїй посестрі по перу, українській поетесі Тані Власовій – диво, але по своїх каналах вона знаходить мені людину в Дрогобичі за 10 (!) хвилин, водій готовий виїхати ще за 20 хвилин. Треба адресу гаража, де стоїть автівка і контакти того, хто передасть ключі. Обриваю телефони Олі… ці шість чи сім годин її мовчання здавалися вічністю. Як потім виявилося, вони вибиралися з-під обстрілів. Нагода втратилася, але на ранок, коли Оля таки вийшла на зв’язок, я вже через львівські канали теж доволі швиденько знайшов ще одного водія – автівка поїхала, і, наскільки мені відомо, доїхала за призначенням, але в інший підрозділ. Так буває, що щось перехоплюють по дорозі ті захисники, яким це зараз потрібніше. На жаль, я вже ніколи не дізнаюсь цілковитої розв’язки цієї історії, бо Оля померла від поранень які отримала під час одного з наступних обстрілів. Її не стало кілька тижнів тому…
– Волонтерство – досить непроста справа. Трапляється, що люди починають займатися цим щодня і щоночі, наскільки кардинально від цього змінюється життя?
– На щастя, я порівняно дрібний волонтер – за ці 50 днів через мене пройшло лише кілька десятків запитів, а прицільно і особисто вдалося вирішити ще менше. Як противага, у більш серйозних волонтерів ці цифри вже перевалили за сотні, і тисячі. Так, у перші дні доводилося щось вирішувати вночі, бо подекуди тільки тоді бійці мали хвилинку для комунікації. Та й вся країна ж, фактично, не спала – усі ми налагоджували процеси, і були доступні по 24 години на добу. Зараз стало легше, прийшов досвід, уже знаєш що можеш вирішити самотужки, а з чим можуть допомогти колеги. Знаєш на які максимуми можеш розраховувати, зникли зайві рухи, навчився казати «ні», якщо щось не можу виконати і немає на кого переадресувати – бо ж сенс обіцяти, аби на позиції чекали, а ти розтягнеш це все на тижні чи місяць.
Кардинально життя від волонтерства у мене не змінилося. Звісно ж, більш серйозні і активні волонтери, дадуть іншу відповідь на це питання. Я ж просто лягаю спати щасливим, якщо за день вдалося допомогти хоч за якимось запитом, і з відповідальністю якщо на завтра-післязавтра є ще якісь запити, які потрібно закрити. А зранку ми прокидаємося на ще один день ближче до перемоги і працюємо далі.
– Чи існує взаєморозуміння між волонтерами різних організацій?
– У моєму випадку – ще й яке. Не знаю, що іноді робив би, якби не наш волонтерський корпус Університету Григорія Сковороди в Переяславі, його команда і особисто керівник Андрій Іващенко. Якісь більш побутові запити (не тактичні речі), які мені надходять, вдається закривати саме завдяки їм. Як свіжий приклад, буквально вчора завантажили 63 кілограми допомоги для одного з підрозділів 16-ої окремої бригади армійської авіації, який зараз на південному напрямку. Відправили їжу, побутову хімію, ліки – нині дороги до них відрізані за трьома напрямками, кажуть, що вже два тижні ділять 7 пайків ЗСУ в день на 150 осіб. Проте ми скомунікували так, що я надіслав вантаж туди, де його підбере колона, яка їхатиме на підсилення позиції і так, можливо й під обстрілами, довезуть. Слідкуватиму за долею вантажу і розповім про неї в соцмережах. А нині я щиро вдячний рідному університету, його волонтерській команді за довіру і підтримку. Ніколи не підведуть.
Звісно ж, багато у моїй і нашій роботі важить велика мережа знайомих по всій країні, напрацьована за роки мандрів, фестивальних викатів, відряджень і стажувань – я намагаюсь їм не надокучати, але не нехтую нагодою зв’язатися і запитати поради чи допомоги, коли вона потрібна. Також підсилює велика мережа людей, які поширюють інформацію по мережі – її бачать десятки тисяч людей, тому потрібні суми збираються за лічені години.
– Що тобі особисто дає волонтерство?
