У п’ятницю, 7 листопада, на фасаді Гайшинської гімназії відкрили меморіальні дошки чотирьом її колишнім випускникам, а нині Героям новітньої історії України – Олександру Ігнатенку, Олександру Карабанову, Євгенію Дерев’янку і Сергію Нікітіну, повідомляє Proslav.
На початку зібрання присутні – батьки, родини полеглих, односельці, вчителі та школярі, побратими полеглих – виконали Державний Гімн України та хвилиною мовчання вшанували тих, хто ціною власних життів зберіг Україну для наших дітей, і чию боротьбу ми продовжуємо.
«Ми відкриваємо ці дошки не як сторінки минулого,а як частину живої пам’яті школи. Бо поки тут звучить дитячий сміх, поки діти вчаться, ростуть, мріють – їхня жертва має сенс. Тут, у цих стінах, вони росли, поспішали на уроки, будували плани, любили, сміялися, мріяли, і ніхто не думав, що одного дня все це може обірватися так раптово. У мирному житті все здавалося простим і знайомим: ранковий шум біля школи, дзвінкі перерви, потім домашні клопоти, вечірні розмови на кухні, дитячий сміх, що лунає з відчинених вікон. Здавалося б, мирне життя трималося на таких дрібницях, але саме ці дрібниці вони намагалися захистити», – зазначила на початку мітингу біля гімназії ведуча Влада Черненко.
Присутні тепло згадували про полеглих, а рідні відкривали дошки
Олександр Карабанов, наймолодший у сім’ї, з дитинства мріяв про небо і свободу десантника. У 2016-му підписав контракт із ДШВ, став бойовим медиком, пройшов найгарячіші точки, рятував побратимів, але рідним нічого не розповідав. 27 березня 2022-го загинув під Кам’янкою на Ізюмщині; майже рік вважався зниклим безвісти. Орден «За мужність» ІІ ступеня – посмертно.
Олександр Ігнатенко мріяв про власний дім і міцну землю під ногами. Любив дітей, особливо маленьку племінницю. Коли почали розносити повістки, сам вийшов назустріч: «Мене шукати не треба – я тут». Служив водієм у розвідроті 46-ї бригади ДШВ, теж мовчав про війну. Останнє, що сказав мамі: «Я втомився. Треба відпочити». Загинув у Соледарі; півроку вважався зниклим. Орден «За мужність» ІІІ ступеня – посмертно.
Два Олександри – різні мрії, однакова сила духу. Один тримав небо, інший – землю, але обидва тримали країну без слів і страху. Право відкрити їхні меморіальні дошки надали мамі Олександра Ігнатенка Раїсі Василівні, його сестрі Аліні та хрещениці і племінниці Анюті і мамі Олександра Карабанова Любові Іванівні та його сестрам Світлані Дмитрівні та Кользі Валентині Дмитрівні.
Євген Дерев’янко обожнював дітей – свою доньку Аделінку та чотирьох племінників. Став оператором ударних БПЛА в/ч А4935, пишався сім’єю, мріяв про будинок. 6 серпня 2024-го загинув під Кримським на Бахмутському напрямку. Нагороджений «Комбатантським хрестом».
Сергій Нікітін – спортивний та цілеспрямований. Найперше захищав дружину Марію та доньку Софійку. Служив заряджаючим у самохідній артилерії в/ч А2582. 16 вересня 2024-го загинув біля Журавки на Сумщині. За життя отримав «Золотий хрест», посмертно – орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Євген – це молодість і небо безпілотників, Сергій – зрілість і земна артилерія. Різні ролі, однакова мужність – вони стояли за Україну до кінця. Право відкрити їхні меморіальні дошки надали батькам Євгена Дерев’янка Надії Іванівні та Руслану Сергійовичу і мамі Сергія Нікітіна Людмилі Миколаївні та його хрещениці Марії, яка дивитиметься йому в очі щодня, заходячи до гімназії.
Пам’ять про хлопців освятили залпом зброї, молитвою та щирими спогадами
Надалі на знак честі, шани і вічної пам’яті за Героями пролунав залп салютової групи.
Звершити ж обряд освячення запросили протоієрея, отця Михайла Юрченка:
«Війна триває, і ми майже щоденно отримуємо сумні звістки з усіх куточків нашої прекрасної країни. Серця багатьох наших співвітчизників обливаються сльозами. Сьогодні ці дошки, які ми благословляємо і встановлюємо тут, не є ознакою якогось минулого, чи спогадом про нього. Це свідчення і ствердження сучасності, запорука майбутнього. Кожен з нас, кожен вихованець цього навчального закладу, педагоги і подорожні будуть згадувати і пам’ятати ці імена як утвердження нашого життя в сучасності і запоруку нашої перемоги у майбутньому», – зазначив він перед тим, як звершити молитовний чин.
