З 50-х років переяславець Василь Мартиненко писав вірші, в яких, зокрема, насміхався над росією, її мовою й комуністичними ідолами. За життя його багато хто не розумів, однак час розставив усе на свої місця. Про збірку, видану після смерті поета, журналісту Proslav розповів його онук, фронтмен гурту «Драбадан» Андрій Корж.
– Андрію, розкажи про свого дідуся.
– Він народився у селі Старе, але фактично все життя прожив у Переяславі. Дуже любив математику, однак, піддавшись вмовлянням, став лікарем, бо це корисно. Певний час працював в Криму, понад 30 років – у Переяславській лікарні, «стара школа» добре його знала.
Після виходу на пенсію трішки працював у Музеї «Заповіту» Т.Г.Шевченка НІЕЗ «Переяслав». Був учасником «Просвіти». Активно виступав на різних зібраннях, зокрема, й зі своїми поезіями. Також дід мав хобі збирати різні історичні речі – досі лежать якісь трипільські прясельця, наконечники скіфських стріл, монети різних часів чи 100-гривнева купюра часів УНР. Переяславські музейники запропонували представити колекцію на виставці. Спробуємо популяризувати і цей його набуток.
Ще дід мав мрію позбутися пам’ятників Леніну і монументу «Навіки разом», яких вже немає в Переяславі. Приміром, у 2002 році писав таке «Дві жінки займають один постамент. І з гаслом для нас, українців, фатальним… До чого ж ганебний оцей монумент. У нашому місті на площі центральній!». Рік він не дожив до повалення Леніна, його життя забрала онкологія. Але хочеться вірити, що він там бачить, що ці його ідеї продовжилися.
– Як виникла ідея видати збірку його віршів?
– Як кажуть, гарна думка приходить значно пізніше, ніж повинна була. Наш дідусь багато писав, робив власні мінізбірочки – склеював папірці, робив якусь палітурку. Є фотографії, як це виглядало приблизно. Я носив їх у школу, розповідав про нього, коли ми проходили, скажімо, «поетів Київщини». Хотілося його підтримати, бо писати на таку тематику було складно, в умовах якихось антиукраїнських рухів.
Він мріяв про збірку, але, на жаль, до цього все не доходили руки, а невдовзі після того, як я випустився зі школи, дідусь помер. Навіть на його похороні жінка з поліклініки, де він працював, у прощальній промові процитувала його поезію «Вітер часу». Це було дуже зворушливо. Рядки з цього вірша ми викарбували на його пам’ятнику.
Згодом моя сестра Марійка, навчаючись в університеті, обрала темою дипломної роботи створення книги, і поєднала приємне з корисним – створила макет цієї книжки. Символічно, що вона побачила світ саме зараз, бо 24 січня діду б виповнилося 85 років. Я радий, що сестра за це взялася, бо їй притаманне відчуття прекрасного. Я ж допомагав сканувати матеріали, друкував вірші.
– Ти сказав про антиукраїнські рухи всередині країни, які додавали перепон просуванню творчості діда – що маєш на увазі?
– Коли я був у класі восьмому, нам дали завдання написати якусь творчу роботу на конкурс, пов’язану з українською мовою і культурою та її розвитком. Мій дідусь ненавидів комуністів, кацапів. Він допоміг мені скласти цю роботу – накатав величезний такий текст, я скоротив половину і віддав викладачці на конкурс.
За кілька днів вчителька сказала: «Усі молодці. Є слабші, є сильніші роботи. Усі роботи, крім кількох, відправляємо на конкурс. Роботу Коржа не будемо відправляти, оскільки він дуже багато чого написав про росію поганого, хіба ж так можна? Таке ніхто не пропустить, тому навіть не будемо подавати». Я написав, що кацапи з боліт, угро-фіни, що наші культури зовсім не братські й не схожі.
– У родині, мабуть, плекали українськість з таким дідовим підходом?
– Ми, наприклад, інколи виправляли одне одного у спілкуванні, щоб покращити культуру мови. Скажімо, не «прівєт», а «привіт», чи якісь інші слова. Одного разу мені вдалося виправити діда, і це було для мене велике досягнення.
На побутовому рівні, пам’ятаю, ще коли був зовсім малий, він як «заведеться» з кимось за столом про тему росії. Багато хто його не розумів у той час, а, виявляється, він був правий. Я радий, що слухав його, і всі ці ідеї переймав. Перечитав ту колекцію праць Михайла Грушевського, яку він мав. І багато з нашої родини виросли патріотами – він плекав нашу національну ідентичність, і ми тепер не «какая разніца», і знали про всі ці речі ще до того, як це стало «мейнстримом». Зараз його син воює на фронті, захищає нас на Херсонщині.
