На початку липня у відпустку до рідного міста завітала п’ятиразова чемпіонка України, міжнародний майстер спорту, учасниця чемпіонатів світу та європейських змагань з баскетболу Вікторія Балабан (в дівоцтві – Кондусь). Її кар’єра розпочалася в маленькому спортзалі переяславської школи, а нині вона сяє на міжнародній арені, граючи за литовський клуб «Нептунас». У відвертому інтерв’ю Proslav вона розповіла про шлях до успіху, життя за кордоном та мрії про майбутнє.
«Я починала в сьомій школі, в маленькому залі на першому поверсі»
Вікторіє, твій баскетбольний шлях почавcя у Переяславі. Як ти прийшла до баскетболу?
Я навчалася в Переяславській гімназії №1 тоді. І для того, щоб займатися баскетболом, треба було перейти в сьому школу (нинішній ліцей імені Володимира Мономаха – прим.авт.), тому що там були ранкові тренування. Я перейшла туди у п’ятий клас, мені було дев’ять років, і там я почала займатися. Щоправда був період, коли я «закидала» баскетбол й займалася танцями. Діти схильні щось собі придумувати, як-то кажуть. Згодом таки повернулася до занять баскетболом.
А чому серед усіх видів спорту тебе привабив саме цей?
Коли я влітку гуляла на стадіоні біля сьомої школи, мені подобалося зазирати у двері відкритого залу – там саме проходили тренування. Я почала займатися і мені сподобалося. Моєму першому тренеру – Биковій Аллі Вікторівні – вдалося привити цю любов до баскетболу. Інші види спорту я навіть не розглядала. А баскетбол вже тоді у нас був «на рівні» – дівчата грали в збірній, були цілі, до яких хотілося йти. Та й енергії у нас було так багато, що ми не знали, куди її подіти.
А перший майданчик, на якому ти займалася, ще існує? Чи повертаєшся туди, приїжджаючи до Переяслава?
Я починала в сьомій школі, в маленькому залі на першому поверсі. Я завжди туди приходжу. Там навіть ті самі картинки, й все те саме майже, попри те, що інфраструктуру поновлюють. Стараюся раз у рік приїжджати, завжди заходжу до Алли Вікторівни в гості і ходжу в тих стінах, з яких я починала.
Згадуючи Аллу Вікторівну, за що найбільше ти вдячна першій наставниці?
Оскільки це був період, коли ми всі були дітьми, і в нас було багато «дурні» в голові, вона нас не тільки в баскетболі чомусь вчила, а й у житті. Елементарним речам – доброті, ввічливості, щедрості. Десь із шостого класу ми вже їздили на змагання, турами і за свої кошти. Як зараз пам’ятаю, що збирали гроші, бо на той час нас не надто спонсорували. Щось брали з собою з дому, якісь бутерброди, і Алла Вікторівна вчила нас ділитися одне з одним. Вона нам багато чого дала в житті. Зрештою, і спрямувала до того, що спорт приносить мені не тільки задоволення, а й став моєю професією.
Як твоя родина поставилася до того, що баскетбол із хобі перетворився у професію?
У моїй сім’ї не було спортсменів, я є першопрохідцем у цьому. Спершу мене підтримували, як і всі сім’ї підтримують своїх дітей у таких випадках. Коли ж це вже переросло в більш серйозне заняття – відбувся мій дебют за збірну України і я в 15 років поїхала на свої перші міжнародні змагання, то Алла Вікторівна розмовляла з моєю мамою про те, що в мене є перспектива і я можу чогось досягнути в житті завдяки баскетболу. З того моменту, коли я почала грати на міжнародній арені й у збірній, мама вже дуже підтримувала мене і морально, і матеріально. Нині розумію, що без тієї підтримки я б навряд реалізувалася як спортсменка.
А що ти особисто для себе вважаєш тим «першим справжнім проривом», коли ти зрозуміла, що воно того дійсно варте, що це дійсно справа твого життя?
Це було відчуття приналежності до збірної, коли ти вже отримуєш зарплату, отримуєш задоволення і бачиш, до чого тобі можна рости. Мій перший клуб був у мої 16 років, і тодішня моя тренерка завжди говорила про те, що є до чого рости, наводила приклади старших гравчинь – а я завжди грала зі старшими. У збірній прийшло розуміння – я хочу, скажімо, потрапити у U-16, U-18 і U-20, і потім національна збірна. Я поступово йшла до цього і, в принципі, отримала це. І це дійсно круто.
