Зовсім скоро українці славитимуть Різдво Христове, підуть до храмів на святкову службу та співатимуть традиційні колядки, як було заведено з давніх-давен. Проте так було не завжди: починаючи з 20-х років минулого століття радянська влада всіляко викорінювала народні звичаї. Як на Переяславщині відбудовували українську культуру, відроджуючи різдвяні обряди, дізнавався Proslav.
Відома історикиня-краєзнавиця Людмила Набок розповіла, що на початку ХХ століття – до 1917 року – на теренах Переяславщини дуже поширеними були різдвяні колядки та щедрівки:
– У переддень Різдва після обіду хлопчики, змайструвавши зірку, ходили до родичів, хрещених батьків і колядували. В жіночій і чоловічій гімназіях влаштовували святкові вистави за біблійними сюжетами. Під Новий рік, на Василя, після вечірньої служби дівчата та парубки гуртувалися і ходили до родичів щедрувати – водили вертеп, показуючи ціле дійство – переодягалися в Маланку, цигана, єврея, царя, козу, чорта та інших персонажів. А зрання 1 січня виключно юнаки та чоловіки ходили посівати житом – на життя.
Як у СРСР боролися з Різдвом
24 січня 1918 року більшовицький уряд прийняв рішення про перехід на григоріанський календар і Різдво «переїхало» на 7 січня (25 грудня за старим стилем). Таким чином, Новий рік, який раніше був завершальним етапом святкування, опинився перед Різдвом і затьмарив його.
«Головним нашим завданням є сприяння фактичному звільненню трудящих мас від релігійних забобонів», – проголосили в декреті Ради народних комісарів 23 січня 1918 року. І почали проводити антирелігійну кампанію, яку згодом посилив Йосип Сталін: для більшості на свята скасували вихідні. Рішуча боротьба з Різдвом в СРСР почалася після Жовтневого перевороту – в 1920-х роках.
«У день нового року і дні всіх релігійних свят (колишніх особливих днів відпочинку) робота проводиться на загальних підставах» (1929 рік, постанова РНК СРСР).
Різдвяну ялинку називають антирадянщиною, «попівським звичаєм» і релігійним непотребом. Втім деякі люди продовжують ставити її вдома – звісно, таємно. Зрозумівши, що заборони не діють, партія змушена міняти тактику.
28 грудня 1935 року в газеті «Комсомольська правда» виходить замітка «Давайте влаштуємо до Нового року дітям хорошу ялинку!», яку пише секретар ЦК КП(б)У Павло Постишев.
Він пропонує встановити ялинки у дитячих закладах задля розваги. Таким чином ялинку виривають із релігійного контексту і підлаштовують під власні потреби. І започатковують нові – радянські традиції.
– У 30-х роках, за ініціативою інструкторів ЛКСМУ (Ленінська Комуністична Спілка Молоді України – ред.), у школах для піонерів почали організовувати святкові ялинки з концертами гуртківців, – пояснює Людмила Набок. – А згодом, з подачі комуністичних ідеологів, з’явилися нові герої – Дід Мороз і Снігуронька. До кінця 1980-х років колядування і щедрування майже зникло, зберігалося лише посівання, та й те – серед людей старшого віку й виключно серед родичів.
Підпільне колядування
Переяславська етнографиня й народознавиця, ветеран музейної справи Лариса Годліна розповіла, що під час їхніх етнографічних експедицій у 70-х роках місцеві люди говорили про Різдво з острахом, дуже обережно. А у 80-х – розповідали охочіше, зізнавалися, що вітають одне одного, наспівували давні колядки та щедрівки.
– У мікрорайоні Підварки спостерігала, як у Святвечір на кутках збиралася молодь, і навіть жінки років до 35, переодягалися і колядували. На різдвяні колядки комуністична партія наклала суворе вето. Заборону потайки обходили. У 60-70-ті роки у деяких селах – Помоклі, Циблі – існували окремі прояви пахолкування, – розповідає Лариса Годліна.
Пахолкування – характерний для Переяславщини обряд. Його назва походить від слова «пахолок», тобто хлопчик. Лариса Олексіївна пояснила, чому пахолкували саме діти і чому їм прийнято було давати гостинці:
– Удосвіта на Різдво маленькі хлопчики й дівчатка ходили по родичах та сусідах і сповіщали про народження Ісуса. У давнину люди вірили, що на великі свята душі померлих предків вертаються в цей світ, щоб допомогти своїм живим родичам, а на землі переселяються в діток. Вважали, що то душі предків приходять у дитячих образах, тому й пригощали їх – передавали пожертви своїм предкам і богам.