– Які часові межі охоплює поезія Василя Мартиненка, яку тематику має?
– Перші поезії діда датуються 50-60-ми роками ХХ століття, вони є у збірці. Ми розділили вірші на дві частини. От перша якраз про певні такі патріотичні настрої, сплюндровані храми чи малоросійських Кроликів (йдеться про дует гумористів Данильця і Моісеєнка – прим.авт.), яких мій дід дуже не любив. Є і про Крим, і про Переяслав. Або поезія про те, як на війні загинув його тато. Не все послідовно, але хронології якихось подій ми намагалися дотриматися.
– Який з його віршів твій улюблений?
– Раніше дуже любив його вірш «Папа і попа». Й досі багато хто чомусь каже «папа», коли в українській мові є чудові слова «тато» чи «батько». Я не розумію, чому так відбувається. На ту ж тему поезії «Привєт» або «Не соріть» – свого часу вони здавалися мені дуже прикольними. Мабуть, отой вірш «Вітер часу» зараз все таки найбільше люблю, бо він чіпляє у всі часи.
– Чи є або буде якась дідова поезія у піснях гурту «Драбадан»?
– Я до повномасштабної фази війни мав нав’язливу ідею зробити його пісню «Випускний». У родинному архіві навіть є відео, як він її грає на акордеоні. Я дуже марив адаптувати цю пісню і взяти до нашого репертуару. Перед повномасштабним вторгненням ми мали працювати над таким веселим, класним, двіжовим альбомом. Але надалі, зі зрозумілих причин, стало трішки не до того. Тому поки тема відклалася. Працюємо зараз над іншим альбомом, який продовжить тему задану в альбомі «В душі війна» – планується, що називатиметься він «Украдений рік». Сподіваюсь, що пісня «Випускний» в наступному році, в новому альбомі, буде звучати для всіх випускників. Можливо, колись вона прикрашатиме випускні бали шкіл Переяславщини, або й всієї країни.
– Чи вже є відгуки перших читачів книги?
– Колега з роботи взяв почитати, і сказав що цікаво. Констатував, що до війни, можливо, такого б не читав. Зауважив, що в книзі немає біографії діда. Приміром, скільки йому було років, коли він написав поезію про більшовиків. У музеї дорікнули, що ми якось оминули факт біографії про його роботу в Заповіднику. На жаль, ми чомусь про це не подумали. Тому робота над помилками, безумовно, відбудеться. Якщо книжка розійдеться і буде цікавою людям, ми перевидамо цю книгу. На жаль, віршів там не додасться, бо все, що нам вдалося знайти, уже присутнє у цій книзі. Здається, ніякого вірша не пропустили. Там є передслово, є світлини з родинного архіву, вирізки з газет, де писали про діда, є закладинка.
– А де охочі переяславці можуть ознайомитися з книжкою, чи є змога її придбати?
– З накладу 100 примірників близько 40 екземплярів одразу ж розійшлися по родичах, найближчих людях, різних інституціях, куди зважили за потрібне її передати. Багато колег, які з ним працювали, багато його побратимів і посестер «просвітян» хочуть собі отримати по примірнику. Ми побачили, що багато людей хочуть купити цю книгу. Ми не проти її продавати за якоюсь символічною собівартістю. Тому звертатися можна, якийсь залишок є. Якщо охочих буде багато, ми її додрукуємо. Головне, аби людям було це цікаво і ця книжка не підпирала стільчик, бо для нашої сім’ї це наш маленький «Кобзар». Хочеться, аби це було цінно й для людей, які пишатимуться, що ходили з ним одними вулицями й констатують, що він був правий, коли публічно говорив про справжнє обличчя росії, і все російське що його дратувало.
– Які подальші плани щодо книги? Чи буде якась презентація?
– Ми віддали по примірнику Заповіднику (НІЕЗ «Переяслав») та університетській бібліотеці. Заїду в КЗ «Переяславська публічна бібліотека» і туди примірник передам, у другу школу, де він вчився, у першу школу, яку закінчував я. В Університеті Григорія Сковороди в Переяславі висловили ідею провести презентацію. Було б добре, аби сестра Марійка приїхала з-за кордону, для неї була б велика честь її презентувати. Можливо, цю ідею підтримають і в Переяславській публічній бібліотеці.
Нагадаємо, що у межах кіноклубу DOCUDAYS UA в Переяславі відбувся показ та обговорення стрічки «Бабин Яр: у пошуках пам’яті»