Анатолій Васильченко пройшов крізь пекло боїв за Маріуполь, вижив у катівнях Оленівки та Горлівки, втратив батьків і рідний дім, але не зламався. Вже понад пів року звільнений з російського полону захисник живе у Переяславі. Місті, де в нього раніше не було ні рідних, ні знайомих, але яке стало для нього новим домом, розповідає Proslav.
Сьогодні Анатолій працює, будує плани на майбутнє та бере активну участь у соціальному житті громади. Ми зустрілися з військовим на Борисоглібській площі під час відкриття інсталяції «Дерево надії», присвяченої зниклим безвісти та полоненим захисникам. Дивлячись на символічне дерево та прапори з портретами зниклих воїнів, він каже:
«Я – підтвердження тому, що надія є, і ніколи не можна переставати вірити. Близько року я сам був у статусі безвісти зниклого».
Анатолій родом із Маріуполя. Його військовий шлях розпочався задовго до великої війни: чоловік свідомо обрав захист Батьківщини, відслуживши за контрактом з 2017 по 2020 рік у лавах 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. У 2020 році він звільнився та повернувся до цивільного життя. Проте вдома пробув недовго.
У перший же день повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, Анатолій пішов добровольцем до військкомату, після чого долучився до лав 109-го батальйону ТрО.
У російський полон військовий потрапив 4 травня 2022 року під час важких боїв за рідне місто.
«У Маріуполі ми відходили з позицій. Прикривали відхід іншої бригади і попали в оточення, – згадує Анатолій Васильченко. – Спочатку вивезли в село Володарське Донецької області. Там шість днів протримали, потім відвезли в Донецьк на гауптвахту. Там 14 днів, а звідти – Оленівка. Всю дорогу пропагандували, що ми в Україні не потрібні: “Вас мінять ніхто не буде, получайте паспорта росії, давайте воювати”».
В Оленівці полонених тримали два місяці. Саме тоді, коли стався терористичий акт та підрив колонії, Анатолія етапували до Горлівки. Там він провів майже два роки. Потім було переведення до Кіровська на три місяці, і знову – повернення у Горлівку. Загалом у неволі захисник провів 2 роки і 8 місяців.
«Ламали пальці, щоб уже не могли стріляти»
Розповідаючи про умови утримання, чоловік каже: росіяни робили все, аби знищити полонених фізично та морально.
«Ставлення? Та як до собак, – ділиться болючими спогадами військовий. – Морально – постійні приниження, матюки, образи, побої, цілими днями змушували співати гімн росії… А фізичні покарання – били. Виводили на так звану вахту (КПП між житловою зоною і промзоною). Це були самі ж працівники тюрми. Інколи ще заїжджали спецпризначенці, вони по три тижні, по місяцю були: з Москви, з Таганрога, з Ростова. А так – це самі ж місцеві. Там більшість – молоді, яким ще 10-15 років було, коли почалася війна в 2014-му. Їм уже промили мізки, тому ненависть до України в них уже, напевно, в крові».
Процес прийому їжі перетворювали на ще одне тортурування.
«Їжу давали прямо з печі, тому вона просто обпікала все в роті, й відводили на прийом їжі три хвилини. Встиг – поїв. Вхід до їдальні й вихід з неї – тільки бігом, підганяли палками».
Це не могло не позначитися на здоров’ї: постійні побої призвели до того, що у чоловіка вибиті майже всі суглоби.
«Якщо попадаєш до оперів, то без побоїв звідти не виходиш. Любий виклик кудись – це побиття. Допит – б’ють, спілкування – б’ють. Це для того, щоб морально принизити, подавити максимально, покалічити, щоб ми не могли далі воювати. Виставляли на стіну руку й палкою ламали пальці, щоб не могли вже стріляти. У грудні ми виходили на шикування у одних спортивних штанях і футболках. Теплий одяг дали вже пізніше», – розповідає Анатолій.
У полоні найбільше гнітив інформаційний вакуум, каже чоловік. Бранці були повністю ізольовані від світу. Раз на місяць їм приносили місцеву газету, де писали виключно про так звану «ДНР». Перший час, у Оленівці, в них був телефон. Після відбою полонені потайки дзвонили додому бодай на кілька хвилин. Але після переведення в Горлівку в них провели обшуки й забрали все, тому зв’язку більше не було.
