18 квітня у сесійному залі Переяславської міської ради під час засідання виконавчого комітету відбулось вручення ордену «За мужність» ІІІ ступеня лейтенанту Анатолію Адаменку.
Proslav вирішив поспілкуватись із земляком про його військовий шлях, бойові дії, віру в Бога, підготовку та плани після Перемоги.
Коли для вас почалась війна?
Війна зачепила мене ще у 2014 році, бо я півроку служив. Пішов тоді добровольцем під час другої хвилі мобілізації. Це було десь у серпні місяці. В самій зоні АТО я не був, але був на підготовці танкових підрозділів.
Спочатку у Львові в академії, а потім було переведення до Гончарівська. Тоді було сформовано новий окремий танковий батальйон, де я був на посаді помічника начальника штабу. Там я займався підготовкою. Потім за 5 місяців за сімейними обставинами я звільнився.
Однак, я все одно відчував, що буде повномасштабне вторгнення. Цьому сприяв мій колишній досвід, як військового керівника. Я бачив, як на моїх очах це все (мається на увазі Збройні сили – ред.) руйнувалось.
Де ви зустріли 24 лютого 2022 року?
На той момент я працював на цивільній роботі у Поліському районі. Це за 30-40 кілометрів від кордону з Білоруссю. Прокинувся десь близько 3 ночі від звуків обстрілів. Увімкнувши телевізор, мої передчуття справдились – росія пішла повномасштабним вторгненням. Хоча, до останнього була надія, що все мине.
Першого ж дня я вирішив повернутися до Переяслава. Дорогою бачив на власні очі, як над Київський водосховищем літали ворожі гелікоптери. Тому, вже тоді було мною прийнято рішення знову долучитись до лав Збройних сил України.
Ви, як віруючий, на скільки важко було прийняти рішення взяти зброю та вбивати ворогів?
Знаєте, коли ворог прийшов на нашу землю, то цього питання вже не стояло. Чесно вам скажу, я не хочу цього робити (вбивати – ред.). Однак, (росіяни – ред.) будуть вбивати моїх дітей та онуків.
Коли зібралась уся родина у будинку, діти, онуки приїхали з Києва, то не залишилось ніяких альтернативних думок. Тож, я зібрався і вже 26 числа був у військовій частині.
Як відреагували ваші рідні?
Ніхто нічому не заперечував. Всім звичайно було сумно, були сльози. Однак, це було моє рішення і всі це розуміли. Зрозуміло, що таку подію потрібно пережити, проте передати внутрішній стан дуже важко.
Але я знав, що зі мною Господь. Від першого кроку мого рішення. Якщо й доведеться покласти моє життя на полі бою, значить така моя доля. Ми ні на кого не нападали, ми нікого навмисно не йдем убивати. Ми захищаємо свою країну, свою землю.
Розкажіть про досвід перших днів повномасштабного вторгнення?
У військовій частині формувався новий артилерійський протитанковий дивізіон. Там мене було назначено на посаду командира взводу третьої батареї.
Ми були під Києвом – обороняли наш рідний край. Спочатку будували позиції в стороні Василькова близько тижня-двох. Потім ми вже вирушили у Донецьку область у Слов’янськ.
Направлення нашої роботи було на межі Харківської та Донецької областей з боку міста Ізюм. На той момент це місто вже було за окупантами. Тобто, нашим завданням було утримувати певні рубежі для стримування агресорів. Ще близько місяця ми там пробули.
Ви, як командир, на що звертали увагу?
Найперше на що я звернув увагу – підготовка особового складу. Я чітко знав, хто яку роботу має виконувати. Чи готові люди? Це найосновніше питання.
По-перше, відіграв вагому роль мій досвід служби ще в радянській армії. Тоді ми приймали участь у багатьох масштабних навчаннях. Єдина відмінність, що під час навчань по тобі не стріляють. Але в цілому обстановка була для мене відома.
Найбільше я переживав за свій особовий склад, за своїх підлеглих. Це близько 30 осіб. І з них половина, я говорив комбату, були не достатньо підготовлені виконувати такі завдання. Я попереджав, що у них може зламатись психіка. Тим більше було багато хлопців, які не проходили раніше службу взагалі. Вони приймали присягу під Києвом, на ходу «на колесах».
