Боєць 4-ї бригади оперативного призначення Національної гвардії України «Рубіж» Дмитро Ружановський був справжнім воїном світла. З тих, хто не тільки тримав зброю, а й підтримував інших, навіть у найтемніші часи. Сонячною усмішкою він осяяв шлях багатьох людей і віддав своє життя за Україну, вчинивши найбільший подвиг любові. Мама «Ружика» поділилася з Proslav спогадами про Героя, світлинами та відео, які він зробив у останні дні життя.
«Він народився лідером»
З пані Людмилою ми зустрілися біля будинку, де народився і виріс її єдиний син. Як і щодня, тут бавляться діти, на лавочці гомонять бабусі.
Така ж сонячна, тепла погода стояла 26 серпня 2024 року. Тільки от подвір’я було переповнене людьми, а замість дитячого сміху невпинно лунав плач. Сотні містян тоді прийшли провести Діму в останню путь. Більшість у натовпі – молодь, і це ще більше краяло серце.
Ковтаючи сльози, однокласники, друзі й численні знайомі говорили про нього всі найкращі слова, які тільки можна сказати. Душа компанії. Вічний двигун. Світлий, добрий, непосидючий. Біля мовчазної, закритої труни стояла Дімина фотографія, на якій він чомусь без звичної широкої усмішки. І тільки по-дитячому розгублений погляд ніби промовляв: «Вибачте, друзі, за те, що ви всі зібралися тут, а я більше не з вами».
Дмитро Ружановський народився 3 квітня 1992 року. Мама з теплом згадує перші його кроки на цьому подвір’ї. З гордістю розповідає, що Діма змалку був дуже самостійний – вже в три роки його можна було спокійно відпускати гуляти у двір, а в п’ять він сам вставав зранку, збирався і йшов до садочка. Садочок – на сусідній вулиці, але малюк пишався своєю незалежністю.
«Де б він не з’являвся, усе починало кружляти»
Мама-педагог з пелюшок прищеплювала Дімі дисципліну й відповідальність. Тоді й досі пані Людмила працює у тому ж дитячому садочку. Тому на світлинах біля новорічної ялинки Діма – поруч із мамою-Снігуронькою. Та попри те, що мама завжди була поруч, він ніколи не був «матусиним синочком». Пані Людмила згадує, що суворо виховувала сина.
– Якби повернути час назад, можливо, треба було більше давати ласки, може б він був спокійніший, ніжніший, – з жалем у голосі ділиться мама. – Та він вже народився лідером з дуже вольовим характером. А я завжди казала йому: «Діма, сам. Ти все можеш». І він був самовпевнений, темпераментний, цілеспрямований. Він був сам по собі. Бачив ціль – і вперед.
Майже на всіх фото з друзями Діма – у центрі компанії. Як магніт, він притягував своєю харизмою та невичерпною енергією.
– Навколо нього, де б він не з’являвся, усе починало кружляти. Він був спритний як дзиґа – це, мабуть, генетичне. І я така, і мій брат, і батько був невтомний. За що б Діма не брався – горів цим і доводив до кінця. Але так само швидко йому набридало. А перегорівши – кидав, бо без внутрішнього запалу йому вже було нецікаво.
Одним із таких палких захоплень був спорт. Жвавий хлопець мав задатки змалку, але лише у випускному класі вирішив стати професійним боксером. Поставив мету – й за рік зібрав купу нагород на змаганнях і без зусиль вступив до Університету фізичної культури і спорту.
На третьому курсі Дмитро, пройшовши суворий відбір, влаштувався водієм-охоронцем в Управління державної охорони. Потім разом із другом відкрив у Києві заклад громадського харчування. Та невдовзі розпочалася пандемія COVID-19, і бізнес довелося закрити. Кілька років Дмитро з батьком займалися перевезеннями до Києва, а з дядьком відкрили шиномонтаж.
«Я повинен бути там»
11 січня 2022 року Дмитро одружився з коханою Каріною. Подружжя чекало на поповнення – Діма мріяв про сина. Довгоочікуване щастя затьмарила війна. З перших днів він рвався на передову, бо вважав захист рідної землі чоловічим обов’язком. Стримував його тільки малюк, якого під серцем носила дружина, але ненадовго.
– Всі його друзі пішли добровольцями, скидали йому відео з фронту, і це не давало йому спокою. Він казав: «Пацани там – я теж повинен». Влітку народився Стас, і він поставив мене перед фактом: «Я йду». Мені було важко прийняти це, але я розуміла його вибір.
Дмитро долучився до легендарної бригади швидкого реагування НГУ «Рубіж». Спочатку був водієм евакуаційного екіпажу. Та цього йому було замало і він попросився на «нуль» – відбивати ворога. Став бойовим медиком 3-го взводу 5-го батальйону оперативного призначення. Брав участь у боях у найгарячіших точках, де пліч-о-пліч з побратимами щодня дивився у вічі смерті.
Найтяжчі випробування випали біля села Спірне Бахмутського району. Разом із побратимами він 28 днів тримав оборону позицій, стримуючи наступ російських військ на місто Сіверськ.
– Коли Діма на 28 днів пішов на ці позиції, мені снилися жахіття. Зв’язку з ним зовсім не було, але інтуїтивно я відчувала: все буде добре, – ділиться мама.