Вбити колядки та щедрівки не вдавалося навіть суворими заборонами та погрозою покарання у вигляді доган чи звільнення з роботи, як розраховувала радянська влада. Тож довелося вдатися до іншого способу: переробити текст на радянський манер, викреслюючи будь-які християнські мотиви: «Добрий вечір тобі, вільний пролетарю».
Відродити різдвяні традиції у Переяславі взялися музейники
У 1984 році ініціативна група Державного історико-культурного заповідника «Переяслав» береться відтворити різдвяні традиції, згадує Людмила Набок, яка того часу там працювала. У музеї просто неба влаштовують святкування з колядками та щедрівками для дітей працівників, щоправда, поки ще задіюючи персонажів Діда Мороза і Снігуроньки.
Та вже у 1989 році музейники рішуче відмовляються від радянської форми новорічних свят і вперше у Переяславі організовують гурт щедрувальників.
– Ініціювали відродження питомих українських традицій тодішня завідувачка музею обрядів Ніна Василівна Грукач, яка, до речі, свого часу відновила і святкування Трійці та Великодня в музеї просто неба, та науковець Василь Тарасович Середа. Ми вбралися в національний одяг, відтворили різдвяну атрибутику і пройшли з піснями від Михайлівської церкви до центральної площі, заходячи і до «своїх», і до незнайомих. Люди плакали від радості, – пригадує Людмила Миколаївна.
Спогадами поділилася і ще одна учасниця того колективу Світлана Зубер, завідувачка Музею українських обрядів:
– Під керівництвом Ганни Самутіної і Тетяни Чернікової ми вивчили щедрівки і колядки. Деякі з них побутували саме Переяславщині, деякі – стародавні, які ми вперше почули від історика, етнолога В’ячеслава Миколайовича Гнатюка.
Хор так запав у душу містянам, що слух про них пішов за межі Переяслава. Артистів запрошували виступити в навколишніх селах.
Різдвяну естафету підхопили студенти
Ставлення влади до церкви та Різдва почало змінюватися під час перебудови. Врешті-решт 26 грудня 1990 року Верховна Рада УРСР проголосила Різдво, Великдень та Трійцю вихідними днями. Після десятиліть утисків і переслідувань за національні та релігійні переконання, українцям нарешті повернули традиції, яких силоміць намагався позбавити комуністичний режим.
– Поступово люди, особливо в селах, де в родинних колах ще пам’ятали різдвяні пісні, теж почали організовувати гурти щедрувальників, – каже Людмила Миколаївна.
А в 1995 році ідеєю відтворити різдвяний вертеп загорілися і студенти переяславського вишу, тоді – Переяслав-Хмельницького державного педагогічного інституту. Не дивно, що відбулося це з подачі Лариси Годліної, яка у ті часи працювала там педагогом.
– З 1990 року я читала лекції з народознавства на історичному факультеті. Оскільки багато років до цього працювала у заповіднику, свої практичні заняття проводила на основі музейних експозицій. Які ж то були чудові студенти! Такі щирі українці, патріоти, їх цікавило все – народна культура, її становлення… Побачивши, як ансамбль заповідника виконує щедрівки, вони настільки пройнялися, що й собі захотіли відтворити різдвяний вертеп, – усміхається Лариса Олексіївна.
Викладачка відкрила студентам чарівний світ українських зимових свят. Розпочали з Андріївських вечорниць: з ворожіннями, калитою – все як має бути. Лариса Годліна розповідала молоді про історію та традиції свят, Тетяна Чернікова допомагала з вивченням фольклору.
На тому не зупинилися і до Різдва підготували справжнє театралізоване дійство. У Святвечір вітали колядками і щедрівками друзів у гуртожитку, а на Різдво віншували викладачів. Першими вітання приймали тодішній ректор Іван Стогній, завкафедри історії Віктор Коцур, декан факультету Олександр Колибенко і, звісно, улюблена наставниця, викладачка народознавства Лариса Годліна.
– Коли вони гуртом прийшли до мене додому і заспівали, сусіди позбігалися і почали просити прийти поколядувати і до них. Люди дякували зі сльозами на очах. Це було справжнє щастя.
