Сьогодні, у Міжнародний жіночий день, ми ділимося історією про справжню жіночу силу, незламність та красу, що йде зсередини. Ірина Шацило – абсолютна чемпіонка світу та Всесвіту з бодібілдингу родом із Донеччини, яка у свої 52 роки здобула PRO-карту та привезла в Україну сім кубків за один сезон. Проте за блиском софітів стоїть шлях надлюдських випробувань: втрата рідного дому в Добропіллі через війну та переїзд слідом за чоловіком-військовим до Переяслава, який несподівано став для неї новим місцем сили.
В ексклюзивному інтерв’ю Proslav атлетка відверто розповіла про те, як зламалися її стереотипи про «жінок за 40», про найскладніший період життя, втрату рідного дому, переїзд до Переяслава та неймовірну підтримку місцевих людей, а також про свою щемливу історію кохання та філософію красивого тіла.
«Скільки у Вас кубків? Я ніколи їх не рахувала»
– Пані Ірино, Ваш спортивний шлях вражає: від золота та «абсолютки» на Чемпіонаті світу 2024 року до феноменального «золотого сезону» 2025-го, коли Ви привезли в Україну одразу сім кубків і отримали PRO-карту. Що Ви відчували у моменти цих тріумфів?
– Насамперед відчувала неймовірну гордість за те, що я українка. Ми їдемо на змагання з чіткою місією – позиціонувати Україну. Ми з честю одягаємо іменні футболки з нашою символікою. У мене завжди із собою стяг України та прапор бригади мого чоловіка – я розгортаю їх із величезною гордістю.
Якось під час інтерв’ю мене запитали: «Скільки у Вас кубків?». І тут я, чесно кажучи, «зависла», бо ніколи їх не рахувала. На самому початку, п’ять років тому, я посідала четверті, сьомі, навіть восьмі місця. Тоді я мріяла нарешті взяти цього «дядька» (статуетку кубка – ред.) і поцілувати його в лисину! Тому з нагородами в мене особлива історія – я не впираюся в їхню кількість, бо виходжу на сцену, щоб отримати задоволення від процесу.
Щоразу, отримуючи кубок, я на весь зал вигукувала: «Слава Україні!». І в цей момент люди з усього світу – нідерландці, шотландці, французи, англійці, африканці – одностайно відповідали: «Героям слава!». У такі секунди від емоцій просто перехоплює подих.
Під час підготовки мене не покидає відчуття, що головне – не підвести свою країну. Коли міжнародні атлети бачать мене за лаштунками, вони одразу кажуть: «Ukraine! Ukraine!». Мене переповнює гордість від того, що весь світ сприймає Україну як державу найсильніших людей.
– Підготовка до міжнародних турнірів – це завжди виснажлива праця. Але чи було якесь із цих змагань найважчим?
– Знаєте, я не можу відповісти на це запитання однозначно, бо в мене своєрідний підхід до змагань. Дівчатам, яких я треную, завжди кажу: «Дівчатка, ви їдете не змагатися з кимось – ви їдете здобувати власний досвід».
Треба бути реалістом: якщо ви займаєтеся рік, а суперниця у вашій категорії має три-чотири роки стажу, то навіть якщо я як тренерка «ляжу кістками», я не витягну вас на її рівень. Тому я вчу сприймати вихід на сцену як свято й отримувати задоволення.
Я на власному прикладі показую, що між суперницями може бути не ворожнеча, а солідарність. Коли дівчата сходять зі сцени, я завжди їх підтримую. Навіть не знаючи мови, ти можеш подати руку, усміхнутися, показати жестом, що вона класно виступила, зрештою – щиро привітати з перемогою. Своїм підопічним кажу те ж саме: навіть якщо ви стали другою чи третьою – підійдіть і привітайте. Вмійте порадіти за іншу людину.
