Українські весільні традиції, які протягом століть передавалися від покоління до покоління, у різних регіонах мають схожі ознаки. Утім Переяславщина, з її багатою культурною спадщиною, має свої унікальні особливості весільної обрядовості. Процес весілля умовно поділявся на три етапи: передвесільний, власне весільний і післявесільний.
У цій публікації Proslav зосередився на передвесільному етапі, який включає сватання, заручини, запрошення гостей, випікання короваю, а також дівич-вечір – особливий момент прощання молодої з дівоцтвом.
Сватання
Сватання – перша зустріч сватів з молодою та її батьками для обговорення й досягнення згоди на шлюб. Етнографиня Світлана Зубер у своїх дослідженнях розповідала, що зазвичай у свати (старости) наречений запрошував двох одружених родичів. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то сватів брали красномовних і дотепних.
Під вечір, найчастіше в суботу, старости вирушали до батьків дівчини з палицями в руках – символ повноважень. З собою неодмінно брали хліб у рушнику. Зайшовши до хати і привітавшись, старости починали жартівливу розмову про купців, які просять віддати товар, або ж про мисливців, які натрапили на слід куниці-красної дівиці тощо.
Ось як цей діалог на сватанні в Борисполі Переяславського повіту Полтавської губернії описував видатний етнограф Павло Чубинський у 1877 році:
– Дай вам, боже, вечор добрий, да й поможи вам, боже, мати, а нам те, що задумали, взяти.
– Отакі ви люде добрії, що просились ночувать, да будете вже нас грабувати!
– Кланяємося вам, свате, хлібом і сіллю.
– Спасибі вам за хліб і за сіль. Проходьте да сідайте в нас.
– Да тут не так, щоб сідати, коли 6 чого пошукати.
– Ви таки все одноєї! Ми вас і садовим, а ви все-таки своє! Ви таки, мабуть, не добрії люде.
– Да там добрі – не добрі, а ви дайте нам пошукати куниці, що ховається під соломʼяні копиці.
– Де ж такі ви чули соломʼяні копиці? Слава богу, сей год жито вродило – все вʼязали в снопи, а сіно в копиці гребли.
– Дозвольте нам, сватусю, пошукати, коли не куниці, дак лисиці, а ми найдем і в соломʼяній копиці. А то ми дечого ще й більше 6 балакали, дак нема з ким; те старе, а те мале, а такого й нема, щоб побалакать з ким; бо у нас ще тут на дворі есть люде.
Після символічних розважливих перемовин кликали дівчину й прилюдно запитували її згоду на шлюб.
– Пройди, лишень, Іване, по хаті, чи не кривий, чи не горбатий, чи не сліпий, чи не безбокий.
Бере його староста за руку і проводить по хаті.
– А йди, лишень, Марусю, подивися, бо це ж не грушку скоштовать, – треба вік жити!
Товариш виводить її за руку. Вона йому нишком каже:
– Да ну ж бо, не веди, – хіба я його не знаю, чи що?
Якщо дівчина не давала згоди на шлюб, старостам підносили гарбуз або макогін. У відповідь на відмову парубок міг промовити: «Щоб я був першим і останнім у тебе». Аби вберегти себе від здійснення зловісного побажання, дівчина мала власноруч зачинити за сватами хвіртку.
А в разі згоди дівчина перев’язувала старостів рушниками («так, щоб вузол був зліва»), а нареченого – хусткою («на праву руку»). Старости обмінювалися з господарями хлібом і випивали. Тоді ж обговорювали придане. Павло Чубинський писав про це так:
Мати виносить платки крамні, кладе на стіл, а староста бере молодого за руку, молодий молоду, да й становить в парі. Як вони стануть, от він їм і загадує:
– Бийте, діти, поклони.
Ті перехрестяться і ударять по три поклони. Батько і мати сідають на ослоні до образів плечима і благословляють:
– Нехай біг помагає вам іздружитись да й в світі нажиться; дітей дождати да й попаровати так, як ви тепер самі зʼїдиняєтесь.
Поблагословивши, й платки дають. Молода бере за столом платок і насамперед дає молодому; він кладе його в кишеню; потім дає старостам і товаришу.
Одначе хліб, який приніс молодий, зразу не їли, зазначає краєзнавиця Світлана Зубер. Його могли повернути назад, якщо раптом дівчина передумає. У Полтавській губернії та на Поліссі існувала подібна практика: у випадку відмови від шлюбу не пізніше, ніж через день після сватання, позов за збитки і безчестя волосним судом не приймався.
