Спільний біль втрати знову об’єднав переяславців сьогодні, 20 листопада, розповідає Proslav. «На щиті» додому повернулися двоє земляків, які віддали свої життя у боротьбі за свободу та незалежність України, – Вадим Лисенко та Віталій Коваль.
Хлопці були у самому розквіті літ, дарували любов своїм сім’ям, виховували дітей, будували плани на майбутнє, прагнули жити й бути щасливими. Але їхні молоді життя обірвала жорстока, кривава, невблаганна війна. Для Переяславської громади це подвійний біль і скорбота, а для двох родин – невимовне горе, рани на серці, які до віку не загояться.
Обох Героїв разом відспівали у Храмі Воскресіння Христового. Їхні близькі, друзі й просто небайдужі громадяни зі сльозами на очах віддали шану захисникам. Дякуючи за те, що завдяки їхній мужності, відданості, жертовності наше місто зустріло спокійний ранок, за те, що не дали російським нелюдам спаплюжити рідні землі.
До спільної молитви за упокій душ спочилих долучилися представники влади. Міський голова Вячеслав Саулко сказав:
– Вкотре у цьому славетному козацькому храмі ми прощаємося з нашими новітніми Героями. Вчора був тисячний день, як Україна бореться з ненависним ворогом. Та насправді сотні років ми жили біля страшного сусіда, який прагнув знищити україців. Ми пам’ятаємо про роки голодомору, про роки радянської окупації. Ми називали рашистів «братнім народом» й не підозрювали, яке страшне горе може прийти на наші землі. Війна прийшла в наш дім, коли ми не чекали. Дорогі батьки, діти, рідні Вадима та Віталія, ми вклоняємося перед нашими воїнами. Говоримо слова вдячності за патріотизм, героїзм, волю, незламність. Хто знає, де б ми були сьогодні, якби не вони. На жаль, наша Алея Героїв поповнюється іменами. Молимося щодня, щоб це закінчилося. Але пам’ять про наших оборонців житиме вічно.
Вадим Лисенко народився 1 вересня 1986 року в Переяславі. Навчався у міській школі №3. Служив навідником гранатометного відділення взводу вогневої підтримки. Помер 14 листопада в лікарні міста Дніпро внаслідок тяжких поранень, яких зазнав 30 жовтня під час виконання бойового завдання поряд з населеним пунктом Торецьк Бахмутського району Донецької області. У захисника залишилися мати Валентина, старший брат Олексій, дружина та двоє дітей. Поховали Вадима Вячеславовича на Ярмарковому цвинтарі.
Віталій Коваль народився 31 липня 1991 року в Переяславі. До лав Збройних Сил долучився 17 квітня 2024 року. Служив стрільцем-санітаром відділення 37-ї окремої бригади морської піхоти.
Батько захисника Юрій Петрович розповідає, що до великої війни Віталій з рідним братом Андрієм працювали у країнах Європи далекобійниками. Після початку повномасштабного вторгнення обидва сини повернулися в Україну. Віталій, хоч і мав право на відстрочку, як батько трьох малих дітей, був налаштований рішуче.
– Керівництво вмовляло лишитися, обіцяло підвищити зарплатню – їх цінували там. Але вони сказали: «Ми не можемо не поїхати». Повернулися й пішли до військкомату, стали на облік, хоч у армії не служили… Мати померла півтора року тому, а я, звісно, відмовляв… Казав, ви уявляєте, яке там жахіття, руки-ноги відривають, ви розумієте, як це страшно? Вони тільки відповідали: «Ми знаєм, на що ми йдем. Ми повернулися не для того, щоб ховаться», – з тремтінням у голосі каже згорьований батько. – Коли востаннє говорив з Віталієм, він був позитивний, говорив, що все добре, що сильно обстрілюють, але вони в укритті… Андрій зараз на Вугледарському напрямку, він офіцер. Там теж страшне…
У Віталія Коваля залишилися дружина Ніна, восьмирічна донька Ангеліна, чотирирічний син Володимир та півторарічний Андрій. Поховали воїна на Андрушівському цвинтарі.
Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким Героїв. Розділяємо біль непоправної втрати та схиляємо голови у скорботі. Наш обов’язок пам’ятати про надвисоку ціну незалежності України. Дякуємо воїнам, що наближали нашу Перемогу. Вічна їм пам’ять і слава!
Нагадаємо, окупанти атакували Київщину дронами: пошкоджені навчальні заклади та адмінбудівлі.