Які твої перші великі змагання закарбувалися в пам’яті?
Напевно, найбільш пам’ятним був Чемпіонат світу в Китаї у 2018 році, коли ми зайняли третє місце. Я тоді грала у збірній 3х3. З того моменту я стала майстром спорту міжнародного класу, і це ті емоції які йдуть зі мною по життю. Бо це найвища кваліфікація на світовому рівні. І ще таким спогадом є Універсіада у Китаї, де я зайняла друге місце. А якщо брати 5х5, то там вже все було незабутнім. Бо загалом баскетбол дає багато емоцій, багато друзів, багато спілкування, багато пригод. Я багато побачила, багато де була.
Попри це, можливо, ти мала якісь перешкоди й невдачі. Як ти їх долала?
У контексті розчарувань від якихось невдач, то такого не було. Тренери загартували характер і розуміння – «Не вийшло сьогодні – неодмінно вийде завтра». Щодо фізичних перешкод, то тут, дійсно, давалися в знаки травми. У 2019-2020 роках я пережила операції на коліні. Це дійсно складний етап, адже на реабілітацію потрібно було багато часу.
А чого, на твою думку, завжди не вистачало баскетболу в Україні?
Коли я прийшла в професійний баскетбол, усе було на не дуже високому рівні – були свої гравці, а легіонерів привозили не так часто. За рік до повномасштабної фази війни, у сезоні, який ми не дограли, ми вже виходили на європейський рівень. Робилося все належне для того, аби баскетбол розвивався у нашій країні – було спонсорування, привозили європейських гравців, всього вистачало. Було дійсно класно, і у нас були дуже хороші команди. Я два сезони грала в «Прометеї», зокрема в Єврокубку. У нас був «Будівельник», який цьогоріч повертається. У нас був дуже хороший чемпіонат. Зараз цього, зі зрозумілих причин, на жаль, немає…
Якою була ваша гра 24 лютого 2022 року?
Ми виїхали з країни 14 лютого. На 24-те випадала гра в 1/8 Єврокубку. Попри новини, ми вийшли і грали зі сльозами на очах. Ми мусили вийти і грати. Ми програли ту гру.
Чи зачепила війна баскетбольну інфраструктуру чи твоїх колег?
Українські баскетболісти – це одна велика родина. Наразі хтось воює, хтось волонтерить. Комусь вдається сумістити військову справу з баскетболом. Наш переяславець Саша Тищенко нині не грає, а воює. Якщо брати інфраструктуру, то в «Авангарду» під час війни було пошкоджено зал. Було пошкоджено Київський спортиний ліцей-інтернат, звідки діти приходять у спорт…
Давай згадаємо поетапно, як будувалася твоя кар’єра.
Так, звичайно, я все пам’ятаю. Перша моя команда – «Єлисавет-Баскет» у Кіровограді, нині Кропивницькому (2013-2014). Потім я грала в київському «Динамо» два роки (2014–2016), у 2016-2017 рр. – у столичному «Авангарді», у 2017-2018 рр. була польська команда AZS AJP Gorzów Wielkopolski. Потім з 2018 по 2020 рік я грала у «Київ-Баскеті». З 2020-го по 2022-й – «Прометей» (Кам’янське). І ось три роки я грала в Krepšinio klubas «Neptūnas» в Литві.
Спортивна кар’єра і така кількість змагань, напевно, зобов’язує до проживання у різних містах і країнах. У які з них любиш повертатися?
Твоя правда. Я уже звикла, що в мене немає постійного місця проживання, чи не щороку щось змінювалося. Про кожне з міст, у якому жила, є свої приємні згадки. Але я завжди кажу, що вдома краще. Щойно сезон закінчується – я завжди повертаюсь додому. Коли грала у столиці, це був період у три чи чотири роки, чи не кожні вихідні я приїздила додому, до сім’ї. І от вже три роки, попри війну, я стараюсь приїжджати хоч раз у рік, після закінчення сезону.
Вікторія Балабан про те, як почала грати в Литві
Розкажи про те, як ти потрапила до Литви.