Заручини
Заручини здійснювали за два тижні до весілля. «Йшли на заручини більш до молодого, домовлялися про весілля. Тут вже веселіше діло проходило, запрошували більше гостей», – писала Світлана Зубер. Парубок і дівчина оголошували про свій намір створити сім’ю, староста перев’язував їм руки рушником, батьки благословляли дітей.
Окрім символічного обряду єднання двох родин, на заручинах обговорювали економічні подробиці шлюбу, призначали дату весілля. Зазвичай весілля планували на осінньо-зимовий період року: «свайба була в М’ясниці», «16 листопада була свайба», «після Роздва сватались; я після Роздва йшла заміж, літом роботи багато».
Обидві родини розпочинали приготування до святкувань. Якщо після заручин хтось із молодят відмовлявся від шлюбу, мусив сплатити другій стороні матеріальні збитки і штраф за «образу».
Павло Чубинський обряд заручин у ХІХ столітті назвав «домо́вини» й описав його так.
Через шість-сім днів до молодого збірається увесь його рід, і всі разом ідуть до молодої, котра збірає увесь свій рід. Всі разом зійдуться докупи. Батько й мати молодої садовлять їх за стіл, частують горілкою і змовляються, скільки мати молодої повинна дати матері молодого хусток (50-100); а молодого мати дає матері молодої чоботи, 5-10 очіпків.
Як у молодої єсть хрещений батько, то ему мати молодого дає пряник, батькові – накожні, сестрі – черевики. Коли вже змовляться, побалакають, погуляють, випʼють горілки розходяться…
Випікання короваю
У суботу, напередодні весілля, жінки збиралися пекти весільний коровай, «шишки» і різне обрядове печиво для гостей. Випікати коровай доручали легкій на руку, щасливій у шлюбі жінці. У коровайниці запрошувала мати чи хтось з близької родини.
«Просив батько й мати, – каже вона, – і я прошу на хліб, на сіль, на коровай».
«Спасибі, – кажуть ті, – батькові й матері й тобі за пам’ять».
Бере всяка паляницю під руку і йде на коровай. Ввійде в хату і дає хліб матері молодого або молодої й каже:
«Боже вам поможи на все добре».
«Прошу я вас, – каже мати, – ізобгайте моїм дітям коровай».
Сідають ті кругом стола, на котрому тісто лежить; кожне бере собі по куску гого тіста і зачинають бгать і співать.
«Мій милий короваю,
Я тебе убираю
У віновії квіти
Щоб любилися діти.
Піч наша регоче –
Короваю хоче,
А припічок усміхається –
Короваю сподівається».
Світлана Зубер наголошує, що коровайниць могла бути довільна кількість (6–10), але парна, щоб наречені щасливо жили у парі все своє життя. Хоч коровайниць багато, але вчиняти та місити тісто допускали двох, зрідка одну жінку.
Короваї виробляли круглої форми: у нижній шмат тіста («підошву») втикали мідні монети (6 – до пари), щоб молоді були багатими. Зверху накладали велику круглу паляницю, на якій в центрі робили виямку (частіше ліктем, попередньо прославши рушник), в яку садили велику шишку.
Кругом неї, по сторонах світу, розміщували чотири «голуби». Решту заповнювали маленькими шишечками, «скільки вмостять», щільно, щоб не залишалося пустот. Завершуючи, співали:
«А ми коровай зробили, Господа Бога просили:
Дай, Боже, добру долю молодій і молодому».
Традиційне для Лівобережної Переяславщини прикрашання короваїв калиною та барвінком на Правобережжі доповнюли ще й колосками жита.
Коровай мав добре випектися, не пригоріти, по ньому передбачали майбутнє життя молодих. Існувало повір’я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя. З інших видів печива обовʼязково пекли шишки, які молоді залишали в кожній хаті під час запросин. На лівому березі запрошували також з великою шишкою, яку тримали у хустині чи за пазухою.
Запрошення на весілля
Обряд запросин на весілля розпочинався з одягання молодої. Це робила старша дружка або жінка з близької рідні, яка була щасливою в шлюбі. Головною деталлю вбрання молодої був головний убір – вінок з квітів, зілля та стрічок, який служив їй оберегом.
Світлана Зубер писала, що в селі Зарубинці на Переяславщині першим накладали на голову («височенько, щоб видно було волосся») вузенький віночок. Далі щільно за ним клали ще один саморобний вінок з паперу, стрічок, кольорових ниток. Слідом клали вінок, куплений на ярмарку. Відкрите волосся ззаду голови закладали квітами. Доповнювали весільний вінок колосками жита й листям барвінку або любистку.
