Надія та Володимир Мазенки – найпопулярніша у мережі сімейна пара з Переяслава. Лише на YouTube за їхнім акаунтом Madam Nadin стежать 1,1 мільйона людей, а загальна аудиторія в усіх соціальних мережах складає понад 6,6 мільйонів підписників.
В інтерв’ю з Proslav Надія Мазенко розповіла про шлях до популярності, відповідальність перед аудиторією, особливості монетизації блогерства в Україні та ставлення до хейту. А ще – про міцний шлюб довжиною у понад 30 років, родинні цінності та мрії, які здійснилися вже у зрілому віці.
Соціальні мережі давно стали простором, де формуються думки, тренди й спільноти. У спецпроєкті «З Переяслава – в тренди» Proslav розповідає про блогерів з нашого міста, які створюють цікавий контент та охоплюють широкі аудиторії.
– Пані Надіє, нещодавно ви відзначили свій ювілей – 50 років. Яким було це святкування?
– Це взагалі був перший у моєму житті ювілей, який я святкувала не вдома, а в закладі. Я ж народилася 1 січня, у Новий рік, тому ніколи гучно не відзначала день народження. Зазвичай усе проходило вдома, у родинному колі. Першого числа всі ще втомлені після свят, відпочивають, а я – готую, і всі сходяться до нас.
Цього року донька наполягла: 50 років – це особлива дата. Вона повністю взяла організацію на себе: замовила кафе, фотозону, торт. Серед гостей були лише найближчі – родичі, друзі, куми. Ті люди, з якими ми спілкуємося, до кого ходимо в гості і хто приходить до нас. Вийшло дуже тепло і по-сімейному.
– Який подарунок запам’ятався найбільше?
– Ось вони зі мною. Такий подарунок зробила мені сестра Ніна. Вона запитала, що подарувати, а я відповіла: «Ти ж займаєшся сумками – подаруй мені таку, якої ні в кого не буде». В результаті подарувала мені сумку і гаманець з витисненим моїм творчим псевдонімом – «Мадам Надін».
Нещодавно я показувала розпаковку подарунків у себе на сторінці, і дуже багато підписників запитували, де можна придбати таку сумку. Але це справжній ексклюзив – сестра спеціально замовляла її на виробництві.
А донечки подарували мені кулон. На сердечку вигравірувані слова: «Дякуємо за життя».
– Чи вітали вас зі святом підписники?
– Звичайно. Раніше я дуже часто виходила у прямі ефіри – це неймовірно зближує з аудиторією. Там уже всі були «свої». Останній рік виходжу в ефіри рідше, хоча розумію, що треба частіше, але катастрофічно не вистачає часу.
Попри це, серед підписників уже є люди, яких я можу назвати друзями. Вони надсилають квіти, подарунки, інколи навіть запрошують у гості. Наприклад, у мене є підписниця Алла із Закарпаття. Ми познайомилися в TikTok, потоваришували, і вона так наполегливо запрошувала, що ми зрештою поїхали до неї. А нещодавно в неї народилася донечка – ми знову поїхали її привітати. Тепер ми справжні подруги, хоча вона молодша за моїх доньок.
– У яких соцмережах сьогодні представлена Мадам Надін?
– На сьогодні я маю активні акаунти в кількох соцмережах. У TikTok – три акаунти: 1,1 мільйона, 1,6 мільйона та 74,2 тисячі підписників. У Facebook – профіль і сторінку: 1,8 мільйона та 321 тисяча підписників. На YouTube – 1,1 мільйона підписників. В Instagram – майже 639 тисяч. Загалом більше 6,6 мільйона підписників у різних соцмережах.
– Це колосальні цифри. Аудиторія зростала поступово чи були різкі стрибки?
– Бували й справжні сплески – зазвичай після того, як «залетить» котресь із відео. Раніше таке траплялося досить часто. Насправді будь-яка соцмережа потребує постійної уваги: треба вкладати час, розвивати сторінки.
Ми почали знімати відео у січні 2021 року. Перші кілька років я найбільше часу приділяла саме TikTok. Там щодня обов’язково виходило хоча б одне гумористичне відео, а бувало, що і два-три на день. Зараз же я більше спрямувала увагу на Facebook.
– Який контент сьогодні, на вашу думку, найбільш затребуваний у підписників?
