Сьогодні до волонтерського штабу переяславки Інни Марченко завітали давні друзі – французькі благодійники та львівські соратники, аби передати черговий важливий вантаж. А ще – молоде подружжя: волонтерка і захисник, чию історію кохання написала сама війна. Про невтомну підтримку з-за кордону, поїздки на «нуль» та адреналінову залежність від допомоги іншим – розповідає Proslav.
Вже чотири роки французькі благодійники не втомлюються допомагати Україні
Громадяни Франції Ерік і Бенуа приїжджають до Переяслава вже не вперше. Під час минулих візитів вони не лише доставляли гуманітарну допомогу, а й особисто їздили до бійців на передову.
Загалом іноземці допомагають Україні вистояти від самого початку повномасштабного вторгнення. Їхня асоціація Avenir Franco-Ukrainien («Франко-українське майбутнє») всіляко підтримує українців: спочатку допомагали біженцям облаштуватися у своєму рідному місті Нант, а згодом почали відправляти в Україну гуманітарку, зокрема надважливе медичне обладнання для лікарень.
Французька асоціація активно співпрацює з львівським фондом «Міст добра», який очолює Людмила Нечипоренко. І поки частина команди у Франції формує вантажі, кілька волонтерів регулярно особисто привозять допомогу в Україну. Вони могли б жити своїм безтурботним європейським життям, але кожну вільну хвилину присвячують пошуку підтримки для нашої держави.
«Якщо впаде Україна, впаде вся Європа», – так вони стверджували на початку великої війни, так думають і зараз.
Цього разу благодійники доправили перев’язувальні та медичні матеріали, препарати, а також речі для військових і дітей. Вже найближчими днями Інна Марченко завантажить усе це у свій «бойовий» бус і вирушить із командою на найгарячіші напрямки. Сортувати й пакувати вантажі їй зазвичай допомагають сестра Марина, яка, попри ампутовану ногу, постійно приходить на підмогу, а також волонтерка Ольга Козаченко.
«Штурмонули позиції й вибили 75 росіян»
Її чоловік Юрій – військовий. Вони покохали одне одного вже під час повномасштабної війни. Вона – волонтерка з Переяслава, він – киянин, тоді ще боєць 3-ї ОШБр.
У вересні 2023 року Юрій та його побратими здійснили блискавичну операцію й звільнили від окупантів село Андріївка під Бахмутом. У ході тяжких боїв військовий зазнав кульових поранень, після чого його ушпиталили до Харкова. Дізнавшись про це, Ольга написала захисникові, запитала, що саме потрібно, і швидко відправила необхідне. Приємно вражений хлопець сфотографував посилку від чуйної волонтерки й поділився світлиною у соцмережах.
– Він опублікував фото у сторіс, а його друзі почали кепкувати, мовляв: «Вітаємо, в тебе з’явилася дівчина!». Він надіслав мені скриншот. У відповідь я розсміялася: «На дівчину я не тягну. Можу бути хіба що жінкою з двома дітьми». Я старша від Юри на 10 років і маю двох діток від попереднього шлюбу. Його це зовсім не збентежило. Він підписав мене у телефоні «Жінка», і відтоді наше спілкування не припинялося.
Закохані побралися 15 липня 2024 року в Слов’янському відділі ДРАЦС на Донеччині, а чотири місяці тому в пари народилася донька Ніна. Юрій, отримавши групу інвалідності, зараз служить у навчальному центрі на Київщині. Попри клопоти з немовлям, молоде подружжя не сидить на місці: вони активно допомагають Інні Марченко розвантажувати та пакувати допомогу.
Раніше Ольга їздила на фронт ледь не щотижня. Жінка зізнається, що її головний волонтерський профіль – це тактична медицина, адже на власному досвіді знає ціну вчасно наданої допомоги:
– Моя специфіка – медикаменти, тому що мій чоловік – ветеран. Я як ніхто знаю, наскільки потрібні розхідники на передовій: від звичайних пластирів до найпотужніших препаратів. Юра ж отримав своє поранення саме під час того легендарного штурму Андріївки. Тоді восьмеро наших хлопців «штурмонули» позиції й вибили звідти 75 росіян! – із гордістю пригадує вона.
Волонтерка також розповідає, як саме почалася їхня співпраця з Інною Марченко:
– Тоді тривала Авдіївська кампанія. Юра приїхав, я питаю: «Що тобі треба?». Він каже: «Треба окопні свічки». Я приїхала до Інни, а вона одразу відповідає: «Так, давай, завантажуй!». Таким і було наше знайомство. Після того ми почали волонтерити разом: дві дівчини на авто розвозили допомогу. Ми були в Ізюмі, на Сумському, Покровському та Курському напрямках, у Лимані… Скрізь, де тільки було потрібно.
