«У нашому клубі працює бібліотекарка, яка дуже гарно вишиває, напишіть про неї», – попросили Proslav жителі села Гланишів Переяславської громади. Відверто кажучи, ми були дещо вражені, коли на подвір’ї Гланишівського БК нас зустріла молода дівчина. Марині Корж 31 рік. Минулого літа вона взялася розвивати бібліотечну справу й прививати землякам любов до читання. Втім бібліотека для неї – не просто книгозбірня, а храм, в якому вона ще й передає дівчаткам науку про своє найулюбленіше заняття – вишивання.
«Я почала працювати в 17 років, зате маю чим пишатися»
Пані Марина розповідає, що її дідусь – родом з Херсона, а бабуся – мазінчанка, саме в Мазінках вони й познайомилися. Побравшись, оселилися в Гланишеві, де у подружжя Анатолія і Ганни Соромль народилися три дівчинки, одна з них – мама Марини. А її тато – молдовець: там, у Молдові, Марина й з’явилася на світ. Коли дівчинці було три роки, батьки розійшлися, і вони з мамою переїхали на її батьківщину.
– Спочатку я ходила до місцевої школи в Гланишеві, а з 9 класу навчалася й жила в переяславському ліцеї-інтернаті, – згадує жінка. – Моїм хобі було малювання, а ще я створювала картини з соломки, їх демонстрували на виставках. Творчою була змалечку, але якось розвивати це, водити мене на гуртки мама не мала можливості. Вона працювала у радгоспі, зарплати їм тоді не платили, а дали паї.
Вищу освіту дівчина здобувала в переяславському університеті на факультеті бухгалтерського обліку й аудиту. На роботу влаштувалася вже у 17 років, аби самостійно сплачувати за своє навчання. Каже, було важко, зате тепер є чим пишатися. Працювала у Києві: спершу в супермаркеті, а пізніше – за спеціальністю, у 405-му ЖКГ.
З майбутнім чоловіком Марина познайомилася у Гланишеві: Олександр – киянин, однак у селі жив його дідусь, військовий. І Сашко вже у 18 років пов’язав своє життя з військовою службою, ще до початку переломних подій в сучасній історії України.
– Що таке війна я відчула, коли чоловіки, які побували в зоні АТО, приходили до ЖКГ оформити пільгу за інвалідністю: хтось втратив кінцівку, в когось не було ока. Можливо, через свій юний вік ще не могла всього осягнути, але розмови з ними проймали мене до глибини душі.
На першій сорочці вишила символ сімейного щастя
Вишиванням пані Марина захопилася вісім років тому, коли чекала на першу донечку Єву. Основи старовинного жіночого рукоділля опановувала через відеоролики в інтернеті. На рукавах вишиванки, створеної у той чарівний період, розсілися двоє величних павичів, які дивляться одне на одного.
– Чомусь мені захотілося зобразити саме птахів, – демонструє майстриня свою першу сорочку. – Вже пізніше дізналася, що пава – це жар-птиця, яка несе в собі сонячну енергію розвитку, тому вона птаха сімейного щастя. Особливо багаті на ці символи рушники нашого краю, Середньої Наддніпрянщини.
Коли народилася друга донька Емілія, в Україні саме ввели жорсткі карантинні обмеження через пандемію. Родина перебралася з Києва до Гланишева – подалі від натовпу, поближче до природи й свіжого повітря. Чоловік продовжував їздити на службу до столиці, а Марина насолоджувалася материнством, займалася господарством і вишивала. Її творчий доробок поповнювався новими й новими виробами.
Зашивала у полотно молитву за чоловіка-військового
Напередодні 24 лютого 2022 року Марина відчувала, що може статися недобре:
– Два тижні я слухала виступи високопосадовців, думки різних експертів… Пізно ввечері увійшла до спальні й сказала: «Саша, напевно, війні бути». Він перевів тему: «На твій ювілей подарую каблучку з рубіном, яку ти хотіла».
