У п’ятницю, 10 листопада 2023 року, в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі в рамках проєкту «Open University» відбулася зустріч із блогером, громадсько-політичним діячем, викривачем корупції, учасником російсько-української війни, важкопораненим ветераном Збройних Сил України Олегом Симорозом. Серед десятків тих, хто протягом півтори години, діалогував на тему «Громадянське суспільство в умовах повномасштабної війни. Кожен важливий!» був і фотокореспондент Proslav.
Важкопорений ветеран Збройних Сил України оцінив інклюзивність Університету Григорія Сковороди й ошатність Переяслава
Попри те, що у жовтні 2022-го Симороз підірвався на протитанковій міні під Кремінною й втратив ноги, пошкодив руки та обличчя, а лише минулого місця його виписали з лікарні після першого етапу лікування та реабілітації, боєць продовжує боротьбу та активне, зокрема громадське, життя – у Переяслав приїхав за кермом автівки, яку майстри спеціально переобладнали під потреби пораненого воїна. Задля зручності, пересів у візок і одразу ж оцінив інклюзивні переваги Університету Григорія Сковороди в Переяславі – зручний та просторий пандус й інклюзивну вбиральню. Співпадіння чи ні, але наступного дня, виступаючи з лекцією в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка поділився з підписниками враженням про те, що, на жаль, «Шева повністю не інклюзивна». Додав, «Університет Сковороди в Переяславі зміг, а кращий університет країни не зміг…». Забігаючи наперед, гостя приємно порадував й сам Переяслав, склавши на нього враження доглянутого та атмосферного міста. Він прогулявся його середмістям.
Симороз-активіст вперше зіткнувся з несправедливістю ще у шкільні роки, закликав до громадської боротьби як нині так і після війни
Симороз поділився своїм досвідом активізму, впливу на громадянське суспільство, військового досвіду. Але про все по черзі. Розповідь Олег почав зі шкільних спогадів де вперше зіткнувся з несправедливістю у житті що збудило його до активізму. У 16 років хлопець разом з друзями вже був учасником подій Революції Гідності, «нанюхався газу та долучався до студентських протестів проти януковича». Побачив «прогнилу систему з середини» стажуючись у Київській міській раді. Тоді відчув, що має сили, здібності і характер це все описувати і боротися проти цього. У своєму арсеналі має як більш, так і менш успішні кейси боротьби – детальніше розповів про них.
«Після війни, враховуючи цілу низку негараздів в країні, і попри те, що не хочу нікого лякати, ми матимемо продовження історії про громадську боротьбу – кожен повинен бути готовим об’єднуватися, щось змінювати», – на перших же хвилинах закликав Симороз.
Як Олег Симороз почав військовий шлях та отримав поранення, як живе нині?
Олег Симороз розповів, що, ще до повномасштабного вторгення, думав про війну – мав багато друзів, які служили. Каже, «станом на тоді (роки перед повномасштабним вторгненням – прим.авт.) професійні військові вже могли це все тягнути». У перші години повномасштабного вторгнення, перебуваючи у столиці, Симороз «відчував себе максимально не комфортно і розгублено». Прийняв рішення йти захищати своє місто, як блогер і активіст показати приклад того, що він не виїзджає зі свого міста, «дати пошвтовх – бо хто ж його міг би дати, якщо не активісти». У черзі до військомату зустрівся зі своїм батьком, і, зізнається, це його дещо наснажило, як і черга яка «без пафосу, тягнулася десь на кілометр». Розумів, що на такий «приклад» не варто розраховувати від високопосадовців, які згодом, здебільшого, «долучалися до спротиву задля піару». Уже згодом був на ірпінському напрямку, а пізніше воював під Кремінною. 20 жовтня 2022 року, виконуючи бойове завдання, на своєму пікапі, наїхав на протитанкову міну. Коментує це так, «було дуже неприємно, бо полетів двигун цілуватися зі мною, а ноги пішли гуляти окремо від мене. Руки, зуби, ніс поламався. Але нічого – життя триває. Могло бути гірше. Я не дуже щодо цього запарююсь, адже розумію – вижити після протитанкової міни і залишитися «з головою», з руками, пробувати шкандибати на протезах це досить непогано», – ділиться Симороз.
