Сьогодні, 1 жовтня, у День захисників і захисниць України, на фасаді Переяславської гімназії №1 відбулося відкриття меморіальної дошки на честь її випускника – Героя російсько-української війни Вадима Чубара. Меморіал відкрили у перші роковини його трагічної загибелі, передає Proslav.
Біля стін рідного навчального закладу воїна зібралися його родина, друзі, знайомі, педагогічний колектив та учні гімназії, представники міської влади, духовенство й громадськість.
Вадим Чубар народився 31 травня 1989 року у Переяславі. Відкриваючи пам’ятний захід, ведуча церемонії Влада Черненко зізналася, що ця подія є глибоко особистою та болючою і для неї, адже вона була його однокласницею.
– Я пам’ятаю ті перші, ще безтурботні роки, коли найбільшою тривогою було невиконане домашнє завдання, а на перервах ми бігали, не знаючи слова «війна». Вадим уже тоді був особливим – непосидючим, щирим, із неймовірно доброю усмішкою й гострим відчуттям справедливості. Свої старші шкільні роки він провів саме тут. У цих стінах формувався його характер, розкривався хист до складних технологій і створення власної музики. А коли червоний колір тривоги накрив усю нашу країну, той хлопчик із мого дитинства прийняв свідоме чоловіче рішення: у березні 2022 року став добровольцем. Сьогодні він повертається до школи своєї юності в камені. І тепер щоразу, коли завершуватиметься тривога і діти повертатимуться з укриття до класів, обличчя Вадима на цій стіні нагадуватиме: можливість вчитися, жити й повертатися до навчання виборюється ціною життів таких Героїв, – сказала ведуча.
Вона також поділилася спогадами про дитячі захоплення майбутнього воїна. Не знаючи нотної грамоти, Вадим відчував музику серцем і самотужки створював дивовижні електронні треки. Він був на «ти» з комп’ютерами, міг розібрати й зібрати найскладніший механізм, за що ще в мирному віртуальному світі отримав позивний «Тінкер» – той, хто дарує життя техніці. Згодом це псевдо стало його бойовим позивним на фронті.
– Коли почалася велика війна, під серцем його коханої Анастасії вже билося ще одне маленьке серденько – їхнього майбутнього синочка… Саме заради того, щоб цей хлопчик народився у вільній країні, щоб він ніколи не знав страху й чув тільки мирні колискові, Вадим пішов у пекло війни, – продовжила Влада Черненко.
Бойовий шлях Вадима Чубара був сповнений надлюдських випробувань. У лавах 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців він тримав оборону Баришівки, захищав аеропорт «Антонов» та виїжджав під обстріли в палаючий Ірпінь. Пізніше вирушив на Донеччину, де у липні 2023 року отримав важке поранення. Але навіть маючи статус ветерана, будучи визнаним «обмежено придатним» і маючи можливість залишитися на спокійній службі в ТЦК, Вадим не зміг покинути своїх побратимів і добровільно вирушив на Куп’янський напрямок.
Він заспокоював маму словами: «Там ми були в наступі, а тут будемо в обороні, тут буде легше…». Проте реальність була інакшою: майже рік без відпусток під безперервними авіаударами. Згодом він став «очима» артилерії у роті ударних безпілотників «РУБАК», піднімаючи в небо дрони, коригуючи вогонь і рятуючи життя піхоті.
1 жовтня 2025 року, успішно виконавши складне бойове завдання на Харківському напрямку, дорогою на базу Вадим Чубар загинув у жахливій автокатастрофі на Сумщині. Герою назавжди залишилося 36 років.
Право відкрити меморіальну дошку надали найріднішим людям Вадима – дружині Анастасії та маленькому сину Захару.
Чин освячення пам’ятного знака звершив настоятель храму Святого рівноапостольного князя Володимира Великого протоієрей Іван Будняк.
Заступниця міського голови Оксана Степаненко висловила глибокі співчуття родині Героя:
– Багато років тому, ще до повномасштабного вторгнення, у Святвечір я була далеко від родини. Було дуже щемко на душі, і чомусь на папір лягли римовані рядки, які зовсім не стосувалися Різдва чи зимових радощів. Вони були про війну та випускників: «Прийде біда і заплаче мати, гранітна дошка не одна фасади школи стане прикрашати». Не знаю, звідки вони взялися тоді. Дуже шкода, що Боже провидіння обирає людям такі долі. Жоден учитель, обираючи свою нелегку, але радісну професію біля дошки з крейдою, не хоче потім стояти й говорити біля гранітних дошок з вибитими молодими роками своїх учнів. Доля Вадима сьогодні зібрала всіх нас, щоб ми схилили голови перед його подвигом. Дякуємо йому за те, що ми можемо бути на своїх робочих місцях і прокидатися у своїх ліжках. Царство Небесне Герою і низький уклін.
Своїми зворушливими спогадами поділилася також класна керівниця Вадима, Любов Майборода:
– Сьогодні я з упевненістю можу сказати, що мала велику честь навчати Героя. Вадим прийшов у наш клас уже майже сформованою особистістю, але влився в колектив дуже швидко. Він умів товаришувати і завжди міг відстояти свою честь та честь друзів. Він боровся за справедливість, його вже тоді можна було назвати Людиною з великої літери.
На завершення церемонії присутні поклали живі квіти до меморіальної дошки на знак вічної шани та вдячності подвигу захисника.
