Сьогодні, 29 серпня, у День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави, у селі Велика Каратуль Переяславської громади відкрили Алею пам’яті Героям-землякам, повідомляє Proslav.
Жителі села, представники влади, духовенство та родини полеглих воїнів зібралися, щоб спільно вшанувати їхній подвиг. Відтепер у селі є власне меморіальне місце з іменами тих, хто віддав найцінніше за Батьківщину.
– П’ять імен. П’ять життів. П’ять родинних історій, у кожній із яких є любов, надія, мрії – і біль непоправної втрати. Вони були абсолютно різними за віком, професіями та життєвим шляхом, але в найкритичніший момент їх об’єднав один високий обов’язок – захистити рідну землю, – сказала ведуча Влада Черненко, відкриваючи меморіальну церемонію.
На Алеї слави увіковічнені імена п’ятьох мужніх воїнів-односельців:
Анатолій Власович Кулак (14.06.1965 – 09.03.2022). Дорослий, досвідчений чоловік, який уже побудував життя, виховав дітей і працював на Запорізькій атомній станції. У березні 2022 року він пішов добровольцем на фронт. Служив у 53-й ОМБр імені Володимира Мономаха старшим механіком технічного обслуговування взводу забезпечення 1-го самохідно-артилерійського дивізіону. Загинув у бою під Волновахою на Донеччині.
Сергій Семенович Бойко (20.06.1979 – 11.08.2023). Людина мирної та творчої праці. Той, хто щодня працював для дітей у місцевій гімназії, став на захист їхнього майбутнього зі зброєю в руках. До лав ЗСУ приєднався у квітні 2022 року, служив стрільцем стрілецького батальйону. Життя воїна обірвалося внаслідок ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання біля села Орлянське на Харківщині.
Андрій Юрійович Погодін (16.06.1990 – 06.09.2024). Старший солдат, старший водій стрілецького відділення. Загинув під час виконання бойового завдання поблизу Михайлівки Покровського району.
Іван Іванович Романенко (20.01.1975 – 01.08.2024). Працюючи водієм-санітаром (старший солдат), він день за днем рятував життя побратимів, доки ворог не обірвав його власне біля населеного пункту Невське на Луганщині.
Віталій Володимирович Будко (06.07.1986 р.н. – 23.01.2026). До лав Сил оборони долучився восени 2022 року, ніс службу на посаді гранатометника прикордонної застави ДПСУ. Його командир особисто вивіз тіло 39-річного Героя з поля бою (з-під Покровки Сумського району) – це найкраще свідчення воїнської вірності, братства та поваги, яку Віталій заслужив у своєму підрозділі.
Звертаючись до родин та всіх присутніх, ведуча проникливо додала:
– Вони всі повернулися додому. Не так, як хотіли їхні матері. Не так, як чекали дружини. Не так, як мріяли діти. Але повернулися, щоб залишитися тут назавжди. У землі Великої Каратулі. У пам’яті своїх родин, односельців, усієї України. Ця Алея – місце, де п’ять людських історій стають однією історією пам’яті. Тут будуть імена, обличчя, долі. Бо Герої – це не просто ті, хто загинув. Це ті, хто жив серед нас, любив, працював, дружив, виховував дітей, грав у футбол… А коли настав час – пішов захищати. І сьогодні Велика Каратуль говорить їм найважливіше: Ви не зникли. Ви вдома. Ми пам’ятаємо вас.
Чин освячення Алеї пам’яті та панахиду за спокій душ новітніх Героїв відслужив настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці, протоієрей Віталій:
– Кожного разу, коли ми будемо йти цією дорогою повз Алею, киньмо свій погляд на ці портрети. Згадайте цих чоловіків, наших односельців, які, на жаль, тепер стоять в іншому, небесному строю. Пам’ятаймо про них і будьмо достойні тієї самопожертви, яку вони здійснили, віддавши найцінніше – своє життя. Наш обов’язок – молитися за їхні душі. Нехай вони віднайдуть вічний спокій.
До присутніх звернувся голова Переяславської громади Вячеслав Саулко:
– Сьогодні ми вшановуємо пам’ять усіх, хто віддав своє життя за свободу нашої країни. У перші дні повномасштабного вторгнення прості цивільні люди взяли до рук зброю. І жителі Великої Каратулі були серед них. Саме цей національний спротив відкинув ворога. Сьогодні з портретів на нас дивляться ті, хто першими став на захист рідної землі. Кажуть, Герої не вмирають. Фізично ми їх втрачаємо, але вони назавжди залишаються жити в наших серцях. Я щиро дякую кожному жителю села, хто долучився до створення цієї Алеї. Особлива подяка справжньому патріоту Григорію Степановичу Поралу, який своєю жертовністю та працею зробив усе для збереження цієї пам’яті, а також старості села та священнику. Зупиніться тут, запаліть свічку, покладіть квіти і ніколи не забувайте тих, хто повернувся додому «на щиті».
До односельчан та сімей загиблих звернулася староста села Валентина Зінченко:
– Сьогодні ми зібралися на дуже важливому і водночас болючому заході. Перед нами світлини хлопців, яких ми знали особисто: віталися, спілкувалися, працювали разом. Але коли прийшов ворог, вони залишили свої сім’ї й пішли захищати наш спільний дім. Від імені всієї громади я висловлюю безмежну вдячність за їхню мужність, за те, що ми можемо жити у своїх домівках і ростити дітей. Та разом із вдячністю в наших серцях живе неймовірний біль. Низький уклін кожній родині. Нехай Господь дарує вам сили пережити це горе. Від усієї громади хочу подякувати Григорію Степановичу та отцю Віталію за їхню ідею та душу, вкладену в облаштування цієї Алеї. Герої живуть у нашій пам’яті, у наших світанках та молитвах матерів.
Ініціатор створення меморіалу, депутат міської ради Григорій Порало сказав:
– Стоячи тут, мені неймовірно важко говорити, бо кожного з цих хлопців я знав особисто. Знав змалечку, знав їхні родини. Коли почалася ця війна, вони першими взяли до рук зброю і пішли захищати нас із вами, свою рідну землю та всю Україну. Сьогодні крає серце дивитися на їхні родини: на матерів, дружин, діток, у яких ця жорстока війна забрала найрідніших – синів, чоловіків, батьків.
Мені давно хотілося створити цю Алею пам’яті, щоб ми знали і не забували своїх земляків-односельців, які віддали найцінніше за кожного з нас. Коли виникла ця ідея, мене одразу підтримали отець Віталій, Михайло Миколайович Порало та Григорій Олександрович Барабаш, і ми взялися за цю справу. Мені дуже хочеться, щоб кожен із вас, проходячи повз цю Алею, подумки згадував Героїв і усвідомлював: вони загинули за нас.
Вічна слава нашим землякам і тисячам інших синів України, які полягли за нашу свободу. Важко підбирати слова, дивлячись в очі згорьованим рідним. Але хлопці віддали свої життя, і ми зобов’язані берегти пам’ять про них, поки живемо самі, і неодмінно передати її наступним поколінням.
На знак незгасної любові та безмежної вдячності присутні поклали живі квіти до портретів п’ятьох мужніх воїнів, чиї імена відтепер назавжди вписані в історію рідного краю.