«Ти раптом усвідомлюєш, що ти не жінка за сорок, а ще зовсім дитина»
– А з чого все починалося? Чим Ви займалися у рідному Добропіллі до того, як стали професійною атлеткою?
– Так, Добропілля – це моє маленьке рідне місто, де я народилася, виросла, жила і тренувалася. До великого бодібілдингу я вісім років працювала фітнес-інструкторкою. Але спорт був не єдиною моєю справою – я також працювала колористкою та візажисткою.
Сама ж виступати вирішила завдяки випадковості. Моя подруга брала участь у змаганнях, а я працювала на них стилісткою: гримувала дівчат, робила їм зачіски та макіяж. Одного разу вони запросили мене полетіти з ними на чемпіонат Європи до Італії. Я погодилася, хоча на той момент жодного разу не була за межами країни. У мене навіть закордонного паспорта не було! Мені екстрено, за п’ять днів, зробили паспорт, і я полетіла з ними.
Саме на чемпіонаті Європи я повністю переосмислила, на що здатна людина. На той момент мені було 45 років. Це такий вік, коли ти починаєш сприймати все навколо дуже серйозно, відчуваєш якісь внутрішні межі. І тут я дивлюся на людей, які стоять поруч, і розумію, що вони вдвічі старші за мене!
Коли поруч стоїть атлет, якому 75, у голові все перевертається. Ти раптом усвідомлюєш, що ти не «жінка за сорок», а ще зовсім дитина. Це повністю змінило моє сприйняття віку. Я зрозуміла: я хочу бути такою самою.
Один спогад із чемпіонату врізався мені в пам’ять на все життя. Ми йшли набережною, і попереду нас ішла неймовірно вродлива жінка. Ідеальна постава, стрункі ноги, розкішне волосся, високі підбори та коротка сукня з відкритою спиною. Я просто йшла і, як то кажуть, «залипала» на неї.
Я запитала нашого президента федерації Павла (Павло Зінько – президент федерації бодібілдингу України – ред.), скільки їй років. Коли ми її наздогнали й він почав говорити з нею – бо як президент він знає всіх суддів та атлетів, – я почула відповідь. Їй було 73 роки… У мене в голові ніби прочерк з’явився. Назвати цю шикарну жінку «літньою» було просто неможливо.
Тоді я остаточно зрозуміла: поняття віку для людини не існує. Це просто цифра в паспорті. Ми здатні на все, що можемо собі дозволити у своїй голові. Те, як ми виглядаємо і як почуваємося, – це лише відображення наших думок.
– Ви пам’ятаєте свої перші змагання?
– Звісно. Мені здається, будь-який спортсмен пам’ятає цей момент до дрібниць. Це був дикий, некерований страх. Я бачила перед собою справжніх монстрів – так мені тоді здавалося: рельєфні, об’ємні, неймовірно вродливі чоловіки та жінки. Голова йшла обертом. Якщо чесно, я тоді навіть не зовсім розуміла, що зі мною відбувається.
Були й моменти гіркого розчарування. Знаєте, багато дівчат припускаються фундаментальної помилки – вони їдуть тільки за перемогою. Це докорінно неправильно. Дуже важко з перших кроків досягти космічних результатів, і коли очікування не справджуються, настає спустошення.
Я теж проходила через це розчарування. Пам’ятаю, як після виступу заходила в гримерку, і мої сережки летіли попереду мене прямо у валізу. Я кричала: «Все! Я більше не буду виступати! Це мій останній раз!». І ніколи не забуду, як до нас підійшов президент нашої федерації і мій тодішній тренер Павло. Він був у світлих штанях, а я – вся в гримі, який мажеться від будь-якого дотику. Попри це, він посадив мене собі на коліна і сказав: «Іро, все приходить із досвідом. Не треба дивитися на інших. Дивися вперед, у своє майбутнє».
Я їхала додому з чіткою думкою, що ставлю на спорті хрест. Але вдома все переосмислила і… просто пішла далі. Крок за кроком, без захмарних цілей, просто вперед.