«Спічка» та «Запальничка»
У Олі позивний «Спічка», а у Юри – «Запальничка». Весільна подорож у цього палкого подружжя теж видалася «гарячою».
– Спимо вночі, аж раптом як шарахне! Юра пригорнув мене до себе і спокійно так каже: «Спи, спи, це КАБ», – згадує волонтерка.
– Туди щоночі щось прилітало: то касетні боєприпаси, то КАБи, то ще якась біда. Отак і поруч із нами тоді прилетіло, – додає військовий.
Юрій розповідає, що систематично отримував допомогу від команди Інни Марченко:
– Коли я воював із побратимами, Інна мені дуже багато допомагала всякими «плюшечками» і «підгончиками»: то смаколики якісь передасть, то теплі речі. Вона надсилала спальники, тактичне спорядження, каремати, діставала турнікети. Це настільки важливі речі, адже турнікети і медицина на фронті – це просто розхідний матеріал. Навіть ті ж самі теплі шкарпетки: ти одягнув їх на позиції, пробув там два тижні, а коли виходиш – просто знімаєш і викидаєш. Прати їх там немає сенсу і можливості. Тому зрозуміло, що такі речі береш із собою із запасом, по три-чотири пари.
«Французи дуже просяться з нами на фронт»
Зараз левову частку допомоги отримують від іноземних благодійників, пояснює Інна Марченко.
– Нам допомагають Велика Британія, Данія, Франція. Ця підтримка дуже й дуже важлива. Зараз збирати кошти самотужки вкрай важко: обстановка в країні складна, війна виснажує, фінансово людям тяжко. Тому вся ця отримана допомога чітко розподіляється: щось віддаємо біженцям та дітям, а військове спорядження веземо безпосередньо хлопцям на передову. Завдяки платформі «City Hub Україна» ми отримали дуже багато нових дитячих речей. Також регулярно передаємо забезпечення в нашу лікарню та шпиталі.
Під час цього візиту до України французькі благодійники вже відвідали Бучу та Ірпінь. Вони дуже просять взяти їх із собою на передову, але переяславські волонтери не ризикують.
– Дуже просяться на фронт, щоб ми їх вивезли, але це надто ризиковано. Зараз літають FPV-дрони, під обстрілами опиняються навіть самі Суми, потрапити під удар дуже легко, – наголошує пані Інна.
«Все це робиться заради майбутнього нашої нації»
Разом із французькими доброчинцями волонтери відвідали Київський обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей «Переяслав», куди доправили гуманітарний вантаж. Заради майбутнього цих та всіх українських дітей волонтери не зупиняються і продовжують підтримувати захисників. Молода мама Ольга вже планує, як повернеться до поїздок на фронт.
– Я вам скажу так: мабуть, саме заради дітей ми і їздимо. Все це робиться заради нашої нації, заради продовження життя, бо інакше для чого це все? Мій середній син Олексійко народився на четвертий день повномасштабної війни. Я з ним, малесеньким, на руках їздила скрізь і всюди. Допомагала і морпіхам, і Іноземному легіону, і нашим «Скіфам»…
Про відчуття страху жінка каже відверто:
– Ви знаєте, у хлопців на фронті є своя адреналінова залежність. У нас, волонтерів, вона теж присутня на певному рівні, тому страх уже не такий паралізуючий. Це свого роду наркотик. Я як психолог це дуже класно розумію на ментальному рівні. Але інакше не можна. Просто не можна. Тим паче, я бачила, яке пекло пройшов мій чоловік. Думаю, в старості нам точно буде що згадати.
«Подумки прошу полеглих хлопців, щоб тримали над нами небо»
Пані Інна зізнається, що кожен із воїнів, яких вона знає, для неї мов рідний син. До кожного прикипає душею і щиро переживає. Вона розуміє, що не в силах обігріти абсолютно всіх захисників, але непохитна віра в перемогу – це її найсильніший мотиватор не збавляти темп навіть після майже 12 років поїздок на війну. І, попри постійну загрозу життю, їхати з допомогою знову і знову.
– Хлопці, яких уже немає в живих, вони завжди поряд. Коли ми заїжджаємо туди, на «нуль», я завжди подумки прошу, щоб вони тримали над нами небо. Чомусь у такі моменти звертаюся не до Бога, а до наших полеглих хлопців…
