Переяславська волонтерка Інна Марченко вже 12 років підтримує українських військових, віддаючи фронту весь свій час і сили. Аби висловити вдячність тим, хто виховав наших Героїв, вона долучилася до Всеукраїнського флешмобу «Підтримай матір Захисника». У межах ініціативи Інна зустрілася з мамою полеглого воїна Ігоря Мар’яша, з яким товаришувала за життя, щоб обійняти її та розділити світлі спогади про сина.
Флешмоб «Підтримай матір Захисника», приурочений до Дня матері, покликаний об’єднати українців довкола важливої і людяної справи – огорнути увагою жінок, у яких війна забрала найдорожче. Безперечно, мами полеглих, полонених та зниклих безвісти воїнів потребують нашої турботи й теплого спілкування щодня. Проте надзвичайно важливо підтримати їх саме зараз, напередодні свята, коли одні матері більше ніколи не почують привітання від рідних синів, а інші – щомиті моляться, аби знову почути рідний голос.
Між збором гуманітарної допомоги та постійними поїздками на передову співзасновниця ГО «Серця Переяславщини» Інна Марченко знайшла час для цієї важливої справи. Сонячного квітневого дня вона запросила Ірину Володимирівну Мар’яш на зустріч до скверу «Серце Переяслава».
Ігор Олександрович Мар’яш народився у Переяславі 24 квітня 1987 року. Навчався у сьомій школі (нині – ліцей імені Володимира Мономаха), згодом здобув фах тракториста у місцевому профтехучилищі. У мирному житті чоловік працював вантажником на підприємстві «Молпродукт».
Коли у травні 2024-го Ігор отримав повістку, то навіть не думав ховатися, хоча мав проблеми зі здоров’ям і раніше був обмежено придатним. Мамі він тоді твердо відповів: «А хто? Комусь же треба йти». Військово-лікарську комісію пройшов швидко – на минулі діагнози тоді вже не зважали. Так він став оператором відділення управління командира артилерійської батареї аеромобільного батальйону легендарної 95-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ.
Мати згадує, що Ігор завжди був патріотом і дуже любив рідний Переяслав. У його кімнаті висіла зібрана з пазлів карта України та синьо-жовтий стяг, а з 2014 року він активно допомагав місцевим волонтерам.
Ці слова підтверджує й Інна Марченко:
– Ігор постійно заходив до нас у штаб. То пічку для хлопців принесе, то ноутбук. І на кожне 8 березня обов’язково приносив мені букет квіточок. Завжди. Якось приніс котики, то вони в мене й досі там стоять…
«Коли Інна туди їхала, я дуже просила її: “Обніми його, поцілуй за мене”»
Інна Марченко бачила Ігоря за тиждень до його загибелі. 28 грудня 2024 року вона приїхала на позиції підрозділу, щоб передати воїнам допомогу, а головне і найцінніше – особисту посилку від мами.
– Я зібрала сину свої гостинці, а ще дівчата з сьомої школи наготували багато страв, – згадує Ірина Володимирівна. – Ігорьок потім телефонує мені й каже: «Мамо, ти не уявляєш, яке це свято – до нас доїхали смаколики з рідної школи!». Він був такий щасливий тоді, казав: «Це ж із дому передали! Вчора воно було в маминих руках, а сьогодні вже в моїх». Інна тоді багато всього їм повезла, і пральну машинку «Малютку», про яку він просив…
Волонтерка показує у телефоні переписку з Ігорем. У голосових повідомленнях Захисник радісно дякує за допомогу, надсилає їхні спільні фотографії. Щойно з динаміка лунає рідний голос, щоками матері починають котитися сльози.
– Коли Інна туди їхала, я дуже просила її: «Обніми його, поцілуй за мене, як матір». Я ж не бачилася з ним вісім місяців! – плаче пані Ірина і, дивлячись на волонтерку, додає: – Я так вдячна, що ти в ті останні хвилини була біля нього… Мене не було поруч, але ти обійняла його за мене.
Мріяв повернутися додому з Перемогою в улюбленому маруновому береті
29 грудня 2024 року воїн заступив на 20-денне чергування на позиціях у Курській області.
«Ну все, я погнав. Все буде добре. Я тебе люблю, цілую», – сказав він мамі у голосовому повідомленні. Це були останні слова, які вона почула від своєї дитини.
8 січня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу села Погребки неподалік Суджі життя Захисника обірвалося внаслідок артилерійського обстрілу. Йому назавжди 37 років.
Він неймовірно пишався своїм маруновим беретом і службою в 95-й бригаді. Казав: «Мамо, у нас навіть на прапорі написано, що ми завжди перші». Ігор мріяв, що повернеться додому з Перемогою, у своєму улюбленому береті.
Коли його підрозділ перекинули з Донеччини на Курщину, мама щовечора вмикала телевізор, аби почути хоч якісь новини з того напрямку.
