Буденний літній липневий вечір буремного 2022-ого обірвав пізній дзвінок колеги. Сповістили, що помер професор Микола Корпанюк – добрий, порядний, мудрий, інтелігентний навчитель, послідовний та глибоко принциповий українець, що до останнього подиху не збочив з державницького курсу – жив як навчав, а навчав як жив.
Враз на душі стало гірко, адже втрата людини, скільки б їй не було, ніколи не буває своєчасною – у випадку Миколи Павловича й поготів. Бо як так, що найбільшому любомудру-сковородинознавцю, якого доводилося зустріти на земному шляху більшості з тих хто читає ці рядки, не судилося відзначити з нами 300-річчя Савича. Як людині яка віддала так багато зусиль українській справі, була поборником її незалежності та свободи, не судилося наживо побачити день великої Перемоги українського народу над росією, про ганебне історичне обличчя якої Він, як мало хто з нас, знав і публічно, у виступах та численних працях, говорив і писав ще задовго до початку нової фази російсько-української війни.
Ніби ж вчора писав матеріал про те, як він взяв старостинську опіку над Свято-Троїцькою церквою і разом з з громадою так боровся за перехід цього храму до лона Православної Церкви України. Ніби вчора він заходив до нас у відділ переглянути чернетку, як виявилось останнього прижиттєвого, відео з роздумами до 115-річчя від дня народження Романа Шухевича. Та й попрощалися якось так буденно, ніби потім буде ще безліч отаких от робочих чи неформальних зустрічей…
То ж завдяки, зокрема, й Миколі Павловичу, як нині собі констатую, на порубіжжі 2013-2014 рр., щойно вступивши до Університету Григорія Сковороди в Переяславі, я відчув відповідальність за свою рідну землю – саме його полум’яні промови на переяславському Майдані допомогли сімнадцятирічному юнаку впіймати історико-політичний пульс власної Батьківщини й забитися з ним у такт. Професор Корпанюк, хоч тоді й безпосередньо не читав у мене академічних лекцій, навернув мою увагу до глибинного вивчення героїчних сторінок поступу нашої нації, розуміння передумов багатьох процесів й циклічності історичних тенденцій які проливали добрячий промінь світла на хиже обличчя чи то імперської, чи радянської росії, яка вже на той час розгортала активні воєнні дії в Україні.
У 2017-му доля і бажання закинули мене перехресно здобувати освіту на філологічному факультеті альма-матер. Тоді саме лекції Миколи Павловича «повертали до освітніх витоків вивчення політології», хоч і стосувалися літературної історії та персоналій нашої землі. І так, можливо за веремією іншої роботи я був не найстараннішим його студентом. Імовірно, внутрішньо сперечався з тою великою кількістю дещо марудних завдань, як то переписування статей з архаїчних книжок у конспекти, а не, бодай, їх оцифрування. Жалкую й про те, що не відгукнувся на пропозицію написати магістерську роботу під його керівництвом – принципова доброчесність Миколи Павловича вимагала писати її з джерел що можна було віднайти лише в столичних архівах. Усе це лірика, бо зрештою професор Корпанюк таки заклав у не одну спраглу студентську душу основні знання, які нині, переконаний, допомагають його вихованцям розуміти нелюдську природу росіян, трішки менше дивуватися їх новим пропагандиським вигадкам чи нахабним злоччинним діям. Зрештою – мати не лише віру а й тверде переконання, що український народ неодмінно вистоїть і переможе.
По кожній втраті переважна більшість з нас переосмилює те, наскільки даремно було не почати з людиною якусь розмову, не знайти змоги зайвий раз зустрітися. Як журналіст я картатиму себе за те, що так і не дозрів до думки зробити з ним цікавезне розлоге інтерв’ю – поговорити з Людиною такої величини завжди було про що. Цінуємо, коли втрачаємо.
Сплинув рік, а нам всім вже страшенно бракує його підбадьорливих вітань, накшталт «Вітаю, козаче!» або ж іншого його автентично українських слів-перлів яких не знайдеш більш ні в чиєму лексиконі.
Якось так і не знайшов нагоди, з 24 лютого, жартома, відповісти на його одвічне питання «Коли йдемо москаля бити?». Але точно знаю, що усі ми, хто знав, згадаємо ці слова після нашої Перемоги. Поб’ємо і поборемо, Миколо Павловичу – інакше ніяк!
Поза моїм серцем, пам’ять про Миколу Павловича залишиться з нами у понад 150 наукових і 40 публіцистичних працях, у 12-томній академічній «Історії української літератури», співавтором якої він був. Залишиться у численних захищених аспірантах до докторантах, серед яких, до слова, чинний Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь, який з болем сприйняв мою звістку про цю велику втрату.
Світла згадка незмінному вартовому української нації що назавжди, щонайменше світоглядно, лишається в строю національної боротьби за Україні, якій присвятив всі сили своєї палкої душі. Гадаю, у небесному саді божественних пісень його зустрів Григорій Сковорода, вивченню спадщини якого професор віддали багато снаги.
Спочивайте в мирі, а нам далі нести вашу важливу місію та справу життя, докладати усіх зусиль аби не зрадити пам’яті про вас, та усіх побратимів і посестер по духу і боротьбі що тут і повсюди давніше спочили.
Максим Левченко, студент Миколи Корпанюка