«Життя одне, коротке. Я дуже люблю життя, і не можу собі дозволити вставляти в нього якусь фігню. Якби, звісно ж, у мене було ще одне життя, то я б витратив його на страждання і писав вірші про тяжку військову долю. Але мені подарували друге життя, і я хочу прожити його веселіше. Тим більше що лік йшов на хвилини, евакуація була складна – ми лишилися без зв’язку, за 20 кілометрів від стабілізаційного пункту. Хлопці мої були з контузією, осколками в обличчі. Наклали мені турнікет, коли роздуплилися. І було вже добре. Тягнути мене на собі в стабілізаційний пункт означало б вірну смерть, і це ще якщо б без обстрілів. Прийняли вірне рішення, без бойового досвіду як такого, пробувати знайти транспорт – 81-ша бригада ДШВ, наші сусіди їхали теж на евакуацію зі своїм пораненим. І отак сталося що в межах години я вже був на стабілізаційному пункті – під крапельницею і штучним диханням, «пічкаючи наркотою». Це справді диво. Бо в тому місці не часто їздить транспорт, і аби у 81-шої не було цієї машини мене було б мене, скоріше за все», – розповідає Олег Симороз свою тяжку, надцікаву історію порятунку. Зізнається, надалі було дуже важко і страшно приходити до тями. Радий був вже тим, що залишився зір. А далі були два надскладні тижні в реанімації, де боролися за його життя. Каже, особливих шансів рідним не давали. Лише через чотири місяці зміг повернутися на бік і поспати «у своє задоволення». Мріяв про відновлення, марив протезами.
Військовий та активіст поділився своїми думками та баченням громадянського суспільства, де кожен важливий
«Громадське суспільство – це як душа країни. Якщо вона нормальна, і якщо вона, взагалі, є, то це чудово. Якщо людина правильних поглядів, має принципи, то вона направляє демократію. Тут важливе просвітництво – пояснювати людям чому так, а не інакше. 15 років тому ми ще, навіть, нормально сприймали «гречкосійство». Нині люди вже, сподіваюсь, стали розуміти що це не нормально – а звідки гроші, а яка твоя біографія, а розкажи свою програму тощо. Люди мають більший «спрос» з політиків. Але, загалом, ситуація залишається посередньою – ми ще не мега розвинуте громадське суспільство, не дуже цим цікавимося з історичної точки зору. Дива не станеться, якщо не будемо дивитися на цивілізовані країни, не будемо зважати на їх досвід, не будемо цікавитися політикою і процесами довкола нас. Маємо прийти до соціально-орієнтованих політичних партій, вкладатися в політиків аби в них не вкладалися олігархи, як це є в нас. Тоді лише й ми зможемо від них чогось вимагати. Тоді десятиліттями не будуть сидіти під куполом парламенту усім нам відомі депутати. Усе це залежить від громадського суспільства – задавати планку, не дозволяти політикам зайвого, реагувати на багато речей», – розкрив Симороз ключову тему зібрання та, з власного досвіду і спостережень, проговорив те, яким є громадське суспільство в умовах повномасштабного вторгнення.
Олег підкреслив, що основою суспільства майбутнього є молодь, яке «задає тон». Навіть в умовах війни, з повагою до їх допомоги військовим і те що «корупціонери, нібито, теж пішли воювати», не слід забувати про їхнє минуле і «відбілювати їх через це».
«Після війни я б теж хотів писати, мемуари, обіймати кохану і грати в комп’ютерні ігри. Але я не хочу аби країну міняли мої внуки, якщо це можу зробити я. Маємо, не вдаючись в політику, говорити підростаючому поколінню вчити їх розрізняти добро і зло, бути більш відповідальними», – підсумовує активіст.
Захід було втілено в межах проєкту #МолодьТУТ програми USAID «Мріємо та діємо» IREX Ukraine та ГО «Молодіжна платформа».