З року в рік в мережі зустрічаються світлини, як у період «аномальних» снігопадів у багатьох населених пунктах України з’являються фігури із снігу. Колись Михайло Галактіонович Литвиненко започаткував у Переяславі традицію виготовлення льодяних фігур і, цілком можливо, був першопрохідцем у цьому мистецтві. Його справу продовжили щонайменше двоє послідовників. Історію зимової магії від переяславців пригадує Proslav.
Михайло Литвиненко народився у Переяславі 14 жовтня 1930 року. Свою трудову діяльність розпочав у 1947 році на посаді кухаря. З 1952 року (під час служби в армії) ставав чемпіоном Чорноморського флоту з метання спису, молота, штовхання ядра.
Після демобілізації повернувся до рідного міста, де продовжував працювати та займатися спортом. За сумлінну працю отримав звання майстер-кондитер. Михайло Галактіонович – Почесний громадянин міста, нагороджений Орденом за заслуги ІІІ ступеня.
Навіть вийшовши на заслужений відпочинок, спортсмен продовжував прославляти Переяслав на різних континентах:
- шість бронзових нагород Чемпіонату Європи,
- дві срібні нагороди світу в Іспанії та Пуерто Ріко,
- дві золоті медалі світу в Австрії,
- три золоті медалі світу в Германії, Данії й Польщі.
- 17-ти разовий чемпіон України серед ветеранів.
Усі свої досягнення він присвячував рідному Переяславу, бо вважав його найкращим містом на землі. Багато жителів міста пам’ятають його неперевешені торти та тістечка, про які ми неодмінно розповімо у наступних публікаціях. Нині ж важливо згадати, як кожної зими, починаючи з 70-х років й до 2012 року, під ялинкою на головній площі міста з’являлися снігові дід Мороз і Снігуронька.
Як Михайло Литвиненко створював свої скульптури?
Провідна наукова співробітниця Музею хліба НІЕЗ «Переяслава» Олена Жам у своїх наробках писала, що на їхнє створення Галактіонович витрачав не один день. Спочатку необхідно було зробити щільний сніжний фундамент, потім встановити дерев’яний каркас і поступово заповнювати його утрамбованим снігом, поливати водою, а на завершення – попрацювати над деталями і прикрасити скульптуру.
Музейники надають світлину, на якій зображене одне з перших снігових творінь Михайла на фоні старої батьківської хати. Як уточнює його донька Ольга Іщенко, це одна з перших скульптур її багатогранного батька, зліплена наприкінці 50-х років.
«Після тієї світлини слід батькових снігових робіт трішки втрачається, хоч не виключено, що якісь роботи були у інші роки, до 70-х. А от вже починаючи з 1974 року, за світлинами можна відслідкувати, які саме снігові скульптури робив мій батько. Новорічну традицію зберігав з року в рік, аж до 2012 року.
Бувало у окремі роки, що йому самоскид снігу привозили додому. Також цікаво було, коли ці фігури відвозили на площу: під’їздив трактор, якимось чином обережно чіпляв фігуру і клав на піддон, віз через все місто до площі під ялинку. Уже коли в останні роки було менше снігу, то робив дерев’яний каркас і обтягував його купованою кольоровою тканиною, після чого обливав водою, яка намерзала навіть при тих невеликих морозах. Якісь роки виходили менші скульптури, якісь – більші. Завжди виходив з положення – снігу немає, але дід Мороз і Снігуронька стоять», – згадує у коментарі для нашого видання Ольга Михайлівна та констастує, що батько був багатосторонньою талановитою людиною – мав художній смак, і любив всіляко і всебічно виражати свою творчість. Каже, йому це подобалося і він робив це, найперше, для людей – невпинно ходив до ялинки, підливав водою та підсипав снігом свої роботи.
Коли у 1980-му році зліпив символ Олімпіади – ведмедя, то до їхнього дому приходили сотні людей, а з сіл навіть приїздили подивитися на скульптуру цілими автобусами, згадує донька. Й донині, зустрічаючи пані Ольгу в місті, переяславці пригадують та тепло відгукуються про ці моменти.
Ольга Іщенко підкреслює, мова ніколи не йшла про матеріальну чи якусь іншу мотивацію, а тим паче особливі прохання чи примус:
«Головне для нього було проявити себе й водночас подарувати людям радість і ті щасливі моменти, яких нам нині так бракує. Плюс до всього він самоучка, і нічому не вчився професійно – як кондитерські вироби, про які часто люди згадують, так і ці скульптури він вигадував сам. Грав на музичних інструментах, але теж цьому навчився сам. Просто така от багатогранна людина, яка не заривала талантів у землю, старалася їх продемонструвати, як могла».
Пані Ольга додає, що, займаючись моржуванням, батько теж намагався все зробити красиво, обставити ополонку своїми льодовими фігурами. Заохочував до цього дійства людей і робив його театралізованим.
Багато мешканців Переяслава мають пам’ятні світлини та спогади про скульптури Галактіоновича
Багато мешканців Переяслава у своїх родинних фотоархівах мають світлини із зображенням Діда Мороза та Снігуроньки чи символу олімпіади 1980-го.