«Це пекло на землі»
Коли син нарешті повернувся з бойового завдання і вийшов на відеозв’язок, жінка заплакала – від щастя і водночас від болю. Перед нею був зовсім інший Діма: з бородою, змучений, виснажений. Лише погляд залишився юнацьким.
– На вигляд він схуд на десять кілограмів і подорослішав на п’ятнадцять років, – ледь стримуючи сльози згадує пані Людмила. – Воду й їжу їм скидали з дронів. Але ті рідко долітали – їх постійно збивали. Якщо й вдавалося щось отримати, то на сімох у них була одна літра води, дві «мівінки» й банка консервів. Вони розтягували це на тиждень.
Вижити було майже неможливо. Їх труїли хімічною зброєю – хлопці по 4–5 діб сиділи в протигазах без води. Діма зізнавався: найстрашніше – звук FPV-дрона, коли той наближається й зависає над бліндажем. У короткі паузи бійці копали нові укриття.
– Спірне – це місце крові й сліз. Це пекло на землі, – каже мама. – Їх на позиції зайшло 38. Повернулося тільки восьмеро. Але Діма вийшов неушкодженим, без поранень і контузій. Я знала, що він у мене фортовий. І нарешті змогла видихнути з полегшенням.
«Все нормально, все чотінько»
Навіть у пеклі війни, коли над головою свистіли смертоносні снаряди, а на позиції насувалася орда, Діма не втрачав життєвого оптимізму. Його розважливість і природне почуття гумору підтримували всіх довкола. За кожної нагоди він намагався підбадьорити маму своїми відео: жартував, сміявся так само щиро, як і в мирному житті. Демонстрував своїх чотирилапих фронтових друзів – кота й собаку.
«Мам, усе нормально, все чотінько». «Мамуль, ти питала, як я. Ти знаєш, аби не хуже». «Побратима мого контузило. Остався я один у одномісному такому номері», – показує мама відео сина з темного бліндажу.
Через три дні підрозділ Дмитра вирушив під Макіївку на Луганщині – до однієї з найгарячіших точок фронту. Звідти він ще мав змогу виходити на зв’язок і надсилав відео. Ніби передчуваючи, що ці дні можуть стати останніми, Діма багато знімав – побут, емоції, товаришів.
– Він був дуже веселий у ті дні, в гарному настрої, – згадує мама. – Я навіть через екран відчувала його впевненість, силу духу, жагу до помсти. І його теплий гумор. Він розповідав, як вони взяли в полон росіянина, надали йому медичну допомогу – і зробили з ним фото. Він був дуже веселий, попри втому, з таким світлим настроєм… Ці відео я зараз дивлюся рідко – надто важко…
На п’ятий день Дмитро сказав мамі, що на позиції зайшов російський спецназ. Це була їхня остання розмова.
«Як можна молитися, просити у Бога життя – і водночас вбивати інших людей? Я не знаю…» – говорить боєць у одному відео.
«Ма, мені цього вже не треба…»
У ніч з 10 на 11 серпня пані Людмилі наснився сон: нібито вона читає записку від сина, що він о 12:00 вийде з позицій і зателефонує. Дивиться на годинник – пів на п’яту, а він не подзвонив. Пізніше їй повідомлять: життя Дмитра обірвалося о 04:30 ранку.
«Ружик» загинув на світанку 11 серпня 2024 року. Тіло не могли евакуювати одразу. До останнього мама сподівалася на диво. Дні тиші тягнулися, ніби вічність.
Офіційне сповіщення від військкомату про те, що тіло Діми дістали з поля бою, стало страшним вироком. Душа розірвалася на шматки, впала у безодню.
– Я поставила свічку за упокій і в ту ж ніч він наснився мені. Ніби я готую передачу для нього і його побратимів, а він стоїть за спиною і каже: «Ма, мені цього вже не треба. Передай хлопцям».
«Прилітає до мене пташкою»
Не впасти у відчай від болю пані Людмилі допомогли діти. Її вихованці у садочку, які обіймали, малювали, цілували, дарували поробки – не давали плакати. І маленький онучок Стас, якому в липні буде три роки, – копія тата.
– Діма був вогнем, а Стас – це вогонь-вогонь, – всміхається пані Людмила. – Він знає, що тато – Герой, що він на небі, дивиться на нього з хмаринки.
Тепер місією свого життя пані Людмила вважає збереження світлої пам’яті про сина. Вона трепетно оберігає його нагороди та відзнаки, колекції монет і годинників. Один із годинників вона полагодила і носить на руці – попри те, що він чоловічий. Отримала водійські права, аби їздити на синовому автомобілі, в якому все залишилося, як було за його життя: його шеврони, його особисті речі.
Разом із братом Андрієм, який також захищав Україну, вони створюють на честь Діми мурал на фасаді свого будинку. Поряд планують висадити дерева й встановити лавку, аби перехожі могли присісти, поглянути на портрет Діми, згадати його та всіх українських Героїв.
– Мені важливо, щоб пам’ять жила в справах. Його вже немає фізично поруч, але я відчуваю його дух, його допомогу й захист із неба. Він – зі мною в серці. Поки я жива, нестиму пам’ять про свого сина. Він житиме поки про нього пам‘ятатимуть.
У скверику пані Людмила мріє облаштувати годівничку для птахів. Каже, що відтоді, як не стало Діми, до будинку почали злітатися голуби. В’ють гніздечка, підходять до неї зовсім близько і метушаться поруч. Щоранку прилітають до її вікон. І вона вірить – то її син, її Ружик, прилітає до мами.
