Вони мріяли про восьмеро дітей — і навіть придумали їм імена. Вже рік, як Руслан Бардашевський зник безвісти. Нінель чекає — і не дає іншим зупинятись. На Буковині її історія про те, як любов сильніша за невідомість.
Про це інформує чернівецьке видання BUK media.
Вони знайомі з дитинства — з тих довгих літніх днів, коли Нінель приїжджала до бабусі в село, а Руслан — місцевий хлопець з Репужинців Заставнівського району — грав на тій самій вулиці. Дитяча дружба, безтурботні літа.
У свідомому віці знову зустрілись влітку 2022 року. І щось змінилось. За місяць спілкування Нінель зрозуміла те, що важко пояснити словами.
“Чомусь я одразу відчула, що це моя людина. Просто відчула — і все. Не вагалась ні секунди”, – каже вона.
Руслан теж не гаяв часу. 6 серпня почали зустрічатися. 10 вересня — на день народження Нінель — він зробив пропозицію. 22 жовтня 2022 року одружилися.
Але поряд із щастям уже стояла війна. “Як я буду тут, поки хлопці там”, – казав Руслан. І пішов.
Спершу служив у системі ППО — відрядження, переїзди. Вони постійно знаходили спосіб бачитись. Нінель приїжджала, де б він не був.
У грудні 2024 року його перевели на донецький напрямок. Перед кожним виходом вона просила одне: набери мене. Будь-якої години. Щоб я знала, що ти живий.
“Він так і робив. Того разу теж набрав і сказав, що все добре. Але я чула по голосу — він був трошки схвильований. Не дуже знав, куди йде”, – пригадує Нінель.
15 лютого 2025 року поговорили востаннє.
На тій позиції мали бути хлопці з суміжної бригади — але відступили. Там уже чекало вороже ДРГ. Руслана взяли в полон.
“Командир написав, що чоловік потрапив у полон. Є відео з дрону, є докази. У військовій частині — затверджений факт. Просто немає офіційного статусу”, – каже Нінель.
Вона їздить на обміни — і шукає коханого. По кілька разів переглядає списки, вдивляється у кожне обличчя.
Поки інформації немає. Але вона вірить — її Руслан живий. Вона пише йому листи, і жоден не повернувся назад. А значить — доходять.
Чекати — не в її характері. Нінель діє.
Сьогодні координує об’єднання родин із бригади чоловіка — рідні зниклих безвісти, полонених, загиблих. Почалося зі спілкування між собою — і виросло у велику групу підтримки.
“Якщо до мене звертається людина, в якої щойно зник чоловік — я пояснюю, що робити, які заяви писати, куди йти. Ділюся тим, що сама пройшла. Ми підтримуємо одне одного”, – каже вона.
Щонеділі — акції. На одній з них у Вінниці до неї підійшла незнайома дівчина і стала поруч.
“Я просто вирішила стати біля вас. В мене ніхто не зник, в мене все добре. Це було так зворушливо — що людина свідомо прийшла, бо розуміє: не можна давати людям забувати, що в нас війна, що наші хлопці — десь там”, – каже Нінель.
Вони мріяли про великий дім і восьмеро дітей. Навіть імена вже придумали — сиділи і вигадували, сміялися, сперечалися. Як молоді люди, у яких попереду все життя.
Воно і зараз попереду. Нінель у це вірить.
“Руслан дуже бойовий. Він завжди тримає слово — завжди і всюди. Перед останнім виходом пообіцяв, що обов’язково повернеться живим. Тому в нього просто нема шансів не повернутись”, – каже вона.
Зустріч вона уявляє часто. Іноді вночі, іноді вдень — раптово, посеред звичайного дня. І щоразу картина одна й та сама.
“Я стою першою біля автобуса. Він виходить — і каже: ‘Ну десь я так і думав’. Спокійно. Наче й не дивується, що я там. Бо він знає — я завжди поруч. Попри все”, – каже Нінель.
Вона чекає. І знає — він повернеться.