Однак, у той же час було багато людей, які трималися на «відмінно».
Що давало вам упевненості на позиціях?
Ми всі розуміємо, що цю роботу потрібно виконувати. І як би важко не було, на скільки б мало часу не було на підготовку, ми навчались на ходу. Бо найголовніше – у нас є мотивація захищати рідну землю.
Був один випадок, коли до наших позицій підійшов ворожий танк разом з піхотою. Попали в таку собі засідку. Не встигли ні пушку виставити, нічого. Довелось відходити.
У нас був гарний командир батальйону з позивним «Санич». Він мені завжди говорив, що найголовніше завдання для нас – це максимально берегти людей.
Ще повертаючись до віри у Бога. Вона допомагає вам на війні? Бо є така фраза, що «атеїстів на фронті не буває».
Скажу за себе, що віра у Бога звісно допомагає. У підрозділі бували всякі випадки, знали, що я віруюча люди. Називали по всякому. І гарними, і негарними словами.
Одного разу я вишикував увесь особовий склад і сказав: «Хто не віруючий – крок вперед». Ніхто не вийшов.
Я завжди ходив з Господом. Я знав, що він проведе Долиною Смерті. Я надіявся на це, я молився. Було таке, що і не було часу, щоб помолитись, а бувало і під обстрілами знаходив час для молитви (сміється – ред.).
Що ви можете розповісти про дії свого взводу?
Сказати, що ми якісь там супервоїни – не можна. Поставлені задачі ми виконували. Найголовніше – ми вистояли, не допустивши подальшого просування ворога.
Близько місяця ми знаходились у такому середовищі, яке динамічно змінювалось. Ми постійно мали змінювати свої позиції. Обстановка була дуже складна. На наших позиціях цілодобово були обстріли (села Довгеньке та Курульки).
Багато зараз розуміють, що війна може тривати довше, ніж усім того хотілося. Що б ви могли порадити тим хлопцям, які зараз можливо бояться, можливо роздумують над рішенням долучатись до лав Збройних сил? Як на вашу думку повинна відбуватись мобілізація?
Не можу дати загальної поради для всіх. Тому, що всі люди різні. Звичайно, хотілося, щоб воєнними справами займались виключно добре підготовлені професіонали.
Однак, у цій ситуації, що склалась, я вважаю, що кожний чоловік повинен готувати себе не тільки до воєнних дій. А взагалі, він має бути фізично готовий.
Вважаю, що патріотичному вихованню у школах приділяється не достатньо уваги. Необхідно сумлінно вивчати історію України. Тому, що повторення таких подій з нашим сусідом – неминуче. Вони (росіяни – ред.) на нас постійно нападали. Тому, як нам не готуватись до цього (можливого майбутнього нападу росіян – ред.)?
Є такий вислів: «Народ, який не бажає годувати свою армію, незабаром буде змушений годувати чужу».
Не потрібно боятись цієї мобілізації. Зараз вже є можливість готуватись. Роботу основну вже виконали. Ми їх стримали. Аби ні – я б тут не сидів (на інтерв’ю – ред.).
Інший фактор – людей потрібно змінювати. Війна психологічно ламає людину. Тим паче, якщо вона духовно й психологічно слабка. Тому, тим, хто ще не був на війні необхідно морально та фізично себе готувати.
Наостанок запитаємо вас про приємне. Які у вас плани після української Перемоги?
Напевно, буду займатись тим, чим і займався. Моє бажання, після 50 років, я про це вже казав дружині – кожної неділі бути на служінні в церкві (посміхається – ред.). Бути вдячним Богові за життя.
Після Перемоги буду займатись вихованням онуків, щоб вони пишались нашою країною, були новими людьми, з новим мисленням та баченням. Словом, щоб були справжніми українцями, патріотами.
Ми вже показали усьому світу на що здатні, що ми можемо. Тому, я думаю, що все буде добре, а Перемога обов’язково настане. Однак, ще треба час. Роботи ще дуже багато.