Це було певною мірою випадковістю. Кожен гравець має агента, з яким він працює. І от агент підбирає мені команди, пропонує кілька варіантів, з яких я обираю. На початку повномасштабної фази війни ми з «Прометеєм» зіграли в Європі й нас розпустили. Спершу я поїхала в Бельгію і близько двох місяців грала в «Castors Braine». На той момент мій чоловік був у Литві. Я приїхала до нього у невеличке містечко поблизу Вільнюса. У липні зателефонував до мене агент і сказав, що є варіант команди у Литві. Я почала про неї дізнаватися, цікавитись умовами – мені підійшло. Тобто я не прагнула грати саме у литовській команді, але так вийшло, тому це й була така собі випадковість. Я сказала: «Чого б і ні?».
Наскільки складно у всі часи було для тебе адаптуватися в кожному новому місті і кожній новій країні?
Якщо говорити про час до повномасштабної війни, то це взагалі було нормально. Бо українські баскетбольні гравці знайомі між собою, це не були нові люди. У кожній команді було по кілька друзів, тому це було не досить складно. Якщо ж брати європейський досвід, хоча б вищезгаданий і вже воєнний бельгійський, то було дуже складно, зокрема морально – ти далеко від дому. Мене там підтримували, але дуже хотілося додому. А Литва, як на мене, дуже схожа з Україною – і традиціями, і людьми. Тут вже було легше. Мова складна, певно як і для них наша, але ми в команді переважно спілкуємося англійською. Адаптуватися для мене ніколи не було проблемою, але в умовах війни це стає складнішим. Хоча з часом вже трішки приходиш у себе.
Роздуми Вікторії Балабан про баскетбол і Переяслав
Як людина, якій все рідше випадає бути у рідному місті, скажи – чи помічаєш якісь зміни у Переяславі?
Помічаю оновлені дороги, бачу вашу підтримку Збройних Сил України. На жаль, не виходить приїхати надовго, але час, який тут маю, приділяю рідним і друзям. Поєдную наші зустрічі з прогулянками містом, відвідинами куточків, які нагадують про якісь моменти з життя.
Чи слідкуєш за спортивним життям Переяслава, чи бачиш у комусь із молоді потенціал?
Я дуже часто спілкуюся зі своєю тренеркою і вона мені розповідає про різних наших гравців, а особливо тих, у кому вона бачить потенціал. Бо не у всіх він є. Я слідкую за новинами, цікавлюсь, де і які місця займають наші баскетболісти. Ігри не завжди дивлюся, скажу чесно. Лише коли маю час.
Не було планів провести майстер-клас у Переяславі?
Я приїжджаю у літній період, коли у дітей канікули і свої справи. Але ми дуже часто в Європі проводимо майстер-класи у школах, цікаві конкурси. Приміром, на кидки зі штрафної лінії, естафети. У Києві ми теж іноді це робили.
Яким ти бачиш майбутнє баскетбольного руху в Переяславі? Що ще треба місту, щоб дати поштовх новим зіркам?
Я думаю, умови у нас є. Хоча завжди хотілося і кращого майданчика, і ремонту в залі. Але вже три роки ми живемо у не найкращі для цього часи. Також, за моїми спостереженнями, стало складніше зацікавити дітей якимось видом спорту. Складно привити дитині любов до чогось, якщо вона цього не хоче, не має цілі. Не менш важливим є спонсорування дитячого спорту. На жаль, не кожна сім’я має змогу забезпечити усе необхідне, щоб дитина серйозно займалася, їздила на змагання.
Вікторія Балабан про литовську баскетбольну культуру, життя з чоловіком-баскетболістом
За твоїми спостереженнями, чим литовська баскетбольна культура відрізняється від української?
До війни ми виходили на той рівень, який нині має Литва. Принаймні, у жіночому баскетболі. Мені простіше тут сказати про чоловічий баскетбол, про шалену фанатську культуру. У Литві всі знають і дуже люблять «Жальгиріс» – атмосфера на його поєдинках справді вражає. Можливо, колись і в Україні так було, але я цього не пам’ятаю. Якщо брати жіночий баскетбол, то є десь шість-вісім команд з різних міст, і у кожної з них є своя окрема група підтримки. Приходять батьки, рідні і друзі. А загалом у баскетбольній культурі, правилах і дисципліні ми з литовцями приблизно схожі.