Молода була підвʼязана червоним рушником, виготовленим в Кролевці Сумської області, тому його називали «кролевецьким». На весіллі їх обов’язково мало бути два: одним наречена підперізувалася, а другий тримала на руці. Дружки молодої, в які часто брали сестер або інших родичок, теж мали при собі рушники. Рушник мав зберегти усіх представниць роду від зурочення.
«Ой, вискочила Галинонька з ворітець,
Та махнула рушничком наперед:
За мною, дружечки, за мною,
Як за ясною зорою,
Як за рідною сестрою».
Вбрання молодої та дружок різнилося саме головними уборами: вінок дружки був менший, простішої форми з невеликою кількістю стрічок, що було традиційно для всієї України:
«Улицями, дружечки, улицями,
Брязчіть, дружечки, підківками,
Світіть, дружечки, вінками,
Як на небі зірками».
На молоду одягали сорочку зі стоячим комірцем та вишитим хрестом вертикальним узором «хміль» – цей орнамент був символом залицяння, родючості, молодого буяння, відваги й молодецтва. Костюм складався з «керсета» до «фалдів» з вистрочкою та спідниці.
Фартух зазвичай був білого кольору, з дрібними поперечними складочками та кружевом. Вбрання молодої доповнювалося великим понизом скляного намиста та меншим «доброго» й чоботами-чорнобривцями (низ – чорний, верх – червоний).
Отримавши батьківське благословення, молода з дружками вирушали запрошувати родину. До хати заходили лише молода й старша дружка з калиновими ціпками в руках. Решта дівчат чекали на вулиці.
Наречена залишала в кожній хаті шишку, промовляючи традиційну формулу-запрошення:
«Просили батько, мати і я прошу покорно, приходьте до нас на весілля».
Запрошені тут же розламували й куштували шишку, «щоб молоді не старілись», та відповідали: «Бог на поміч! Прийдемо».
Виходячи з хати, молода вклонялась дружкам: «Прошу покорно, дружки, ходімо далі». Гурт рухався далі, співаючи пісень про розставання з дівоцтвом. Уже на своєму подвірʼї молода мала перекинути ціпок, з яким вона запрошувала на весілля, через хату, ставши до неї спиною. Як перекине – хороший знак: додому не повернеться. Повечерявши, йшли до молодої на дівич-вечір.
Дівич–вечір
«Місяцю-рогіжку, присвіти доріжку,
Присвіти дорогу дівчатам додому».
Ввечері суботи, перед весіллям, молода збирала подружок на дівич-вечір. Зайшовши в дім, подруги нареченої починали виряджати весільне деревце гільце (ільце). Весільне гільце могло бути деревцем або гілкою вишні, клена, сосни або калини.
Прикрашали його зіллям, квітами, барвистими стрічками, паперовими квітами, тобто вили символічне «кубельце» для молодої пари. Гільце разом з короваєм стояло під час весілля на столі перед нареченими.
«Ой, летіла горлиця через сад,
розпустила пірʼячко на весь сад.
Збирайте, подружки, пірʼячко та звийте
Галині гілечко».
Витоки традиції квітчати весільне деревце беруть початок з дохристиянських часів, пише в книзі «Українська міфологія та культурна спадщина» Олексій Кононенко. Вважалося, що гільце – символ божественного дерева богині кохання Лади, відображенням слов’янського звичаю побрання молодих під священними деревами.
«Після обіду в Немидорового дядька на застеленому столі стояло соснове гільце, обквітчане колосками вівса, калиною та барвінком. На столі лежав здоровенний коровай, обтиканий голубами, позолоченими сухозліткою; кругом короваю лежали шишки», – пише Іван Нечуй-Левицький в творі «Микола Джеря».
Того ж вечора дружки одягали молоду у весільний вінок. Весільні вінки вражали своєю фактурою, кольорами та елементами. Його плели з польових квітів, рути-м’яти, вплітаючи барвінок – символ вічного кохання, а пізніше – з паперових квітів, восковиць. До весільного вінка дружки кріпили багато різнокольорових стрічок. Вінок і стрічки – символи дівочої долі, честі, вроди, щасливої долі. Вважалося, що вінок – не тільки головний убір, він оберігав дівчину від злих духів, нечесті, хвороб, лихого ока.
На ранок розпочиналося святкування весілля, а далі – післявесільний етап із традиційними обрядами. Про весільне вбрання, безпосереднє святкування, першу шлюбну ніч, яку наші предки називали «коморою» та інші захопливі обрядові традиції Переяславщини розповімо у наступних публікаціях.
А поки пропонуємо прочитати про те, як у Переяславі повернули вкрадені радянською владою різдвяні традиції.