– Найперше, відчуття приналежності до своєї країни не на словах, а на ділі. Страшенно приємно бути мурашкою у цьому великому мурашнику, у цьому вирі людей які щось роблять для перемоги, які по краплинці щось докладають до цього вулика. Ми ось зараз виїжджаємо з своїх мікрорайонів у наше середмістя і не впізнаємо його подекуди, бо воно стало великим хабом – багато автівок, багато військових, усі кудись поспішають, щось роблять і про щось клопочуться. Заїздиш на «Нову пошту» ту ж, а там твої колеги теж комусь щось надсилають, щось забирають. Мені усе це нагадує годинник – усі відкинули якісь особисті образи, якусь довоєнну гризоту і працюють в одному напрямку, дивляться в один бік, підставляючи одне одному плече. Багато людей відкрилося для мене з несподіваного боку, хтось у позитивному, а хтось і в негативному плані. Війна дає зрозуміти хто є хто, а «розбір польотів» зробимо після перемоги.
Також не менш важливе й відчуття того, що тобі буде що відповісти на питання «Що ти робив для нашої перемоги, і де був?». Пригадуєте, як колись наші дідусі і бабусі розповідали нам про події Другої Світової? Які фантастичні, подекуди варті екранізацій, історії вони нам розказували. Так от, прийміть те, що тепер цими дідусями і бабусями будемо ми з вами. І саме від нас з вами залежить, чи ми їм про це розповімо з переказів або ж розкажемо з власного досвіду.
– Чи плануєш цим займатися надалі?
– Так, звісно – і всіх закликаю це робити. Напрямків для роботи вистачає і, наскільки ви розумієте, вистачатиме ще дуже тривалий час – зважте на те, що нам потрібно буде відбудовувати наші міста і села, потрібно допомагати вимушеним переселенцям, діткам, які лишаються без мам і тат, зустрічати і «відігрівати» від війни захисників, допомагати усім, хто цього потребує. І не варто чекати за це плати і бонусів – потрібно брати і робити. Роботи вже вистачає і ще вистачатиме скрізь. Дайте собі ж відповідь на питання «Хто, якщо не я?» і вам все стане зрозуміло.
На наше покоління припала велика відповідальність – вибороти і збудувати ту країну, про яку мріяли і за яку боролися численні покоління українців у горнилах тих чи інших етапів національно-визвольної боротьби. Нині ми, як ніколи раніше, маємо цей історичний шанс, і, водночас, не маємо права схибити чи зрадити пам’ять тих, кого щоденно згадуємо всією країною по 9 ранку.
Усі люди доброї волі, так чи інакше, є волонтерами безвідносно до того, за яким напрямком вони працюють. Бо інакше вони просто не вміють.
– Як вдається вчасно зібрати необхідні речі, кошти?
– По суті виконати можна практично все, питання справді полягає у часі. Поки що з усім встигав, наче. Я маю чіткий вододіл запитів, і відповідно до того вибудував той чи інший алгоритм дій. Якщо можу виконати це тут і зараз, знаю де це взяти безкоштовно або в мене є на це мої і людські кошти, то я це у цю ж хвилину виконую і роблю. Якщо мова про щось більш дороговартісне, складне і таке, що треба подекуди пошукати через вузькоспеціалізованих фахівців, то прицінююсь і починаю збір коштів, розповідаючи людям що це буде коштувати стільки то і стільки то.
Я спершу не плекав особливих надій на те, що люди мені повірять, що щось мені скидатимуть – десь тиждень наважувався на перший збір. Казав собі «хто ти такий і чому тобі мають довіряти?». Але коли таки наважився і за перші години мені накидали майже 20 000 ₴ зрозумів, що справа піде, повірив у свої сили. Не втомлююсь дякувати людям – від айтішниці з Японії Оленки, яка донатить чималі суми, до простої студентки Даринки, яка надсилає по 20-50 гривень коли їй це виходить. Так це й працює – з чогось малого твориться велике.