– Якось три дні поспіль показували, як хлопці з 95-ї бригади розбивають колони рашистів, – пригадує Ірина Володимирівна. – Згодом Ігорьок вийшов із позицій, дзвонить і питає: «Мамо, а ви бачили, що по телевізору показували нашу роботу?». Кажу: «Бачили, синок!». А він так гордо: «Так то ж ми, мамо!». Боже, як я тоді пишалася… Пишалася тим, що побачила роботу свого сина, що він – один із тих Героїв, які нищать ворога!
«Я ніколи не забуду Вашого сина. Завдяки йому я вижив»
Ігор не хотів зайвий раз хвилювати матір. Телефонуючи з фронту, постійно заспокоював: «Мамо, не переживай, ми тут на природі, у нас все добре, юшку варимо». Лише після його загибелі Ірина Володимирівна дізналася, у якому пеклі насправді щодня був її син.
– Вже після смерті Ігоря мені у фейсбуці написав чоловік із Закарпаття, – ділиться мама. – Виявляється, вони разом служили ще на Донеччині. Він написав: «Я не знав, що Ігор загинув… Я ніколи не забуду Вашого сина. Завдяки йому я вижив. Він 10 кілометрів тягнув мене на собі, пораненого, після бою. А я, щоб ви розуміли, важу 100 кілограмів. Ігор тоді сказав мені: “Ти повинен жити, бо в тебе дочка”». Я читала це і плакала. Відписую йому: «А я ж, наївна, нічого не знала! Ігор казав, що в них усе спокійно, що з хлопцями шашлики смажать, в магазин їздять…». На що побратим відповів: «Та ми всі таке пишемо мамам і жінкам, щоб ви не переживали».
Коли Ірині Володимирівні передали з фронту особисті речі сина, у його гаманці вона знайшла маленьку записку, написану її ж рукою: «Синочок, я тебе дуже люблю. Дуже тебе жду».
– Коли я побачила ту записку, серце стислося… Я колись поклала її до посилки. А він, виявляється, весь цей час носив її з собою, як оберіг, – зітхає жінка.
«Мені все здається, що я почую: “Мамо, я вже вдома”»
Ігор був добрим, спокійним і домашнім хлопцем. Любив рибалити, готувати, збирати гриби. А ще – обожнював собак. Його 14-річний лайка Арчі, якого Ігор колись забрав із притулку, досі живе у мами. А улюблений шарпей Умка тепер став головною віддушиною для Ірини Володимирівни. Тварини теж тужать за своїм господарем – щодня двічі на день Ігор виходив з ними на прогулянку.
Він мріяв повернутися додому, побудувати дачний будиночок, посадити дерева, створити сім’ю… Але не встиг. Тепер єдиною опорою та підтримкою для матері залишилася молодша донька Яна. Вона всіма силами намагається витягувати маму з горя, але біль від втрати сина не лікується часом.
– Де б я не була, думаю про нього кожну секунду. Ходжу по хаті – навколо його речі. Перший час після загибелі щоночі прокидалася: о другій годині Ігорьок зазвичай повертався додому з нічної зміни. Мені все здавалося, що ось-ось відчиняться двері й я почую: «Мамо, я вже вдома»…
Жінка щиро вдячна всім, хто сьогодні її підтримує, зокрема колективу «Переяслав Молпродукт». Хоча Ігоря вже немає, підприємство допомагає, регулярно передає пайки.
– Коли прийшли з чоловіком на підприємство, дівчата з Ігорькової зміни так тепло обійняли мене і кажуть: «Ми завжди приходимо до Ігоря на кладовище, пам’ятаємо його». Мені було так приємно від того, що люди не забувають.
Ірина Володимирівна зізнається: найбільше їй хочеться, щоб подвиг її сина та інших Героїв не був забутим.
– Приходжу на Алею Героїв, приношу квіти. От і сьогодні сходила, а тоді сіла тут, у скверику… Дивлюся: мами з дітками гуляють. І думаю собі: значить, недарма мій син там був, недарма захищав, щоб ці дітки зараз гуляли в мирі та спокої. Це все заради них. Тільки дуже боляче дивитися, що з часом усе менше й менше людей приходить на похорони до Героїв…
Як долучитися до флешмобу
Історія Ірини Володимирівни – це історія тисяч українських матерів, які сьогодні живуть між світлою пам’яттю та вічним болем. Саме для них громадські організації «Жінки роду», «Емоційний інтелект» та «Обʼєднання родин зниклих безвісти, полонених та загиблих Захисників Переяславщини» ініціювали Всеукраїнський флешмоб #ПідтримайМатірЗахисника.
Як можна підтримати ініціативу:
- Подаруйте мамі військовослужбовця квіти або підпишіть теплу листівку.
- Скажіть щирі слова подяки за сина чи доньку.
- Організуйте невеличкий творчий виступ, чаювання або зустріч для матерів Героїв вашого міста чи села.
- Подаруйте свій час: іноді звичайна розмова, готовність вислухати й обійняти вартують значно більше за будь-які матеріальні речі.
Аби ця естафета пам’яті охопила всю країну, організатори просять ділитися фотографіями та відео своїх зустрічей у соціальних мережах, обов’язково додаючи офіційні хештеги флешмобу: #ПривітайМатірЗахисника та #ПідтримайМатірЗахисника.
