До волонтерського штабу ГО «Серця Переяславщини» приходять жителі Переяслава та навколишніх сіл, діти й дорослі, люди різних професій, щоб долучитися до допомоги українській армії. Очільниця команди Інна Марченко каже, що у них завжди гамірно, як у вулику, і часто видається поспілкуватися з дуже цікавими особистостями, розповідає Proslav.
Житель села Стовп’яги Микола Шатній теж не стоїть осторонь важливої справи. Він один із тих, хто від початку війни регулярно допомагає усім, чим може. Хоча чоловік давно на заслуженому відпочинку, сидіти без діла не збирається.
Миколі Миколайовичу 78 років, утім він зовсім не виглядає на свій поважний вік. У селі має сад і город, доглядає господарство. Минулого літа постачав бійцям вітамінчики з власного урожаю: овочі, яблука, черешні. Коли настала осінь – почав привозити горішки й сухофрукти.
А останні кілька разів передавав захисникам бастурму власного виробництва. Інна Марченко дякує господарю від імені хлопців, бо м’ясна закуска дуже припала їм до смаку, а до того ж її зручно взяти з собою на позиції.
У штабі Микола Миколайович звернув увагу на стяг легендарної 3-ї штурмової бригади, підписаний бійцями. Пані Інна пояснила, що це подяка воїнів за надану допомогу. Ще один стяг отримали активісти ліцею імені Володимира Мономаха, які передали штурмовикам РЕБ-комплекс.
– То що, моя бастурма, може, й до третьої штурмової доходила?.., – загадково усміхається волонтерці Микола Миколайович.
Чоловік називає Інну Марченко подвижницею і радить їй вести нотатки зі своїх численних відряджень на передову. Переконаний, що її досвід може вилитися в неймовірно захоплюючу книгу.
А що ж мотивує пенсіонера не шкодувати сил, часу, грошей і робити свій, хай невеликий, але значущий вклад у перемогу?
– Лють до кацапа, – рішуче відповідає Микола Миколайович. – Якщо ти українець, ти п’ялишся з усіх сил. Я не здатен взяти в руки зброю, але те, що можу, я роблю. Кожен пенсіонер має змогу перерахувати 100 гривень на потреби військових, я каже це усім знайомим.
– Проблема в тому, що люди бачать, як живуть наші «верхівки» і багатьох це зачіпає, вони питають: «Вони там крадуть, а чому ми повинні допомагати?». А ми повинні хоча б для того, щоб вижили ми і наші діти!, – каже Інна Марченко.
– Я гадаю, дуже примітивно так вважати, – доповнює чоловік. – Нікчеми, крадії й виродки будуть завжди, а орієнтуватися треба на Героїв, на добровольців, які пішли захищати Україну.
«Біда українців у тому, що не вивчають уроків історії. Давно пора зрозуміти, що кацапи – це лютий ворог»
Микола Миколайович знає, про що говорить. Пенсіонер особисто був учасником Революції Гідності на Майдані. А найбільше йому болить усе, що відбувається на передовій, бо двоє його близьких загинули, обороняючи Батьківщину від російського агресора.
Зять Миколи Шатнія – Андрій Моругий був одним із перших учасників бойових дій із Переяславщини, які загинули в зоні ООС (АТО). Відомий підприємець-аграрій, голова правління ПАТ «Племзавод Яненківський» залишив у 2014 році свій бізнес і пішов на війну. Служив лейтенантом 72-ї окремої механізованої бригади.
13 липня 2014 року колона, у якій рухався Андрій Моругий, потрапила під мінометний обстріл бойовиків ДНР. Андрій їхав у першій машині. Поранення у шию виявилося для нього смертельним. Поховали Андрія Моругого 15 липня у рідному селі на Чернігівщині. У нього залишилися двоє синів.
Ім’я Андрія Моругого увіковічене на пам’ятнику воїнам-учасникам антитерористичної операції та Алеї Героїв у Переяславі.
А через рік у родині Микола Миколайовича сталася ще одна трагедія – від поранень у бою на Донеччині 14 листопада 2015 року помер його племінник Сергій Капелюха.
Чоловік жив у місті Знам’янка на Кіровоградщині, працював помічником машиніста на електропоїзді. В АТО воював з 10 липня 2015 року.
– Сергій був дуже комунікабельною людиною, користувався величезною повагою у колективі, – згадує племінника Микола Миколайович. – Та коли на сході загострилася ситуація, були великі втрати, він сказав матері: «Мам, я не можу. Хлопці там гинуть, а я катаюсь». Вона, звісно, його відмовляла, але він пішов.
Сергій Капелюха зазнав поранення від розриву фугасу, який потрапив в його окоп. Військовослужбовця доправили до шпиталю, де лікарі протягом 8 годин боролися за його життя, але не змогли врятувати. Захисник помер від численних осколкових поранень і кровотечі. У нього залишилася неповнолітня донька.
Поховали бійця у рідній Знам’янці. На честь Сергія Капелюхи там перейменували вулицю Залізничну, на якій він жив. Електропоїзд Знам’янської дирекції залізничних перевезень, на якому працював Сергій Капелюха, назвали його ім’ям.
– Біда українців у тому, що не вивчають уроків історії і не роблять висновків – які трагедії пережив наш народ і чому. Давно пора зрозуміти, що кацапи – це лютий ворог і кожна людина, яка тут народилася, повинна це увібрати з кров’ю. А деякі люди не розуміють цього, не хочуть вивчати мову, готові на поступки, – каже чоловік.
Микола Миколайович зазначає, що за фахом він спеціаліст громадського харчування, а поглиблювати знання з історії – це одне з його захоплень. Особливо полюбляє книги про історію українського козацтва. Крім того пенсіонер активно переглядає пізнавальні YouTube-канали:
– Мені дуже цікаво, я стараюся читати й слухати поважних людей. Останній рік дивлюся відео політика, письменника Дмитра Корчинського, був на його виставах. Ми повинні знати славетну історію свого народу, лише так зможемо протистояти поневоленню й відстояти своє право на незалежність.
Читайте також про те, як переяславські волонтери разом з іноземцями їздили на фронт: «О, французький легіон приїхав!».