Якщо бути до кінця відвертим, то є запити, від яких ти вимушено відмовляєшся чи переадресовуєш їх на когось – коли, умовно, ти навряд чи знайдеш десяток броніків чи касок у найближчі день-два. Але дякую, що є люди, які підтримують, та й підтримують ще й як – середній донат на моїй картці складає від 500 до 2000-3000 гривень. На 50 день війни це справді великі суми. Є й інша підтримка, коли моя одногрупниця знайшла контору, яка шиє круті бронежилети для бійців, то надіслала мені контакти. Це теж важливо – ділитися інформацією про щось, що може допомогти. Не забуваймо, що попри те, що перемога ближче ніж це здається, війна триває.
– Що допомагає не опускати руки в такий непростий час?
– Я, може, повторюсь, але допомагає і мотивує відчуття причетності до великої справи оборони і захисту Батьківщини, млосне відчуття наближення нашої перемоги, відчуття того, що ти не один і люди, які «вписуються» у твої ініціативи, пліч-о-пліч з тобою докладаються до винищення найбільшої імперії зла, яку тільки знало це людство – поки що, воно офіційно іменується як російська федерація. Але усі ми знаємо, що це болото і мордор. Імперії падають, і ця неминуче впаде.
Якщо сказати простіше, коли у тебе опускаються руки, ти просто телефонуєш до батьків і друзів, телефонуєш хлопцям і дівчатам на позиції – якщо вони можуть говорити й у них все добре, то й тобі, виходить, немає причин сумувати. А якщо у них є біда, є поранення чи втрати то це теж мотивація – значить працюємо далі, і працюємо ще більше аби помститися і помножити втрати ворога. Є гарні слова мого побратима по перу і волонтерству Руслана Горового, якими він постійно маркує свої меседжі в мережі – «Mordor must die» («мордор повинен померти» – прим. авт.). Так і має бути, бо ця війна вже перейшла рубіж між обороною рідної землі і бажанням помсти за все те, що вони тут наробили. Після кількох особистих втрат за позаминулий тиждень, які прицільно влучили і на день-другий вибили з колії, ця боротьба стала для мене більш особистою і вагомою.
– Який запит було виконувати найприємніше?
– Я, навіть, підозрюю на який ви запит натякаєте – я писав про нього у соцмережах днями. Захисник попросив привітати кохану з днем народження, бо в нього, звісно ж, не виходило приїхати через службу, тому я придбав усе що просили і заїхав, привітав. Звісно ж, вона була щаслива.
– Чи траплялися факапи або просто якісь складнощі, і як ти з ними впорався?
– Як факап, так і складність була якраз з цим приємним запитом. Найперше, просили ж по можливості знайти хризантеми або гербери. Попередньо, хтось сказав, що їх в Україні знайти складно – по Києву не знайшли. Але щастя, що я маю чарівний магазин, власниця якого, пані Юлія, дуже ощадлива і талановита жінка. Знайшлися і хризантеми, і оформлено було все на найвищому рівні.
І от везу я цей букет на вулицю Набережну – сказали мені який номер будинку, туди ж і їдемо. Але захисник чи то в поспіху, чи так чомусь переплутав номер будинку – я прийшов не в той крайній під’їзд. Левадці погодяться, що тому, хто на цьому районі з такою місією вперше, сплутати будинки на раз-два. І от, все виглядало як в радянському фільмі «Іронія долі» – схожий під’їзд, такий же номер домофону, такий же сходовий майданчик, а в потрібних дверях ніхто не відгукується. Я вже вп’яте стукаю, а там мовчання, попри те, що мене мають там чекати. Потім все стало на свої місця, я передав усе куди треба, але ніколи не забуду той дивний погляд чоловіка з вікна квартири, в яку я «ломився» перший раз – сподіваюсь, увечері він не влаштував дружині сцену ревнощів.
– Що може зробити звичайний українець, який також прагне допомагати?
– Як це б банально не звучало, але – брати і допомагати. Просто тут і зараз. Я вже якось писав у себе на сторінці про те, що волонтерство починається з малого – поцікавтесь у самотніх сусідів чи їм не треба чогось купити, коли йдете в магазин. І навіть, якщо вони відмовляться, придбайте їм «соціальний пакет» з умовними хлібом, молоком, якоюсь крупою і паличкою ковбаси. Повірте, це ніколи не зайве. Купіть і просто подаруйте зустрічній дитині цукерку на касі в супермаркеті. Хіба це складно? З таких маленьких кроків починається щось велике.