– На кожній з цих платформ своя аудиторія. Коли я зосередилася на Facebook, зрозуміла, що людям цікаві не лише розважальні відео. Тоді я почала більше ділитися своїм повсякденним життям. Парник, город, кухня, господарство – отакі прості речі, знаєте. Виявилося, що це дуже відгукується підписникам. Я намагаюся показувати все, чим живу щодня. Звичайно, здебільшого теж з гумором. Бур’ян не вириваю, поки не зніму відео (усміхається).
Нещодавно ми робили вдома ремонт, і я вагалася, чи варто це показувати. Але людям це виявилося надзвичайно цікаво. Було дуже багато особистих повідомлень із запитаннями: де купували штукатурку, де двері.
Так само активно реагують і на мої кулінарні відео. Я ділюся простими рецептами, які готую в звичайному житті на своїй кухні: якась консервація, кабачкова ікра, вареники.
– Золота кнопка YouTube – що ви відчули, коли вперше тримали її в руках?
– Насправді і золота, і срібна кнопки прийшли до мене одночасно, тому радість була подвійною. На срібну кнопку я вийшла ще на початку 2022 року, але тоді почалася повномасштабна війна і мені написали, що під час воєнного стану нагороди в Україну не надсилають.
І лише у 2025 році YouTube відновив можливість доставки в Україну. Я одразу написала в службу підтримки, і так співпало, що саме в той період на каналі перетнулася позначка в один мільйон підписників. Тож разом зі срібною я отримала і золоту кнопку.
Вони прямували до мене приблизно місяць, а доставка була просто додому, буквально з рук у руки. Мені було дуже приємно. Хоча, здавалося б, ці кнопки нічого матеріального не дають, але це справжнє визнання тебе як автора. Зараз вони висять у мене вдома на стіні і щодня надихають.
– Чи були на початку повномасштабної війни сумніви: знімати далі чи зробити паузу?
– У мене був приблизно місяць повного ступору. А потім я зрозуміла, що просто здурію, якщо не почну знімати знову. Насправді коли людина дивиться позитивні відео, вона хоча б на якийсь час відволікається, перестає безперервно читати новини.
Нам дуже часто пишуть військові – і мені, і чоловікові. Кажуть, що дивляться наші відео цілими батальйонами, і це піднімає їм бойовий дух і настрій. Пишуть також цілі родини, що наш контент допомагає їм триматися у складний час. Як це може не надихати? Мені такі відгуки дають сил рухатися далі.
– Чи відчуваєте ви внутрішню відповідальність за настрій людей у такий складний час? Як реагуєте на критику й хейт?
– До хейту я ставлюся спокійно. Розумію, що він був, є і буде. Я не реагую на негатив, бо створюю контент не для того, щоб щось комусь доводити чи вступати в дискусії. У мене є своя аудиторія, своя публіка – і цього достатньо.
Я стартувала з TikTok, і моїм улюбленим форматом тоді був ліпсінг – відео з накладеними піснями, кумедними діалогами, музикою. Аудіосупровід обирали з тих варіантів, які були доступні в соцмережі, і часто це були російськомовні доріжки – тоді це ні в кого не викликало питань.
Уже під час повномасштабної війни почало з’являтися дуже багато фейкових акаунтів, які під моїм ім’ям публікували мої старі відео. Я свідомо вирішила залишатися осторонь, поводитися гідно і не виправдовуватися за те, в чому я не винна. У мене немає жодного коментаря, де я відповідала б на негатив.
Є дуже особиста для мене історія, про яку я не розповідала раніше. У 2021 році в TikTok я познайомилася з Оксаною. Кілька разів ми разом знімали гумористичні відео. А вже у 2022-му, на початку повномасштабної війни, я запросила Оксану з сином із Бахмута пожити до нас.
У той період я зіткнулася з хвилею хейту й закидами від фейкових акаунтів, нібито я знущаюся з переселенців. Люди не знали, що на той момент переселенці жили у мене вдома, а я свідомо мовчала й нічого не пояснювала. Для мене головним було інше – що вони вчасно виїхали.
Дорогою до нас вони пережили страшні події: 8 квітня 2022 року потрапили під ракетний удар на вокзалі в Краматорську. На щастя, їм вдалося врятуватися. І для мене це значно важливіше за будь-які коментарі чи чутки.