Надалі до слова запросили голову Переяславської міської територіальної громади Вячеслава Саулка:
«Відкриваючи кожну нову меморіальну дошку ми маємо пам’ятати про всіх, хто віддав за нас найдорожче – життя. Своє за наші. З перших днів не тільки професійні військові, а й прості люди взяли до рук зброю – цвіт нашої нації, який вірив у краще майбутнє України. Вони пішли захищати свою домівку, сім’ю, усіх нас. Прикро, що з кожним новим прощанням я помічаю, що все менше людей приходить на них. Так не повинно бути, ми повинні бути поруч з родинами полеглих – це наш спільний біль. Найщиріші слова співчуття сім’ям, і слова нашої вдячності за ваших рідних чоловіків, синів і батьків. За наших Героїв. Ці меморіальні дошки – щоденне нагадування усім нам про те, що саме ці люди захистили нас. Ми живемо в цьому світі завдяки їм. І щоразу, коли ми чи наші діти приходять до цієї школи ми повинні зупинитися тут і вклонитися їх пам’яті, покласти квіти», – зазначив Вячеслав Володимирович.
Мав що сказати й староста села Гайшин Олексій Виноградній:
«Я щиро хочу подякувати від всіх нас батькам наших Героїв – тим, хто захищає нашу Батьківщину і тим, хто чекає своїх синів і доньок з полону чи у статусі «зниклих безвісти», – сказав Олексій Миколайович та зачитав поезію «Він ту цигарку так і не скурив».
Також до слова запросили людину, для якої пам’ять про цих хлопців не менш важлива – директора Гайшинської гімназії Віталія Білоуська:
«Сьогодні той день, коли ми згадуємо наших загиблих учнів. Вони по дев’ять років відвідували нашу гімназію – були ввічливими, добрими і гарно навчалися. Це скорбота, адже вони з перших днів війни взяли до рук зброю і стали захищати нашу Батьківщину і нашу свободу, наші життя. Завдяки ним ми маємо можливість працювати, навчати наших дітей у цій гімназії. Хочу подякувати батькам, за те що ви народили таких патріотів. Ми з гордістю будемо нести цю пам’ять, згадувати про них. Ми будемо закладати нашим дітям те, що війна це про біль і горе смерті. Будемо вчити їх бути готовими захищати свою країну, бути вірними Україні так, як це зробили хлопці», – підкреслив Віталій Михайлович. На його переконання, з відкриттям цих дошок у селі та гімназії будуть ще більше згадувати про їх подвиг, який вони здійснили ціною своїх життів.
Надзвичайно важливо у цей день було почути й слово тих, хто продовжує виховувати нові покоління і пам’ятає, як навчав Героїв. До слова запросили заступницю директора гімназії з навчально-виховної роботи Інну Бесараб. Вона розповіла, що Сергій Нікітін навчався у Гайшинській гімназії у початкових класах, а Саша Ігнатенко, Женя Дерев’янко і Саша Карабанов були її учнями. У її пам’яті вони назавжди залишаться веселими, щирими, усміхненими.
«Ці хлопці є справжніми синами нашої землі, нашими земляками і учнями. Воїнами, які захищали нас задля того аби ми могли жити, працювати, навчатися і мріяти. Ми згадуємо про них із великою скорботою. Сердечно дякуємо батькам і родинам Героїв за виховання таких мужніх, чесних, добрих, справедливих і відданих своїй землі Героїв. Ми ніколи не зможемо віддячити вас за них сповна, але можемо пообіцяти – пам’ять про них завжди буде жити у нашому закладі. Світла пам’ять. Хай ніколи не зникне з нашої землі те, за що вони боролися – мир і добро. Ці діти – наші Герої, наша біль. Хай ці меморіальні дошки стануть символом не лише скороботи, а й вдячності та шани. Нехай кожен, хто проходитиме повз них, пам’ятає, якою ціною дається нам свобода і мирне небо. Вічна пам’ять тим, хто не повернувся з війни живим», – зазначила Інна Василівна у класі якої й зараз зберігаються роботи Саші Карабанова.
Інна Бесараб зізнається, що час від часу показує їх учням як символ сили і терпіння. Бо це листки списані дрібним почерком, а тепер імена цих хлопців вписані в історію нашої держави і наші серця.
У цей день меморіальні дошки відкрили саме на фасаді гімназії не лише тому, що ці хлопці навчалися у ній, а ще й тому, що ці чоловіки, не працюючи вчителями за життя, стали вчителями для всіх нас зараз. І навіть після своєї загибелі вони будуть вчити дітей, які навчатимуться у цих стінах, як насправді потрібно любити свою країну і свій народ, вчитимуть хоробрості і мужності, гідності і силі духу. У цей день вони повернулися до своєї школи назавжди. Першим виявом пам’яті до них стали живі квіти, які лягли біля їхніх меморіальних дощок від усіх присутніх.
