Сьогодні, 6 серпня, – скорботний день для Переяславської громади. До Небесного Легіону приєднався мужній воїн, 28-річний захисник України Едуард Олійник. Попрощатися з ним прийшло неймовірно багато людей. Для воїна з позивним «Вікінг» смерть на полі бою зі зброєю в руках була не поразкою, а честю. Про нього – сильного, відважного й по-дитячому щирого – Proslav розповів рідний брат Назар.
Гірко і боляче втрачати таких, як він – цвіт української нації. Це невимовний біль і втрата для рідних, друзів, побратимів, міста та всієї країни. Свою останню битву Едуард Олійник прийняв 27 липня 2025 року поблизу населеного пункту Родинське Покровського району Донецької області. Він загинув у стрілецькому бою, ведучи групу – він і ще двоє бійців. Підрозділ зайшов з тилу противника, і саме Едуард, що йшов попереду, першим прийняв кулі на себе.
– Йому прилетіло в район щелепи, побратиму – в бік. Брат, уже поранений, однією рукою відстрілювався з автомата, іншою намагався дістати рацію, щоб передати інформацію про засідку. Але не встиг… – з болем згадує Назар.
Напередодні брати спілкувалися телефоном. Едуард уже рік воював під Покровськом у складі 38-ї бригади морської піхоти. Як завжди, жартував, з гумором розповідав про військові будні, трофеї, знищених ворогів. У той день, 26 липня, його мали нагородити Орденом «За мужність» III ступеня.
– Він сказав, що нагородження перенесли – відбудеться після виходу з бойових. А наступного дня загинув. Орден йому таки вручили, але вже посмертно, – говорить брат.
Назар каже: на війні Едуард був у своїй стихії, і вважав, що захищати Батьківщину, навіть ціною власного життя, – це велика честь. Із дитинства брати дотримувалися віровчення язичницьких богів, цікавилися релігійними віруваннями стародавніх і середньовічних народів. Особливо їх захоплювали легенди вікінгів, яких на Русі називали варягами, і які мріяли потрапити до Вальгали – казкового царства, де за міфами бенкетують воїни, полеглі на полі бою. Саме тому Едуард узяв собі позивний «Вікінг».
– Настрій у нього був чудовий, бо він був воїн – справжній вікінг. Він вірив, що найбільша честь – загинути в бою зі зброєю в руках. Це була б для нього не трагедія, а слава. Бо коли гинеш, роблячи те, що любиш, значить, жив правильно. Вірю, що нині він там, у Вальгалі, бенкетує з богами. Ми з братом говорили про смерть без страху. Наш тато помер у 2018 році і завжди вчив нас дивитися на все з гумором, – ділиться Назар.
Найяскравіший спогад Назара про брата – його дзвінкий сміх.
– Він сміявся так голосно, що іноді, в громадських місцях, я просив його бути тихіше. Після його загибелі я сидів біля кав’ярні, де ми часто бували. Раптом позаду сів ворон, закричав гучно й полетів… – пригадує брат.
Едуард Олійник народився 5 жовтня 1996 року. Навчався у школі №2, згодом у професійно-технічному училищі здобув фах кухаря.
– У дитинстві він був хуліганом, за що його фактично вигнали зі школи. Тоді й пішов у ПТУ, – з теплим сумом каже Назар.
Хлопець любив спорт, грав у більярд. Вищу освіту здобув у КНУКіМ на факультеті готельно-ресторанного бізнесу. До війни працював охоронцем. Захищати країну пішов добровільно.
– У перші дні повномасштабного вторгнення ми разом пішли до тероборони. Тоді мобілізували з 27 років, а нам ще не було. У свій 27-ий день народження він пішов у ТЦК, – розповідає брат.
Едуарда призвали 2 листопада 2023 року. Він служив гранатометником 1-го розвідувального відділення розвідувального взводу 1-го батальйону морської піхоти, мав звання матроса.
Кілька місяців тому чоловік освідчився коханій, але зіграти весілля так і не встигли. Востаннє Едуард приїздив у червні на хрестини племінниці, але брати не зустрілися – у Назара тоді був боксерський бій. Домовилися побачитися наступного разу…
– Після загибелі брата я отримав його речі. У бананці знайшов потаємну кишеню з моїм фото. Я заплакав… Зрозумів, наскільки він любив мене. Мабуть, він любив людей більше, ніж будь-хто любив його. Телефон заповнений фотографіями друзів, побратимів, знайомих. І про всіх він завжди говорив добре, навіть про тих, хто його колись зрадив, – згадує Назар.
Похорон Едуарда відбувся у Переяславі. Траурна процесія пройшла центральною вулицею, зупинилася біля стели загиблим захисникам Переяславщини на Алеї Героїв, а далі рушила до рідного дому воїна. Мати захисника, пані Юлія не відходила від труни: «Синочку, ти приїхав додому…» – ридала вона.
Вшанувати пам’ять Героя прийшли рідні, друзі, земляки, військові, духовенство, представники влади. Люди ставали на коліна, проводжаючи воїна в останню путь до Заальтицького кладовища.
– Я хочу, щоб усі пам’ятали: він був найщирішою людиною, яка завжди бачила в людях лише хороше. Коли ми говорили з його друзями, я сказав: нехай боги приймуть його у свої обійми, а його сміх лунає всюди – з вітром, шумом моря і навіть у тиші. І нехай він чекає на мене, щоб ми знову зустрілися, обійнялися і сіли за один стіл… – говорить Назар.
Висловлюємо щирі співчуття матері, брату, рідним і близьким полеглого Героя Едуарда Олійника. Сумуємо разом із ними у цю важку годину. Вічна слава і світла пам’ять захиснику України.
Нагадаємо, Захисник з Переяславщини Іван Бойко загинув на Донеччині.