«Ір, у нас більше немає дому…»
– Попри те, що минулий рік був тріумфальним для Вас, у своїх соцмережах Ви ділилися, що це був найскладніший період у Вашому житті через втрату дому в рідному Добропіллі, переїзд і постійні стреси.
– Відверто кажучи, кілька останніх років видалися дуже тяжкими для мене. Найважче було, коли захворіла мама. Вона була неходяча, але я не давала їй злягти. Попри всі прогнози лікарів, я сама її піднімала, сама водила. У той період катастрофічно не вистачало грошей, і я працювала на трьох-чотирьох роботах одночасно, щоб оплачувати лікування та доглядальниць. При цьому я не кидала спорт – продовжувала тренуватися і виступати.
Були моменти повного безсилля. Я приходила додому і просто сідала на диван прямо в куртці, з рюкзаком на плечах. Сил, щоб просто зняти одяг, уже не було. Так і засинала. Прокидалася під ранок у тій самій куртці, знімала її, щось їла нашвидкуруч, знову одягалася і йшла на зміну. Це замкнене коло тривало чотири роки без вихідних.
І знаєте, навіть коли було зовсім тяжко, у мене в голові жодного разу не виникало думки: «Я хочу кинути спорт».
Наприкінці 2024-го у Добропіллі закрили Палац спорту, а мені для підтримки форми потрібно було тренуватися щодня. Я просто сідала в машину і їхала до Краматорська – це 50 кілометрів в один бік. Дві-три години тренування і знову 50 кілометрів назад. Це було виснажливо до жаху. Я приїжджала додому і просто падала. Але людський організм пристосовується до всього, згодом звикла й до цього ритму.
Проте справжнє випробування чекало у 2025-му. Тоді ми з чоловіком уже були в Переяславі. У ніч з 7 на 8 березня мені зателефонувала сусідка і сказала: «Ір, у нас більше немає дому». Ми одразу підірвалися, їхали всю ніч. Те, що ми побачили, коли дісталися… Це був наче страшний сон. Дорога в крові. Пів будинку вигоріло вщент. Загинули мої сусіди, близькі для мене люди. У нашій квартирі не залишилося ні вікон, ні дверей, усе розтрощено.
Так почався етап життя між Переяславом та Донецькою областю. Мій чоловік – військовий, він служить, і я намагалася бути максимально близько до нього. Постійно в дорозі, постійно в роз’їздах між двома містами. Морально це було надважко.
«Зізнаюся Переяславу в любові зі сльозами на очах»
– А чому Ви переїхали саме до Переяслава?
– Так склалися зірки. Чоловіка-військового перевели служити в Київську область, і ми виїхали з Добропілля наприкінці лютого минулого року, обравши Переяслав як найближчу точку до його місця служби. Якби ми тоді не поїхали – напевно, нас би вже не було серед живих, зважаючи на те, що сталося з нашим будинком.
– Як Вас прийняли тут?
– Коли я вперше потрапила в Переяслав, мені було дуже тяжко. Але зараз я можу чесно, поклавши руку на серце, сказати: такої підтримки, яку я отримала тут, я не відчувала ніде. Кажу це, і в мене сльози на очах. Я люблю це місто і його людей. Знаєте, що мене вразило до глибини душі? Жодного разу – жодного! – мене не «тицьнули носом» у те, що я розмовляю не так. Ми на Донеччині розмовляємо суржиком, і люди по вимові відразу розуміють, що я переселенка. Але вони настільки делікатні!
Якось я зупинила чоловіка на вулиці щось запитати, він почав відповідати українською, а потім, відчувши мій акцент, сам перейшов на ту мову, якою розмовляю я. Це так зворушливо! Я кажу: «Розмовляйте, як вам зручно, я все розумію». Я теж можу і вчуся, але щоб повністю перейти на українську, треба навчитися думати цією мовою, а ми з цим виросли. Така підтримка і прийняття – це те, чого я не отримувала ніде.
