За ініціативи НІЕЗ «Переяслав» 9 грудня у стінах заповідника відбувся круглий стіл «Вісник Переяславщини: 100 років районної газети». До заходу долучилися науковці, які досліджують публікації видання, та ті, хто свого часу творив газету. Запросили й представників сучасних онлайн-медіа, що колись працювали у редакції, зокрема й журналістку Proslav.
У жовтні 2025 року одна з найстаріших районних газет Київщини й України мала б відзначити столітній ювілей. Проте не дожила: 28 лютого редакція оголосила про призупинення випуску тижневика. Той номер став останнім в історії «Вісника Переяславщини». Аби вшанувати знаменну дату і зберегти пам’ять про «Вісник», музейники ініціювали зустріч.
Протягом столітнього шляху газета шість разів змінювала назву: «Змичка», «Колективіст Переяславщини», «Прапор Переяслава-Хмельницького», «Зоря комунізму», «Комуністична праця», «Вісник Переяславщини». З оглядом цієї еволюції виступила Марина Навальна – доктор філологічних наук, в. о. генерального директора НІЕЗ «Переяслав».
Після цього наукові співробітники заповідника поділилися власними дослідженнями, у яких газета стала ключовим джерелом.
У планах – оцифрувати архіви «Вісника»
Тарас Нагайко, завідувач науково-дослідного відділу історичного краєзнавства звернув увагу на величезну кількість матеріалів, що стали основою наукових робіт його підрозділу.
– Мій колега, який зараз мобілізований, Олександр Горбовий, створив покажчик, який ми ще не видали – чекаємо на його демобілізацію. У ньому 882 позиції, рубрика «Люби і знай рідний край» за період з 1974 по 1991 рік. Це величезний масив матеріалів для будь-кого, хто займається місцевою історією.
Науковець наголосив, що газета залишила після себе великий пласт візуальних матеріалів – фотознімки, рисунки, замальовки. Багато з них нині можна оцифрувати й подати у кольорі, що стане цінним ресурсом для подальших досліджень. За його словами, заповідник планує у співпраці з колишніми працівниками редакції створити цифровий архів збережених друкованих номерів.
Завідувач науково-дослідного відділу археології НІЕЗ «Переяслав» Олександр Колибенко розповів, що, приїхавши до Переяслава за розподілом у 1986 році, одним із перших познайомився саме з місцевою газетою – і був вражений її якістю порівняно з виданням на малій батьківщині, де переважали передруки партійних матеріалів.
У своїй доповіді він окреслив роль газети як унікального джерела для реконструкції подій 1950–1990-х років.
– Коли ми готували видання “Нариси з історії НІЕЗ Переяслав”, ми зіштовхнулися з серйозною проблемою – нам не вистачало джерел. Значна частина документів, які могли розкрити історію заповідника 50–70 років, просто зникла. І одним із джерел, яке дозволило реконструювати певні події, була газета. Навіть про відкриття того чи іншого музею. Коли я підняв цей масив джерел, виявилося, що ці публікації дуже різносторонні… За моїми підрахунками, з 1954 до 1991 року було опубліковано понад 1500 публікацій – або про музеї, або про музейних працівників, краєзнавців, або де згадуються музеї.
Олена Колибенко, провідна наукова співробітниця науково-дослідного відділу нематеріальної культурної спадщини, дослідила висвітлення у газеті ключових подій сучасної російсько-української війни.
– Я все своє життя прожила у Переяславі й ніколи не читала місцеву пресу. Мене ніколи не цікавило сьогодення. Коли три роки тому повернулася в заповідник, мені сказали: твоя наукова тема – війна. Тарас Юрійович підказав тему – газета “Вісник Переяславщини” як джерело дослідження перебігу сучасної війни. Я взяла номер і пропала. Практично усі сторони сучасного життя Переяславщини журналісти висвітлили: починаючи від офіційних повідомлень, багато інформації про захисників, економічне життя, освіту, волонтерство, інтерв’ю з ВПО. Це все залишилося, і що важливо – у паперовому виданні. Це дуже важливо. Загалом підшивка за 2022–2024 роки уже дала матеріал для 25 наукових розвідок – і це не завершення. Для історика газета – це джерело, по суті, назавжди.