А о четвертій ранку розбудив мене словами: «Марин, почалася війна». Він збирався на службу, а я ходила за ним будинком і розуміла, що не можу просити його залишитися, але й не знаю, що мені робити далі. Молодшій дитині лише рік і 10 місяців. З рідні поблизу нікого – мати з вітчимом давно живуть за кордоном. Коли за ним зачинилися двері, в мене полилися сльози.
Перші три місяці він не приїжджав додому взагалі. Але найбільш критичний момент для мене був 25 лютого, коли сталася масована атака на Київ. Він зателефонував і сказав: «Я вас люблю».
У той найтривожніший у житті період невідомості й страху за коханого, рукоділля стало для жінки творчими заспокійливими ліками:
– Я кинулася шукати, як мені захистити чоловіка, а водночас і повернути світло в душі, бо новини про звірства окупантів підіймали всередині лавину ненависті. Не можна носити в собі злість і лють – вони роз’їдають нас, я в цьому переконана. І я знайшла спосіб: зважилася почати вишивати чоловічу сорочку в старовинних і дуже складних техніках, якими тоді взагалі не володіла.
Тепер вже свідомо жінка занурилася у процес вишивання немов у справжнє таїнство, зашиваючи в полотно свої молитви. Кожен символ на цій сорочці має значення і зливається в єдиний енергетичний щит.
– Це солов’їні вічка, ось пряме і косе виколювання, гладь, низинка, – називає майстриня елементи візерунка. – Як я вивчала їх? З відео на ютуб! Вже зараз, маючи навички вишивання різними техніками, я теж собі дивуюся. Вишивала одразу начисто, коли не виходило – розпускала й починала заново… Коли вручила сорочку чоловікові, він був вражений. Одягає її на кожне свято! Я була впевнена, що ця річ буде йому оберегом. І підтвердження тому є – він живий.
Навіть ґудзики на вишиванці прикрашені короною й двома шаблями. Не просто елемент національного костюма, а справжня кольчуга, яку не проб’є жодне зло!
«Зіркові» обереги рятують життя
Коли співробітниці НІЕЗ «Переяслав» розпочали проєкт «Переяславська сорочка», який об’єднав вишивальниць не лише з України, а й з інших країн, Марина Корж теж стала його учасницею. У межах проєкту створила жіноче й чоловіче сакральне вбрання. Тоді жінка вирішила ділитися своєю творчістю у TikTok, а вже зараз за нею стежать більше 12 тисяч фоловерів.
Чоловічу вишиванку Марина оздобила червоними орнаментами й переяславською мережкою. Створювала її спеціально для воїна-односельця Олексія й, завершивши, вручила особисто йому.
– А жіноча називається «зіркова», – показує майстриня сорочку, яку вишила для себе. – Бачите, вона рясніє восьмикутними зірочками. Цей елемент – дуже сильний оберіг. Він, до речі, притаманний саме Переяславщині. У нашій народній традиції цей мотив поширений і на чоловічому, і на жіночому, і на дитячому одязі. Зірка символізує Бога, сонце, янгола-охоронця, а вісім її пелюсток – це вісім сторін світу і вісім архангелів, які їх стережуть.
Цей потужний орнамент зрештою ліг в основу оберегів, які Марина створює для українських оборонців. На клаптику полотна площею в кілька сантиметрів філігранно вишита восьмипелюсткова зірка. Усі оберегові візерунки виконані в різних кольорах, але кожен закодований щирою молитвою на Божий захист. Вже кілька сотень маленьких амулетів допомагають нашим воїнам вистояти у самому пеклі проти смертоносного лиха.
– На початку війни я запитала себе: яку користь несу своїй країні? Наші чоловіки захищають її, а я? Коли поділилася думками з сестрою Танею, вона сказала: «Марино, ти виховуєш двох дітей, ти вже корисна!». Але мені хотілося виконувати якусь місію! Ось так почалося творення оберегів. Передаю їх у руки або надсилаю поштою – дуже часто захисники звертаються через соцмережі. Вже не раз мені розповідали неймовірні історії про те, що оберіг врятував життя не лише його власника, а й тих, хто був поруч, – каже майстриня.