Якби закінчилася війна, і повернувся той рівень баскетболу, який ми мали, то я б повернулася до України. Бо у Європі ти ніколи не свій – ти легіонер. А в Україні ти відчуваєш себе на своїй землі, граєш за свій прапор. У Литві, попри дійсно хороше ставлення, ти повинен давати результат. Інакше або тебе заміняють, або ж накладають якісь штрафи. А вдома я б залюбки грала.
Ким ти себе бачиш на майданчику? Лідерка, тяглова сила чи невидимий стратег?
Лідер, тільки лідер. Я не люблю бути в тіні, й когось прикривати. Баскетбол – це командний вид спорту, але в деяких командах є індивідуальні гравці, які перетримують на собі гру. В команді я шутер, тобто снайпер. І я люблю м’ячем покидати, прямо кайфую від цього. Коли ти не забиваєш, коли ти стоїш на майданчику й просто граєш десь там у кутку, то від чого кайф? Я люблю бути в ритмі, грати так щоб про тебе говорили. От я в минулому році стала MVP Кубку Литви – виграла конкурс «трьохочкових» двічі. У них з цього приводу відбувається грандіозне шоу.
Чи змінилася ти, граючи за кордоном?
Я така по життю – люблю бути лідером. Тобто сидіти на лаві запасних мені не підходить. Я не граю просто аби отримувати гроші, а віддаю всю себе – мабуть, це можна помітити по моїх травмах. Так, я завжди хотіла грати в Європі, щоправда не у обставинах війни. Коли я прийшла у «Нептунас», я виросла як гравець, бо я була одним із лідерів у команді. З кожною грою здобуваєш все більше практики. Я люблю грати, я люблю контакт.
Як виглядає твій звичайний день? Який баланс між тренуваннями й відпочинком?
Великої розбіжності під час сезону й у вільний час немає. Ніхто не виходить з форми влітку – хтось займається у тренажерному залі, хтось їде грати у збірну. Сезон починається десь у серпні, а місяць до того – це підготовка: крос, спеціальні вправи зі стрибків чи ривків у лісі, вправи на витривальність на стадіоні, у залі. Тобто щоразу перед початком сезону ми готуємо своє тіло. Потім десь наприкінці вересня починаються безпосередні ігри. За два з половиною тижні до них ми починаємо робити свої комбінації, відбувається гра уже п’ять на п’ять, з контактом.
Ранкові тренування і двогодинні вечірні. Я завжди снідаю перед тренуванням, маю обід і час на відновлення, може бути денний сон – залежить від того, наскільки стомишся. Так було не тільки у Литві, а й у всіх моїх командах. У ігровий період зранку в нас бувають тренування на кидки, а ввечері гра 5х5. Тобто уже коли ти на професійному рівні, у тебе завжди якісь відпрацювання комбінацій, відпрацювання гри.
Чи маєш якісь хобі поза спортом?
Ні, не маю. Я часто питаю себе – чим би я займалась, якби не баскетбол. І досі не знайшла відповіді. Можливо, з часом вона прийде, бо ж я не зможу грати у баскетбол все життя.
Твій чоловік теж баскетболіст. Як це – жити в одному ритмі зборів, переїздів?
Коли ми грали в Україні, це було дуже важко, тому що ми грали на два міста. Тобто ми бачилися на вихідних, і це було нормою. Але у нас таке життя, ми звикли до цього. У Литві так склалося, що ми три роки грали в одному місті. Лише їздити за 50 км на тренування, але маємо час бути разом і в цьому наше щастя. Дійсно, буває так, що він приїздить з тренування, а я поспішаю на нього. Але ми звикли, для нас це норма.
Підтримуєте одне одного після складних матчів? Граєте разом?
Мій чоловік завжди мене підтримував. Особливо під час операцій і відновлення. Завжди говорив мені, що я повернусь сильнішою. Ми не лише хвалимо одне одного, а й обговорюємо помилки. У таких парах люди краще одне одного розуміють, бо говорять однією мовою. Можемо й пожалітися одне одному, але в основному це роблю тільки я. У літній період можемо вийти на майданчик і трішки подуркувати. Переважно, я перемагаю. Така от сім’я у нас.