Я займаюся у тренажерному залі «Power Gym». Коли я прийшла до зали в Переяславі, я весь свій біль, весь свій розпач буквально «викладала на метал». Тренування стали моєю терапією, вони тримали мене на плаву. Особливо хочеться подякувати його власникам – Таїсії та Артуру Рибакам, а також тренеру залу Володимиру Шевченку. Це неймовірно відкриті, щирі люди. Тут немає заздрості. Люди бачили мою підготовку, мої успіхи в соцмережах, і коли я заходила на тренування, навіть незнайомі люди підходили й казали: «Вітаємо з перемогою!».
Зараз, коли я буваю на Донеччині, у прифронтовому місті за 20–30 кілометрів від лінії фронту, щоб бути поруч із чоловіком, там у мене маленька зала, мінімум обладнання. Але, як я завжди кажу, ми – люди, загартовані вісімдесятими: хто хоче займатися, буде тренуватися хоч із чавунними батареями. Коли бодібілдинг тільки зароджувався, не було тренажерів, лише штанги та гантелі. Ось і я так само.
Але знаєте, що я помітила? Живучи зараз тут, я постійно хочу повернутися до Переяслава. Мені не вистачає того спілкування, тієї атмосфери. Я ловлю себе на думці, що кажу чоловікові: «Я хочу додому». І під словом «дім» я тепер маю на увазі Переяслав. Це місто стало моїм місцем сили.
«Я виходжу на сцену з почуттям, що на мене дивляться очі мого чоловіка»
– Ви завжди дуже тепло говорите про свого чоловіка. Розкажіть, як Ви познайомилися?
– Мій чоловік – це частина мене, моя душа. Сьогодні я просто не уявляю свого життя без нього. Як тільки почалася війна, я поїхала на «нуль» волонтеркою. Мар’їнка під обстрілами, Маріуполь… Я возила військовим усе: від обмундирування та продуктів до медикаментів для цивільних. Через мої руки проходили тонни допомоги. З Німеччини я привозила по 700–800 кілограмів медицини за раз: інвалідні візки, дефібрилятори, апарати для відсмоктування рідини з легень при пораненнях. Працювала зі шпиталями Запоріжжя та Добропілля. І ось, коли я переправляла черговий вантаж, зі мною зв’язався він – мій майбутній чоловік.
Він побачив моє фото в месенджері й запитав: «Це справді Ваша фотографія на аватарці?». Я відповіла: «Так». Отак ми почали спілкуватися. Потім він приїхав до мене в Добропілля забирати медикаменти. Так і почалася наша історія.
Знаєте, я так скажу: це людина, яка, образно кажучи, «відстебнула мої залізні яйця» і дала мені відчути, що таке бути жінкою. Слабкою, тендітною жінкою, загорнутою в турботу. Коли я тепер виходжу на сцену, всі помічають, як я змінилася – навіть мій стиль виступів став іншим.
Мене колись запитали в інтерв’ю: «Про що Ви думаєте в момент виходу до глядачів?». І я чесно відповіла: я виходжу з почуттям, що на мене дивляться очі мого коханого чоловіка. Це моя головна опора. Він теж займається спортом, використовує для цього кожну вільну хвилину. І він не дає мені розслабитися. Навіть якщо я захворію чи впаду в депресію, він м’яко запитає: «Ір, а ти йдеш сьогодні на тренування?». І це мене неймовірно підстьобує. Як я можу здатися, коли він у мене так вірить?
– У Вас уже дорослі діти, і Ви навіть бабуся. Вони теж люблять спорт?
– Так, я мама двох дорослих дітей і вже бабуся. Звісно, я не можу бути «класичною» бабусею, яка цілими днями няньчить онуку, бо зараз мій пріоритет – бути поруч із чоловіком на фронті, підтримувати його. Але спорт у нашій родині – це спільне.