Згадали золоті часи «Вісника»
Далі слово надали тим, хто в різні роки творив газету.
Галина Карпенко, редакторка газети «Вісник Переяславщини» у 2000–2021 роках, прийшла працювати до редакції ще у 1978-му. Вона поділилася власними спогадами та баченням цінності друкованого слова:
– Те що написано пером, залишається якщо не назавжди, то дуже надовго, тому що папір теж тлінний, але він значно витриваліший, ніж інтернет. Бо інтернет пам’ятає все, але спробуй там щось дошукатися, а газета – відкриваєш підшивку і там все є. Безумовно, дуже печальна це історія, бо хотілося 100-річчя святкувати по-іншому. Хотілося, щоб газета жила, але хтось колись сказав, що блискавка попадає в найбільше дерево, – то ми були великим деревом на фоні міськрайонних газет Київщини. У кращі часи ми виходили двічі на тиждень – це було 8 і 16 сторінок. У нас був драйв. Ми старалися рухатися вперед.
Галина Іванівна пригадала, що у 2000-х роках «Вісник Переяславщини» був визнаний найкращою міськрайонною газетою України. Вона також пояснила, чому видання не змогло продовжити існування:
– Питання було завжди про гроші. Якби ми були єдиним засновником, у нас ніколи б не вистачило грошей, щоб видати такий великий проєкт. Це дороге і затратне діло. Прийшло роздержавлення – і ми не втрималися на плаву, а потім ковід, війна. І, як бачите, з 1 березня цього року довелося закрити видання саме через те, що нам не вистачило грошей. Тому що міське керівництво вирішило, що їм достатньо інтернету, фейсбуку, і їм не потрібна друкована газета. Настрій поширився і на громади.
Слово автора. З Галиною Іванівною важко не погодитися: першопричина припинення роботи газети – фінансова. Але найбільша проблема – її нерентабельність: починаючи від вартості виробництва, закінчуючи доставкою. Якщо раніше читач «голосував гривнею», купуючи газету або оформлюючи передплату, то згодом його вподобання почали вимірюватися переглядами, лайками і коментарями, і це цілком природно для сучасної медіа-екосистеми.
Питання доставки і недоставки газет Укрпоштою, особливо у віддалені села колишнього району, стало справжнім головним болем, адже кількість листонош поступово зменшувалася, і газети просто не було кому доставляти.
Та й чи існувала ще гостра потреба в друкованих виданнях? Сьогодні навіть люди пенсійного віку активно користуються інтернетом і легко отримують усі новини на сайтах місцевих ЗМІ. На жаль, навички читання газет із покоління в покоління більше не передаються. У моїй родині останньою поціновувачкою паперових видань була бабуся, яка вже відійшла у вічність. Представників мого покоління – міленіалів – та й навіть моїх батьків вже важко уявити з газетою в руках, не кажучи про молодь до 25 років.
У сучасному світі немає потреби чекати паперову пресу, щоб дізнатися новини: за один день відбувається величезна кількість подій, і я можу отримати інформацію миттєво через смартфон. За лічені хвилини можна побачити події в будь-якій точці країни чи світу, переглянути відео, фоторепортаж, збільшити якісну світлину та уважно роздивитися найменші деталі.
Ну а щоб відрізняти об’єктивну інформацію від фейкової, необхідно навчати людей медіаграмотності, починаючи зі школи. Читати перевірені онлайн-видання з репутацією, порівнювати інформацію з кількох джерел, бажано з посиланням на офіційні документи та ресурси, і, зрештою, застосовувати критичне мислення.
У Переяславі немає навіть бойового листка, або чому історики не довіряють онлайн-новинам
До обговорення долучилася краєзнавиця та історикиня Людмила Набок, яка поділилася своїм баченням ролі місцевої преси у наукових дослідженнях:
– Насамперед хочу звернутися до журналістів інтернет-видань: як історик я завжди знала, що потрібно зберегти те, що існує зараз, бо без цього воно просто зникне. У першу чергу в інтернеті я шукаю друковані джерела. А те, що висвітлюється в інтернеті, я не шукаю, лише іноді копіюю про певні події постфактум. Загальні матеріали з місцевих онлайн-видань мене не цікавлять і на них я не можу посилатися. А якщо злетів інтернет, все перекрутилося – я не можу його використати як історик. Мені страшенно шкода, що у Переяславі нема навіть бойового листка. Немає паперового видання. У нас є “Переяслав Сіті”, “Інформатор”, “Прослав”. У нас начебто і висвітлюється це все, а посилатися на нього не можна.