Чи думали створити сімейний проєкт, наприклад, свою баскетбольну школу?
Раніше ми дуже багато говорили про це – до війни, бо у Європі ми не досить свої для таких справ. Щодо України – поки складно щось планувати наперед.
А чи стикалася ти зі стереотипами про жінок у баскетболі?
Так. Багато хто говорить, мовляв, жіночий баскетбол не жорсткий. Це не так – у жіночому баскетболі ще жорсткіше грають, бо тут є місце сильним жіночим характерам. Чомусь, за моїми спостереженнями, до чоловічого баскетболу завжди ставилися краще, а жіночий частіше піддавався критиці. Хочу впевнено сказати, що жіночий баскетбол і красивіший, і жорсткіший.
Вікторія Балабан про мрії, плани і відповідальність перед молодим поколінням баскетболістів
Уяви, що ти зараз зустріла себе маленьку, яка тільки збирається вперше зайти до баскетбольного залу на тренування – що б ти собі сказала?
Однозначно б сказала «Іди». Я ні в якому разі не жалкую, що я почала цей шлях. Порадила б більше слухати тренера, бо він ніколи нічого поганого не порадить.
Чи відчуваєш ти відповідальність бути прикладом для молодих баскетболісток? У чому це проявляється?
Багато хто пише мені, відгукується на мою діяльність. Був один приємний випадок для мене. Коли я травмувалася і був важкий період відновлення, стала прикладом для дівчини, яка теж мала травму і вирішувала, чи повертатися у баскетбол. Навіть її мама мені писала, дякувала за те, що я її підтримувала. Бо такі прикрі обставини роблять нас сильнішими. Ти починаєш більш відповідально ставитися до свого здоров’я. Також багато хто просить майку мою, чи автограф. Тобто я відчуваю, що мені є для кого і для чого рости.
Багато успіхів позаду, але ж, мабуть, є і вершини які ще попереду. Розкажеш про них?
У нас є шанс потрапити на майбутні Олімпійські ігри в форматі баскетболу 3х3. Якщо не помиляюсь, вони відбудуться у 2028 році у Лос-Анджелесі. Аби пройти, Україні треба мати рейтинг, пройти через кваліфікацію. На минулорічну Олімпіаду ми не потрапили, та і я була травмована. І це та мета, у яку я собі ставлю – бо такої вершини я ще не досягала.
Вже думаєш, що робитимеш після активної кар’єри? Тренерство, менеджмент, ще щось?
З самого дитинства я казала, що тренером ніколи не буду. Тому що це дуже важко – особливо дитячим тренером. Я дуже люблю дітей, але це дуже висока відповідальність. Я шукаю себе, люблю спілкування з людьми. Поки я граю, у мене є сили, натхнення і здоров’я, я хочу грати. А далі час покаже.
Що є головною силою жінки в спорті?
Мені здається, характер. Якщо в тебе немає характеру, ти не будеш грати в баскетбол. І взагалі ніякий вид спорту ти не опануєш без характеру. А ще віра і сила.
Коли дізнаєшся про перемогу України, що зробиш перше?
З часом однозначно повернувся у баскетбол в Україні. Зрозуміло, що це не буде одразу, тому що на відновлення країни потрібен час. Позаяк це моя робота, я не можу просто приїхати сюди. Тому на все свій час. Я вірю і знаю, що прийде час, і ми всі повернемося. І повернеться спорт, і все інше.
Наостанок, що побажаєш нашим читачам?
Хочу, користуючись нагодою, сказати батькам – якщо ваші діти скажуть, що хочуть займатися баскетболом чи іншим видом спорту, не відмовляйте їх. Хай спробують, бо це реально круто і несе за собою купу вражень, купу нових знайомств, веде до якоїсь мети. А загалом, хочу, аби всі були щасливі. Аби мали мирне небо і скоріше закінчилася війна.
Безумовно, Вікторія Балабан – це приклад того, як талант, праця й характер можуть привести до європейських спортивних вершин. Нехай її історія надихає молодих спортсменів вірити в себе й не боятися труднощів. Переяслав пишається своєю зіркою, яка не забуває рідне місто й мріє повернутися на українські майданчики після перемоги.
А тим часом соцмережі далі підкорює тікток-ініціатива школярів «Добро Переяслав», про яку ми розповіли на початку літа