Мій син з дитинства займався боксом, він і зараз постійно тренується, тримає форму. Донька теж любить спорт, хоча зараз її головне «тренування» – це маленька дитина, що забирає весь час. Вони дуже мене підтримують і, сподіваюся, пишаються.
Я вдячна дітям за їхню самостійність. Звісно, я за них переживаю, щовечора лягаю з думкою: «Чи все у них гаразд?». Але те, що вони виросли міцними та незалежними людьми, дало мені можливість реалізуватися в професійному спорті. Ми – команда, навіть якщо зараз нас розділяють кілометри.
Філософія тіла: проста їжа та спорт до душі
– Жінка у 52 роки в професійному бодібілдингу – Ви буквально ламаєте стереотипи про вік та фізичні можливості. Чи відчуваєте Ви себе революціонеркою у цій сфері?
– Знаєте, я так не вважаю. Я просто людина, яка робить те, що їй подобається, ось і все. Будь-яка жінка може прийти до неймовірних результатів, якщо перестане ставити собі жорсткі часові межі та штучні цілі, а просто почне отримувати задоволення від процесу. Я не ламаю стереотипи навмисно – я просто живу так, як відчуваю.
– Ви виступаєте проти жорстких безвуглеводних дієт. Ваш підхід базується на концепції «простої їжі». Що це означає на практиці?
– Колись у моєму житті був наставник, який вів мене до чемпіонатів протягом шести років. Він сказав мені фразу, яка стала моїм правилом: «Іро, хочеш виглядати красиво – їж просту їжу». Що це таке? Це прості, зрозумілі продукти: каші, м’ясо, риба, овочі та фрукти.
Перш ніж щось з’їсти, просто запитайте себе: «Чи справді це мені зараз потрібно?». Кожна людина знає правдиву відповідь, а далі вже її право – вибирати користь чи миттєву слабкість. Я категорично проти безвуглеводних та екстремальних дієт. Дівчата хочуть схуднути «на вчора», але це шлях до гормональних збоїв та серйозних захворювань.
Коли до мене приходять клієнтки, я завжди питаю: «Ти готова все життя рахувати калорії і сидіти на жорсткій дієті?». Відповідь завжди одна – «ні». Тому я вчу раціональному харчуванню без зривів. Краще сьогодні дозволити собі щось солодке, розуміючи, що завтра ти цього не їстимеш, ніж триматися три тижні «на зубах», а потім зірватися і набрати ще більше.
– Чи реально жінці у 40 чи 50 років кардинально змінити свою форму?
– Звичайно, реально! Чому ні? Насамперед жінка повинна сама цього захотіти. Не тому, що хтось сказав: «Ти погано виглядаєш», а заради власного комфорту. Швидких результатів не буває апріорі – ні в спорті, ні в житті. Усе треба робити раціонально, без поспіху.
Головна помилка новачків – хапатися за великі ваги без розуміння техніки. Бодібілдинг може бути корисним, але в ньому є і ризики, якщо підходити без розуму. Моя перша порада кожній жінці, яка приходить у зал: працюйте з тренером. Основа основ – це база. Не треба рвати м’язи великою вагою. Як я завжди кажу: «Залізо вимагає поваги». Результат дає не кількість млинців на штанзі, а технічність виконання. Коли у вас буде техніка – буде і здоров’я, і результат.
Головне – не йти в спорт через «треба». Не йдіть у зал тільки тому, що купили абонемент чи хтось сказав, що ви «якась не така». На тренування треба йти за задоволенням. Новачкам я завжди раджу: не купуйте відразу абонемент на місяць. Візьміть разове заняття, озирніться. Спробуйте пілатес, степ-аеробіку, танці. Жінці важливо знайти те, що приносить драйв саме їй. Якщо вам подобається спокій – ідіть на йогу, якщо драйв – на степ. Шукайте свій «кайф», і тоді результат прийде сам собою.