Український льон і французькі нитки
До Марини Корж часто звертаються охочі придбати вишиванку, але поки всі свої вироби вона створює у подарунок військовослужбовцям. Наразі працює над вишуканою сорочкою для снайперки з позивним «Фенікс», яка зазнала поранення, прикриваючи побратимів. Вона знешкодила багато ворогів і завдяки їй бійці змогли відступити, але, натрапивши на міну, захисниця втратила кінцівку…
Ще одну сорочку, яка зараз в роботі, Марина планує розіграти, а виручені кошти передати на потреби Збройних Сил.
Майстриня використовує виключно матеріали найкращої якості: натуральні тканини, французькі нитки Perle найвищого ґатунку. Не приховує: все це коштує дорого – на створення однієї сорочки потрібно щонайменше півтори тисячі гривень, але не може інакше, бо цінує свою працю.
Щоб хоча б частково покрити витрати на матеріали, інколи жінка проводить розіграші солодощів власного виробництва – виявляється, господиня має ще й кулінарний талант. Кілька разів усі виручені кошти передавала підрозділам, у яких служать знайомі військовослужбовці. Значною мірою чоловік Олександр підтримує благодійну творчість дружини, адже це насправді робить її щасливою.
До тьоті Марини на торт
Зрозуміло, що в сільську бібліотеку жінка влаштувалася не заради прибутку.
– Місце в бібліотеці мені запропонували у центрі зайнятості рік тому. Я залюбки погодилася, бо ми живемо у Гланишеві й це зручно для мене. Жодного разу не пошкодувала про своє рішення. Ця робота мені до душі – я люблю книги, люблю працювати з дітьми. Здебільшого до нас приходять школярі та люди літнього віку, але я планую працювати над залученням молоді до нашого простору. Мрію зробити тут ремонт, встановити кавовий апарат і проектор, щоб можна було дивитися фільми.
Маленькі відвідувачі бібліотеки обожнюють Марину Борисівну, хоча здебільшого називають її «тьотя Марина». Вона часто влаштовує для них посиденьки з мультиками і домашніми солодощами. Коли хтось із місцевих дітлахів святкує день народження, жінка пече для іменинника та його однокласників торт.
А для дівчаток пані Марина двічі на тиждень проводить гурток вишивання. Талановита, красива, працьовита – для юних леді вона справжній взірець жіночності й доброти. Мов пташенята, вони всідаються навколо своєї наставниці й намагаються якнайкраще зробити кожен стібок.
«Щасливі, що наші діти зростають на Переяславщині»
Донечки Марини Корж також відвідують гланишівські освітні заклади. Семирічна Єва навчається в місцевій школі, а чотирирічна Емілія ходить до садочка.
– У нас найкращі педагоги. Коли у Єви в школі проводили благодійний ярмарок, а потім частування на свіжому повітрі, мій чоловік, який провів дитинство в Києві, сказав: «У мене такого не було». Нам є з чим порівняти і ми дуже щасливі, що наші діти зростають і навчаються тут, на Переяславщині.
Зі щирим захопленням жінка розповідає про свій край, про його багату історію, про переяславську продукцію: ділиться, що й складники для своїх солодощів купує винятково від місцевого виробника. Окремо дякує музейним працівникам за збереження культурної спадщини Переяславщини. Особливо майстриням Тетяні Радіоненко і Валентині Білоусько, засновницям проєкту «Переяславська сорочка», за те, що навчають жінок вишивальному ремеслу.
– Я могла б вишивати з ранку до вечора, – усміхається Марина. – Щойно прокинувшись, вмикаю лампу, беру п’яльця і кладу хоча б кілька стібків. Приготувала сніданок, нагодувала дітей, попоралася на городі. Втомилася – лягаю перепочити на годинку і знову вишиваю. Коли діти лягають спати, беруся за голку і вишиваю ще хоча б один елемент. Це те, чим я живу. Головне, я вважаю, – жити гідно, бути патріотом свої країни і знайти своє призначення. У кожній сорочці лишається частинка моєї душі і поки житимуть вони, житиму я.
Нагадаємо, у Переяславі відкрили виставку авторських ляльок-мотанок «Князівни та княгині».