Я це сприймаю так: якщо про мене говорять – значить, я комусь небайдужа. Небайдужа і цікава. А головне – людей, які мене підтримують, пишуть добрі слова і дивляться з любов’ю, набагато більше.
– Чи часто підписники впізнають вас на вулиці?
– Дуже часто. І, знаєте, в такі моменти я навіть трішки хвилююся, хоча, звісно, мені надзвичайно приємно. Впізнавали навіть за кордоном.
Нещодавно їздила до Києва до стоматолога – і раптом за мною біжить дівчина: «Ой, моя мама вас постійно дивиться! Можна з вами сфотографуватися?» Це завжди трохи несподівано, але водночас дуже радісно. Приємно усвідомлювати, що люди мене знають, підходять, обіймають – як друзі. У магазинах теж часто підходять, якщо впізнають. Навіть люди старшого віку. А діти – взагалі окрема любов. Вони дуже часто підходять фотографуватися, думаю, більше через Instagram мене дивляться.
Іноді йду вулицею і бачу, як діти смикають маму за руку, показують на мене – це неймовірно приємне відчуття. І, насправді, велика відповідальність.
– Блогерів часто асоціюють із великими заробітками. Чи справді соціальні мережі можуть приносити стабільний дохід?
– В Україні на TikTok офіційної монетизації наразі немає. На YouTube вона існує, але там дуже багато правил, яких потрібно суворо дотримуватися. За порушення умов можуть обмежити покази відео або навіть повністю заблокувати канал.
Монетизація є і на Facebook, але це досить нестабільна платформа. Правила там часто змінюються, щось можуть посилювати, щось – обмежувати. Власне, правила є скрізь, і їх потрібно виконувати, але наперед спрогнозувати, як саме працюватиме монетизація далі, складно.
Якщо говорити саме про заробіток, то найбільші доходи блогери отримують саме з реклами. Мені надходить дуже багато пропозицій, але я майже всім відмовляю. Я дуже вибіркова – мої рекламні інтеграції можна буквально на пальцях порахувати.
Я вважаю, що найважливіше – це довіра аудиторії. Якщо погоджуватися на все підряд, то вийде не контент, а суцільна реклама. Я краще викладу гумористичне відео, за яке повністю відповідаю сама і нічого нікому не винна.
– Можна сказати, що блогерство вже перестало бути хобі й переросло у справу життя?
– Зараз це моя основна діяльність. До цього я 19 років працювала головним спеціалістом в управлінні Державної казначейської служби у Переяславі. Минулого літа я звільнилася з роботи. Давно до цього йшла, але весь час відкладала.
Мені дуже подобався колектив, у нас були теплі стосунки, з дівчатами ми досі гарно спілкуємося. Вони й на день народження до мене приходили, і я часто заходжу до них у гості. Але поєднувати роботу з блогерством стало неможливо..
Тут я, як кажуть, усе в одному: і генератор ідей, і сценарист, і постановник, і режисер, і оператор. Я сама знімаю, сама монтую – усе роблю власноруч. Тому я свідомо обрала цей напрямок: відкрила ФОП, сплачую податки.
– У чому секрет того, що спільні зйомки лише зміцнюють ваш шлюб? Як вам вдається не «втомлюватися» одне від одного – ні вдома, ні в кадрі?
– Навпаки, мені дуже-дуже не вистачає Володі. Справді не вистачає. Чоловік увесь тиждень на роботі й приїжджає додому лише на вихідні. Фактично я бачу його тільки в суботу, іноді ще й у неділю. Тому в цей один день ми намагаємося щось відзняти разом, поки він удома.
В одному з відео, де я зустрічаю Володю з роботи, я сказала: «Привіт, коханий». Хтось із підписників написав у коментарях: «Це ви так для відео сказали?» Для когось це дивно, але для нас – абсолютно нормально. Я це кажу навіть не замислюючись.
Ми разом уже понад 30 років. Я родом із Яготинського району, а Вова – корінний переяславець. Моя старша сестра Люда колись купила будинок по сусідству з його батьками. Я ще дитиною приїжджала до неї в гості й знала Вову з восьми років. Але він старший за мене на п’ять років і тоді на мене зовсім не звертав уваги. А поки служив у армії, я подорослішала, розквітла. Коли він повернувся – у нас усе й закрутилося.