«Не намагайтеся комусь щось довести – це шлях у нікуди»: маніфест жіночого щастя
– Ви часто повторюєте фразу: «Я беру тебе за руку, як колись мій тренер взяв мене». Що для Вас сьогодні означає бути наставником?
– Тема наставництва для мене – особлива, майже сакральна. Моїм першим вчителем у великому спорті був президент нашої федерації Павло Зінько. Я ніколи не забуду свій перший чемпіонат: я стояла в сльозах, приголомшена масштабом того, що відбувається, і казала, що навколо самі «монстри». Тоді він сказав мені слова, які я тепер передаю далі: «Я даю тобі свою руку і веду тебе у цей спорт. А триматися за неї чи ні – це твоє право. Або ми йдемо разом, або ти не зможеш пройти цей шлях».
Другим моїм глобальним наставником була людина, якої, на жаль, уже немає в живих… Але майже все, що я зараз знаю про харчування, спортивні добавки, ставлення до продуктів та саму філософію тренувань – це його спадок. Він навчив мене головному: «Не створюй собі кумира. Не дивись на інших – дивися на себе». Саме цей підхід я тепер вкладаю в голови своїх дівчат.
Коли моя учениця виходить на сцену, я проживаю кожен її крок. Ти вже не думаєш про свої медалі, ти думаєш про те, щоб вона відчула ту саму впевненість, яку колись дали мені.
– Наскільки важко сьогодні поєднувати власну кар’єру в професійному спорті та тренерську діяльність? Особливо зараз, коли багато хто перейшов у формат онлайн-роботи.
– Знаєте, поєднувати ці ролі мені не важко, бо я маю дуже жорсткі принципи в роботі. Зараз багато хто просить тренувати онлайн. Попри те, що це зручний заробіток, я майже завжди кажу «ні».
Я ніколи не візьму на себе відповідальність тренувати людину дистанційно, якщо я особисто не поставила їй техніку, не вивчила її можливості та слабкі місця. Тренувати онлайн «з нуля», не бачачи, як людина відчуває м’язи, – це ризик для її здоров’я, на який я не піду. Бути тренером – це не просто дати програму, це гарантувати безпеку та результат.
– Сьогодні Ви – володарка PRO-карти, абсолютна чемпіонка світу та Всесвіту. Здавалося б, вершина досягнута. Що далі?
– На майбутнє план один: підтримувати статус чинного спортсмена. Наміру зупинятися у мене поки що немає. Моя найближча ціль – забрати «абсолютку» на чемпіонаті Всесвіту.
Цей турнір відбудеться вже в липні в Італії, і я планую виступати. Більше того, якщо все буде добре, я хочу повезти туди свою ученицю. Вона теж військова, зараз служить – евакуює поранених із найгарячіших точок. Ми дуже сподіваємося, що обставини дозволять нам гідно представити Україну.
Щодо планів… Ви ж розумієте, у наш час будувати довгі стратегії дуже складно. Але я мрію про власну залу чи студію. Мені б дуже хотілося мати свій простір, де я могла б передавати досвід.
– Яке Ваше головне побажання українським жінкам, які зараз, як і Ви, проходять через випробування війною, втратами та невідомістю?
– Бути сильною – це насамперед бути в гармонії з собою. Жінка може бути повною, худою чи мускулистою – це не має значення, якщо вона щаслива. Не намагайтеся бути гарними для когось. Не намагайтеся комусь щось довести. Це шлях у нікуди.
Якщо вам буде комфортно у власному тілі та зі своїми думками – ви будете в мирі з усім світом. А коли щаслива жінка, щасливі й усі навколо неї: і сім’я, і діти, і чоловік.
Українським жінкам я бажаю знайти цей внутрішній комфорт попри все. Будьте красивими для себе. Слухайте себе. І пам’ятайте: ваша сила – у вашій внутрішній цілісності. Якщо ви щасливі сьогодні, у вас будуть сили будувати завтра.