Ну і якщо хтось воліє долучитися до волонтерського руху і прицільно допомагати захисникам, то неодмінно перед тим прослухайте подкаст «Право на поплаву», куди нещодавно завітав Сергій Притула – от він чітко і по поличках розклав усе, що має знати людина, яка хоче допомагати війську. Коротко, якщо кожен запит який ви отримуватимете, ставатиме головним болем інших волонтерів (а то й не одних), до яких ви побіжите з цим списочком, – облиште це.
Я тут нещодавно писав статтю «10 порад тим, хто хоче ефективно допомагати захисникам рідної Батьківщини» – перечитайте, бо там лаконічно про більшість з того, що я хотів сказати з цього приводу.
– Що ти вкладаєш у саме поняття волонтерства?
– Волонтерство – це не щось ефемерне і завжди приємне, а велика відповідальність за людські речі і кошти, які вони тобі передають. Це постійна звітність, це велика робота по тому аби купити якісне, але при тому більше і дешевше, аби ресурсів вистачило ще на щось. І це ще я не чув звинувачень у свій бік що, мовляв, щось не так – а вони ж можуть бути. Хоча я абсолютно не хвилююсь, бо мені немає що приховувати – усе, що надсилають і передають люди, йде чітко за призначенням, і про все є звітність. Волонтерство – це про докладання свого до спільного, нічого крім щирого «дякую» не маючи при цьому навзаєм.
Також волонтерство – це про вміння якнайбільше самому шукати, самому акумулювати, самому передавати, самому налагоджувати систему поширення допису із запитом, на який мають відгукнутися люди – бо якщо не буде бодай півсотні репостів, люди не побачать твого заклику і, відповідно, ти не збереш на «Байрактар» (жартую). Хоча, з іншого боку, я ж теж почав зі збору для однієї людини, а закінчилося дзвінками від численних знайомих і незнайомих захисників. Треба не боятися брати відповідальність перед людьми, які донатять і довіряють тобі кошти – ресурси ж вичерпні, а ти посередник між людьми і військом. Тобі їх скидають, бо знають що ти ці кошти застосуєш туди, де це зараз найпотрібніше. Раз оступишся і довіра до тебе зникне, або й ще гірше – будеш говорити з правоохоронцями тоді стосовно того, куди, що і в яких розмірах ти передав і чому воно не дійшло за призначенням і ти обдурив людей. Але я це кажу не аби когось відлякати від заняття волонтерством. Просто якщо у вас є потреба від конкретного бійця, адресуйте її мені або комусь, кому ви довіряєте. Якщо є змога, допоможемо, ні – підкажемо як вирішити ситуацію і в який бік далі йти.
– На що збираєш нині, і чи є потреба тобі допомогти просто зараз?
– Наразі я просто дякую вам за увагу і підтримку – за ніч від початку попереднього збору ми на все потрібне зібрали. Проте я все рівно закликаю вас донатити на мою карту – 4149 4993 9122 2757. Зрозумійте просту річ – життя таке, що зараз наша розмова закінчиться і до мене хтось звернеться за допомогою, тому кошти для волонтерів зайвими не бувають ніколи, і ми дякуємо за них. З іншого боку, гроші не важать стільки як важить час і зусилля – якщо зараз ви віддаєте їх для боротьби за Україну – це найважливіший донат.Казав і казатиму, що ця країна тримається не в останню чергу завдяки вам. І завдяки вам ми обов’язково переможемо!
Наостанок, хочеться лише сказати Максиму і іншим волонтерам вличезне «ДЯКУЮ». Ви – взірець людяності й доброчинства. У поспіху на допомогу іншим, не шкодуєте власних сил, часу і здоров’я. Нині, завдяки Вашій підтримці, з агресією нашого ворога воює не тільки зброя – воює український дух, який неможливо здолати! Завдяки Вашій невтомній праці ми крок за кроком наближаємося до нашої перемоги. Віримо у Вас, віримо в наших захисників і віримо в щасливе майбутнє України.