Перші чотири роки ми прожили у свекрів, поки будували власний будинок. Я дуже вдячна Володиній мамі, Наталії Миколаївні. Вона прийняла мене як рідну доньку. На честь неї ми назвали нашу старшу доньку – Наталочкою. Згодом у нас народилася й Даша.
Коли ми жили всі разом, ми зі свекрухою жодного разу не посварилися. Навіть коли я щось робила не так – вона, не сказавши жодного поганого слова, просто тихенько переробляла. Мені неймовірно пощастило з нею. Вона – золота людина. Я називаю її мамою.
Зараз Наталії Миколаївні 85 років, і вона час від часу з’являється у нашому блозі. Коли з Володею обговорюють якісь питання, вона завжди каже: «Питай у Наді» або «Як Надя скаже, так і буде».
Я завжди намагалася передати це ставлення і своїм донькам. Завжди говорила їм: «Як у тебе є батьки, яких ти любиш і поважаєш, так і в твого чоловіка є батьки».
А зараз наша головна радість – це наша маленька онучка, наша Сашуня. Їй два з половиною роки. Вони живуть у Києві, але ми часто приїжджаємо одне до одного в гості. Вона дуже артистична, зовсім не боїться камери – навпаки, сама бере телефон, ходить, знімає.
– Як вам вдається все встигати по господарству? Чи можете дозволити собі «забити» на домашні справи?
– Ой, ні. У мене все має бути ідеально: чисто, наготовлено.
– Де ж тоді брати на це все сили?
– От моя донька точно так само, як ви, говорить (усміхається). Каже: «Я не знаю, як ти це робиш. Ти зранку встала – і вже все готово. Я не така: мені треба прокинутися, поснідати, спланувати день».
Насправді зараз роботи трохи менше, бо ми частину городу відвели під газон. Дітей я ніколи не змушую і не прошу допомагати на городі. Я завжди казала: це вам не потрібно. Вам треба йти далі, прагнути чогось, розвиватися.
А для мене це – хобі. Мені в радість посадити насінинку, побачити, як вона виростає, потім зібрати врожай, закрити баночку, комусь подарувати або самій з’їсти. Раніше, ще до ведення блогу, я багато вишивала – картини, сукні. Це теж було задоволенням для душі.
Напевно, це просто такий темперамент. У мене й сестри такі ж – проворні.
– Це батьки так привчили вас змалку?
– Мій тато помер, коли мені було лише три роки. Мама залишилася сама. Можливо, саме тому ми з сестрами рано стали на ноги, бо життя нас не балувало. Ми були нагодовані, одягнені – бабуся дуже допомагала. Та все ж мамі було важко, вона все тягнула сама.
Все життя ми з сестрами дуже дружні. Не було жодного дня, щоб ми не зідзвонилися або не списалися. Щотижня обов’язково зустрічаємося: або в кав’ярні, або ходимо в гості одна до одної.
Я намагалася так само виховати й своїх доньок. Вони бачили наші стосунки – між мною і сестрами, між нами з чоловіком. І в них між собою прекрасні відносини. Тому я впевнена: приклад сім’ї має йти від батьків.
Ну і теща я, напевно, теж така нестандартна. Як каже мій зять: «Теща в мене крута, ні в кого такої немає. Всі мені заздрять».
– Про що ви мрієте?
– Сьогодні моя найбільша мрія – насамперед мир і спокій у нашій країні. А ще – щоб чоловік частіше був вдома. І подорожі. Я завжди мріяла подорожувати з родиною.
За всі роки нашого спільного життя ми вперше поїхали у подорож лише минулого року. Раніше такої можливості не було: намагалися купити дітям путівки, а самі не їздили. Зараз діти вже дорослі та самостійні.
Тому після 45 років для мене почалося зовсім інше життя. Блог теж став важливою його частиною – там я проводжу значну частину часу. Але я не хочу обмежувати спілкування з чоловіком, родиною чи онучкою. Коли вона зі мною, блог трохи «сідає», бо вона скрізь ходить зі мною, спить поряд зі мною. Коли можу – тоді знімаю.
Але родина завжди на першому місці. Усі потреби, проблеми, свята, радісні моменти – сім’я та сестри для мене найважливіші. Лише після цього – блог.
Я щиро переконана: родинні зв’язки – це найцінніше, що є в житті людини.