Слово автора. Думка Людмили Набок – не поодинока. Вчені й дослідники часто наголошують: саме друкована преса з її матеріальністю, датованістю та «незмінністю» сторінок дає можливість історикам впевнено працювати з фактами. І все ж ми живемо в час, коли спосіб фіксації подій радикально змінився.
Варто зазначити, що разом із Людмилою Миколаївною ми створили цілий цикл відеосюжетів «Переяславщина історична» – у форматі розповідей, доповнених світлинами та відеозамальовками. Як чудово, що наступні покоління зможуть з цікавістю вивчати історію свого краю.
Чи варто опиратися факту, що світ змінився, і джерела змінилися разом із ним? Наш літопис поступово перекочував у цифровий вимір. «Олдскульної» журналістики в тому вигляді, до якого звикли наші досвідчені дослідники, більше не буде. Сьогодні навіть коротке відео, зняте очевидцем і викладене в мережу, може вважатися джерелом та цінним свідченням часу, особливо у такі гарячі й напружені часи війни. Повний перехід в електронні ЗМІ – і для читачів, і для науковців – не буде різким, але він точно буде. Ми вже на цьому шляху, і, хоч це комусь болить, варто прийняти неминуче.
Відверто кажучи, саме засідання, або – точніше – круглий стіл, мало трохи сумний відтінок: ніби не ювілей газети відзначають, а підіймають келихи за її упокій. Але, можливо, це не кінець. Можливо, це лише завершення одного формату і початок іншого – більш живого, більш доступного й значно більшого за масштабом.
Газета чи сайт: де шукати професійну журналістику?
Анатолій Розсоха, заслужений журналіст України, почесний житель Переяславської громади, редактор газети «Вісник Переяславщини» (1993–2000 рр.), висловив свою думку про трансформації, яких зазнає медійний простір.
– Говорили, що з приходом мережевих видань зникнуть паперові, але подивіться, яку важливу роль займають The Washington Post, The Times. Мережеві видання теж посилаються на них. Газета і інтернет-видання, не в образу нашим представникам, – це питання відповідальності і безвідповідальності, бо факти часто перекручені, непідтверджені і за це часто важко притягти до відповідальності, а друковане видання вимагає відповідальності, і якщо там якась недостовірна інформація – дорога до суду відчинена. Перш ніж щось опублікувати, десять разів подумаєш і перевіриш. Сподіваюся, закінчиться ця безглузда війна і з’явиться друковане видання, і воно буде жити.
Слово автора. Анатолій Розсоха навів приклад провідних американських газет, однак ще у 2009 році відомий американський інвестор Уоррен Баффет відверто заявляв, що у друкованих видань немає перспективи, бо газети стають збитковими, а новини перейшли в онлайн. Баффет тоді наголосив, що його компанія не придбала б жодної газети США за будь-яку ціну, і навіть видання The Washington Post, значну частку акцій якого він контролював, матиме серйозні труднощі. Згодом він розпродав свій газетний бізнес. Світові інвестори дослухалися його думки: одна за одною друковані газети у США припиняли існування. Білий дім тоді визнавав, що шкодує через зникнення низки національних видань, але водночас прямо говорив: державної підтримки друкованим медіа чекати не варто.
На цьому тлі «Вісник Переяславщини» протримався ще 16 років – термін, що свідчить не лише про відданість редакції своїй справі, а й про потребу громади в локальному слові.
Разом із тим неправильно зводити розподіл до «чорного й білого», вважаючи друковану пресу апріорі якісною, а онлайн – поверховою. У газетах також трапляються гучні заголовки, недбалий стиль, неперевірені факти – і за те ніхто не поніс відповідальності. Водночас багато сучасних онлайн-ЗМІ демонструють професіоналізм, фактчекінг, редакційну етику та високий рівень відповідальності перед читачем. Цифровий формат – це лише інша технологія подачі, а не ознака якості.
