У Переяславі підбили підсумки Всеукраїнського культурно-мистецького вишивального проєкту «Переяславська сорочка», який тривав більше року. Жінки з різних куточків України і навіть із інших країн вишивали для себе сорочки, надихнувшись орнаментами Переяславщини. 20 жовтня вони презентували свої витвори, повідомляє Proslav.
Жіноча втіха під час війни
Талановиті переяславські вишивальниці, співробітниці НІЕЗ «Переяслав» Тетяна Радіоненко та Валентина Білоусько мріють, щоб українці знали своє коріння та шанували історію. Своєю творчістю вони об’єднали землячок навколо споконвічних народних традицій створення та носіння етнічного одягу.
У червні минулого року вони почали збирати всіх охочих на щотижневі майстер-класи з вишивання. Тоді, за три місяці від початку повномасштабного вторгнення, ці творчі посиденьки були справжньою віддушиною для жінок. Серед відвідувачок були і місцеві жительки, і переселенки.
У соціальній мережі Facebook ініціаторки проєкту «Переяславська сорочка» створили спільноту, де опублікували фото шістнадцяти найкрасивіших вишиванок із фондів заповідника, які побутували на теренах Переяславщини. Рукодільниці з досвідом і новачки обирали дизайн, який найбільше до вподоби, і отримували схеми для вишивки. А далі опановували техніки різноманітних швів, щоб відтворити їх на власних виробах – хто навідувався на очні заняття, хто вчився онлайн.
Переяславську сорочку вишивали у Австралії та Китаї
З початку проєкту до спільноти приєдналося майже 4 тисячі учасників. За цей період Тетяна Радіоненко та Валентина Білоусько розіслали більше 600 схем. Більше року рукодільниці зустрічалися, навчалися новим технікам, ділилися досвідом.
– До проєкту долучилися майстри з усієї України, особливо багато із західних областей: Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська… Хоча у них дуже багато своїх технік вишивання, але вони в захопленні від наших. А також українки, які живуть у інших країнах – Австралія, Китай, Польща, Швеція, Німеччина – вони замовляли нитки і тканину з України, бо там знайти потрібні матеріали дуже складно, – розповіла наукова співробітниця Музею трипільської культури Валентина Білоусько.
«Вишивальні гени» пані Валентина успадкувала від бабусі, завдяки їй вміє вишивати змалечку. А тепер заохочує творити інших жінок:
– Вишиванка – це наш генетичний код, оберіг, наша гордість. Цей проєкт і надалі існуватиме, щоб відроджувати вишивальні традиції Переяславщини. Шляхом вивчення і поширення давніх народних технік вишивання, ми хотіли захопити, закохати людей у переяславську сорочку. А також показати справжні, істинні наші орнаменти. Досить вишивати маки, волошки і калину, немає хрестикових орнаментів у традиційній вишивці нашого краю, це прийшло до нас із новою культурою! Шийте сорочку свого роду, своїх предків.
«Вишиваю в очікуванні коханого чоловіка»
Кілька сорочок майстрині вишили для воїнів – з надією, що сакральний одяг стане для них бронею і захистить від ворожих куль. А у грудні 2022 року вручили переяславську сорочку президенту Володимиру Зеленському під час його візиту.
Підведення підсумків проєкту «Переяславська сорочка» вирішили приурочити до сторіччя фундатора заповідника Михайла Сікорського, яке відзначили 13 жовтня. Адже завдяки його подвижницькій праці музейні фонди нині наповнені найкращими екземплярами вишитого одягу.
Старовинні сорочки та інші деталі святкового ансамблю українського народного костюма цього дня експонували на виставці. Окремо представили новенькі сорочки, які вишили учасниці проєкту. Деякі майстрині прийшли вбрані в одяг, вишитий своїми руками.
Одеситка Марина Кухарська – одна з учасниць, спеціально завітала до Переяслава, аби потрапити на захід. Каже, залишиться тут ще на один день, аби більше ознайомитися з культурою міста, про яке стільки чула, але відвідала вперше:
– Сюди я приїхала з Польщі, де у нас була сімейна зустріч. На мені – моя перша вишиванка, яку я створила за мотивами улянівської сорочки. У мене немає родичів із Переяславщини, але коли наштовхнулася на інформацію про цей проєкт, відчула – це моє. В Одесі у мене є магазин рукоділля, я раніше трохи вишивала хрестиком, але створити для себе сорочку по-справжньому захотіла під час війни.
Чоловік пані Марини з перших днів вторгнення пішов обороняти Україну. У той момент вона шукала для себе спосіб заспокоїтися, і знайшла його у вишиванні. Жінка побажала доторкнутися до традицій рідної землі і поринула в такий неймовірний всесвіт, який не хочеться полишати.
– Це для мене медитація. Коли чоловік виходить на позиції, емоційно дуже важко чекати звістки від нього. А процес вишивання відволікає, – каже жінка. Тепер вона вишиває в очікуванні Перемоги.