Викладачка переяславського університету Людмила Довбня пригадує неповторну радість від льодових скульптур, які красувалися кожного року біля ялинки. Каже, ці скульптури милували око і дітей, і дорослих. Повз них неможливо було пройти без усмішки й не сфотографуватися на пам’ять. У її домашньому архіві зберігаються сімейні світлини біля льодових скульптур.
«На першій світлині – ми з сестричкою. Я між вушками ведмедика, сестричка Валентина – внизу. На другій світлині – Михайло Галактіонович і вся моя родина: батьки, сестра і я. Михайло Галактіонович був дуже багатогранною особистістю. Він був велетом – чоловіком неймовірної сили, людиною з неординарним розумом і свіжою думкою. А як він співав! Яким спортсменом був! Які льодові фігури створював! Вони прикрашали і центральну площу міста, і садибу самого майстра», – згадує Людмила Еммануїлівна.
Згадують ці скульптури і в команді Proslav. Приміром, на цій світлині наш маленький майбутній журналіст Олежко Павленко. Каже, у ті роки родина мала традицію – завітати на центральну площу, помилуватися фантастичними фігурами Галактіоновича.
З теплом згадує про них і наш засновник, фотограф Олег Чемерис, та ділиться світлиною, на якій вони разом з сестричкою біля велетенських скульптур:
«Коли мені було п’ять чи шість, льодяні скульптури у середмісті викликали мій щирий дитячий захват. Задумувався, як таке можна зробити – я десь був у чотири рази нижчим від них, а відтак вони здавалися мені супергігантськими. Запитував у мами, а як їх роблять. Тоді мама не могла дати мені відповіді, бо й сама не знала. Радий, що тепер у нашому виданні є стаття, яка про це розповість», – говорить Олег.
Михайла Литвиненка вже немає з нами, але в пам’яті багатьох містян ще живе його невмирущий гумор та спів під акордеон, чарівні скульптури Діда Мороза та Снігуроньки, а також смачні торти та тістечка, якими всі могли посмакувати в ресторані «Дружба».
З відходом цієї неординарної особистості у засвіти припинилася, здавалось би, і традиція зимових скульптур. Але її продовжили нові люди.
Попри те, що цьогоріч сплинуло 10 років відтоді, як Михайло Галактіонович відійшов у засвіти, у нього є послідовники. З 2011 року на Солонцях можна було знайти й снігові скульптури іншої відомої переяславки, вчительки, колишньої депутатки міської ради та волонтерки Жанни Федорук. Вона розповіла, що першою її скульптурою у 2011 році стала скульптура кролика – символа року.
«Ми мали вдома кроличку. Мій син був маленьким і, коли випав сніг, я запропонувала йому її зліпити. Він тримав нашу кроличку в руках, а мама її ліпила – такою була наша перша скульптура», – пригадує Жанна Володимирівна.
Каже, тоді усім дуже сподобався такий витвір – сусіди і перехожі залюбки біля нього фоткалися, і у наступні роки син запитував «Мамо, а що ми ліпитимемо цьогоріч?». Відтоді у сім’ї започаткували цілу традицію – чий був рік, того й ліпили.
Героями наступних творінь ставали дракон, змії, Святий Миколай із овечкою, мультяшна героїня Машенька зі свинкою. Мотивували й друзі сина, а також їх мами які постійно запитували, чи будуть Федоруки ліпити щось цьогоріч. Згодом таксисти навіть розповідали Жанні Володимирівні, що пасажири часто просили підвезти їх до «скульптури на Солонцях» і ті вже точно знали, до чийого подвір’я треба їх везти.
«Вимога була єдина – маленький Антон (нині захисник України – прим.авт.) мав накидати велику купу снігу, аби було з чого ліпити. Пригадую, як ми ліпили мавпу і, напевно, її ніхто особливо й не побачив, бо пішов мокрий сніг і все почало танути. Як ми не вкривали її плівкою, але температура ставала все вищою, і вона розтанула. На згадку лишилася світлина незакінченого проєкту. Згодом традицію на два роки перервали, бо зими, на жаль, не були сніжними – якщо сніг і був, то він швидко танув», – розповіла нам історію своїх творінь Жанна Федорук.
Також на вулиці Балаяна на тих же Солонцях ліпленням снігових скульптур займався й переяславець Олександр Заруба. У 2016 році на честь року Мавпи він виліпив знаменитого кіногероя Кінг-Конга. У 2017 році сніговий скульптор порадував земляків двометровим півнем. У 2018-му змайстрував біля свого будинку гігантського двометрового снігового кабана. Свої творіння аматор розміщував коло власного двору.
Скільки снігу йшло на виготовлення незвичайних скульптур, автор сказати не зміг. Згрібати сніг лопатою по всьому двору йому тоді допомагали дружина і маленька дочка.
«Я працюю будівельником, а робити скульптури з снігу – моє хобі. Це і весело, і цікаво. Адже це те, чим можна порадувати себе і сусідів», – свого часу розповідав у коментарі нашим колегам Заруба. На прикрість після цього у медійному середовищі сліди Олександра губляться, а нашому журналісту не вдалося знайти з ним зв’язок.
За рік до повномасштабного вторгнення Жанна Федорук виготовила біля свого подвір’я на вулиці Солонці символ 2021 року – бичка. Каже, якщо буде кому нагорнути сніг, неодмінно продовжить і після нашої Перемоги. Ми ж сподіваємося, що це буде зовсім незабаром.