Своїми спогадами поділився й Валерій Шкребтієнко, відповідальний секретар газети «Вісник Переяславщини» (1999–2022 рр.), в. о. директора ТОВ «Медіа-центр Переяславщини» на громадських засадах. Валерій Михайлович пригадав часи, коли у редакції працювало 13 професіоналів своєї справи і вона була єдиним живим організмом – зі своєю енергією, командним духом і творчим азартом.
«Ми даємо інформацію, а читач сам вирішує, звідки її брати»
Наприкінці слово надали представнику молодшого покоління журналістів «Вісника», а нині – редактору та співзасновнику онлайн-видання «Інформатор» Віталію Усику. Він закликав колишніх колег не впадати в меланхолію та висловив переконання, що саме читач – а не редакції – визначає, на чию сторону стати і з якого джерела отримувати інформацію.
– Дуже похнюплено ми тут сидимо й говоримо про те, як це – бути без газети і тому подібне. Але коли я працював, не було вайбу, що все йде до кінця. Був драйв і відчуття, що ми всі будемо працювати там до пенсії. Але це нормально, це життя, тому що не ми вирішуємо, що мають читати люди і в якому вигляді отримувати інформацію. Ми даємо їм інформацію, а вони самі вирішують, звідки її брати. Якщо вони хочуть брати її з онлайну, а не з газети, то ми з цим нічого не зробимо.
Було б класно, якби газета була, бо є близько 500 людей у нашому районі, які беруть інформацію саме з друкованого видання. Але ми не можемо заради 500 людей, якщо немає мецената і якщо влада не підтримує, видавати газету. І це факт.
Щодо того, що в газети більша відповідальність, ніж в онлайн-медіа. Я працював у газеті, і дійсно: якщо вийшла публікація, ти не можеш зайти в неї й відредагувати, якщо щось не так. Але те, що в онлайн-медіа немає відповідальності – це неправда. Ми так само відповідальні перед читачами, на нас так само можуть подавати до суду. І коли ми редагуємо матеріал, ми вказуємо, що матеріал оновлено. Я так само відчуваю високу відповідальність, як і тоді, коли працював у газеті.
Я згадую «Вісник», і я завжди казав, що це моя сім’я. Я кайфував від того періоду. Коли ми одне одного надихали, розважали. І я хочу, щоб він запам’ятався саме таким.
Слово автора на завершення
Хочеться одразу зазначити: мені б не хотілося зникнення друкованої форми періодики. Я працювала у газеті півтора року, і це був колосальний досвід. Переконана, що паперові газети все ж мають майбутнє, і в ньому вони стануть атрибутом респектабельності, чимось на кшталт вишуканого аксесуара тієї епохи, коли інформація не губилася за хвилину в стрічці новин.
На жаль, під час круглого столу багато говорили про те, як хотілося б, аби газета жила, але ніхто не окреслив, у якому форматі вона могла б існувати сьогодні, щоб справді мати попит і знайти своє місце на ринку.
Очевидно, рух від друкованої до електронної форми має незворотний характер. Технології наступають не лише на газети: багато людей і книжки читають у електронному форматі. Проте, попри епоху глобального оцифрування, чимало читачів досі люблять пошелестіти сторінками й відчути їхній аромат. Прихильники друкованого слова нікуди не зникли.
Усе, що стає рідкісним, з часом набуває особливої цінності. Газети не стануть винятком. Якщо їм вдасться трансформуватися, вони зможуть зайняти свою нішу – не чисельну, але унікальну.
І все ж таки добре, що у нашому місті є онлайн-ЗМІ. Навіть публікацію про учорашній захід тепер не треба чекати тиждень – ось вона, вже тут, доступна до читання. Саме в цьому й полягає сила сучасної журналістики: швидкість, доступність та живий зв’язок із читачем.
Нагадаємо, днями переяславський хореографічний колектив «Фаворит» відсвяткував 10-річний ювілей яскравим звітним концертом (фоторепортаж).