Родинна трагедія
Весь час у полоні Анатолій нічого не знав про долю своїх рідних. Його мама загинула в Маріуполі у березні 2022 року від російського удару, коли готувала їсти біля вогнища на подвір’ї будинку. Батько загинув, коли Анатолій вже був у полоні.
11-річний син Анатолія жив із бабусею в Маріуполі, а потім окупанти вивезли дитину на територію росії та помістили в інтернат.
«Я увесь цей час не знав про долю сина, – каже Анатолій. – Колишня дружина вдруге вийшла заміж, зараз вони живуть у Польщі. Вона попросила волонтерів, і ті через Білорусь заїхали в росію, знайшли сина і привезли до Польщі. Виходить, я не бачив його три роки… Ось восени їздив до нього в гості. Зараз уже все минулося, але тоді було дуже важко, звісно».
Переяслав: місто, що стало домом
30 грудня 2024 року Анатолій Васильченко нарешті ступив на вільну українську землю. Це був 59-ий за час повномасштабної війни обмін, коли з російського полону додому повернулися 187 захисників України та двоє цивільних.
Попереду була довга реабілітація, але повертатися чоловікові було нікуди. Саме у шпиталі у місті Немирів доля звела його з переяславкою Мариною Хандошко – учасницею Обʼєднання родин зниклих безвісти, полонених та загиблих Захисників Переяславщини. Жінка, яка сама чекає на зниклого чоловіка-воїна, приїхала до Немирова з волонтерською допомогою.
«Вони привезли смаколиків. Було дуже холодно, кінець січня. Я запропонував зайди до моєї кімнати, випити чаю, погрітися. Ми розговорилися. Я розповів, що з Маріуполя, вертатися нікуди: ні дому, ні рідних. А десь через місяць Марина зателефонувала і сказала, що у Борисполі є житло, в якому можна безкоштовно поселитися, лише сплачувати за комунальні послуги. Після лікування я приїхав у Бориспіль, мене зустріли і поселили».
Згодом життєва дорога привела його до Переяслава. Анатолій знайшов тут своє місце і роботу – влаштувався водієм у Центр зв’язку та управління ДСНС. «Я і служив водієм, і працюю водієм. Це моя тема», – усміхається колишній полонений.
У Переяславі йому найбільше до вподоби мальовнича природа, де можна відпочити душею. Поки він живе у товариша, але попереду – великі зміни.
Завдяки професійній підтримці фахівчинь із супроводу ветеранів у Переяславській громаді Юлії Мурзаєвої та Людмили Шинкар, Анатолій подав заявку на отримання житлового ваучера. І вже отримав підтвердження!
Йдеться про новий компонент державної програми «єВідновлення», який уряд анонсував 1 грудня 2025 року. Це цільова підтримка для внутрішньо переміщених осіб з ТОТ, які мають статус УБД або інвалідність внаслідок війни. Житловий ваучер на суму 2 мільйони гривень можна використати для купівлі готового житла, інвестування в будівництво або як внесок за іпотекою. Наразі захисник очікує на надходження коштів, тож є величезна надія, що вже зовсім скоро він матиме власну омріяну домівку.
Звикнути до свободи
Пройшовши жорна війни, втрати та російські катівні, Анатолій вчиться жити наново. Найскладнішим, зізнається він, виявилося адаптуватися до самої свободи.
«Перший рік було, скажімо так, важко просто адаптуватися. До того, що є свобода. Немає ні контролю, немає наглядачів, ніхто не б’є… Ось це було трошки незвично», – ділиться воїн.
Історія Анатолія Васильченка – це живе втілення того самого «Дерева надії», біля якого ми зустрілися. Пройшовши крізь пекло, втративши дім і родину, він зберіг у собі найцінніше – жагу до життя. Сьогодні колишній полонений має одну головну настанову для всіх родин, які зараз у відчаї шукають або чекають своїх рідних: ніколи не здаватися і не втрачати надії. Бо іноді вона – це єдине, що допомагає вижити і знайти шлях додому.
