Екіпаж переяславських волонтерів-добровольців на чолі з Інною Марченко нещодавно здійснив чергову поїздку на фронт – доставляли військовим на Донецькому напрямку їжу, медикаменти, техніку, розповідає Proslav.
«Дуже просили повернути їх живими»
Цього разу з ними поїхали двоє французів – Ерік і Бенуа, представники асоціації Avenir Franco-Ukrainien, яка допомагає українцям з початку повномасштабної війни. Здружив французьких і переяславських волонтерів львівський благодійний фонд «Міст добра», з яким співпрацюють і одні, й другі.
Два тижні тому засновниця фонду Людмила Нечипоренко привезла французьких партнерів до Переяслава – показати, як звичайні українці працюють на потреби армії: збирають допомогу, готують їжу.
Тоді Ерік і Бенуа розповіли, що вже кілька разів їздили на схід України, побували в Куп’янську, Слов’янську, Краматорську, Дніпрі й відвідали воїнів 10-ї гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».
Вони були начувані про команду безстрашної переяславської волонтерки, яка їздить на особливо небезпечні території, що ледь не впираються в українсько-російський кордон. І вирішили поїхати з нею.
Інна попередила, що допомогу передає особисто в руки хлопцям, які стоять на «нулі», тому там може бути гаряче. Іноземців це не злякало, тим паче виявилось, що Ерік і сам колишній військовий.
Щоправда, перед виїздом Інні зателефонувала президентка французької асоціації Ілона Винник, українка за походженням – попросила повернути її колег живими: «Бо вони дуже важливі».
Повезли бійцям дрони, які придбав переяславський ліцей
Збираючись у дорогу, «бойовий» синій бус завантажили медикаментами й речами, які привезли французькі благодійники, та їжею, яку напередодні наготували господині волонтерського об’єднання «Переяслав» і працівниці ліцею імені Володимира Мономаха.
А найголовніше та найнеобхідніше з того, що взяли з собою волонтери – бінокль, DJI Mavic та FPV-дрон. Безпілотники, варто зазначити, придбали за кошти, виручені з ярмарку, який провели у тому ж таки ліцеї (колишній сьомій школі).
Усе це волонтери повезли бійцям 91-го окремого протитанкового дивізіону. З команди Інни Марченко поїхали Віталій Житніцький та Владислав Зорін, за кермом був чоловік її сестри Юрій.
У дорозі провели близько 10 годин, враховуючи зупинки, каже пані Інна й згадує цікавий випадок:
– Вже чималенько проїхавши, зайшли на заправку, і тут до мене звертається якийсь чоловік, каже: «Я тебе знаю». Виявилося, що він був бійцем «Правого сектору», а зараз – 67-ї механізованої бригади. Колись помагали їм, а він і запам’ятав. Та то через моє руде волосся, – усміхається жінка.
«Представляєш, у нас французи живуть!»
Увечері волонтери дісталися до першого пункту призначення – прифронтового селища. Воно потерпало від обстрілів, але більшість будинків уціліли. Заночували в хаті місцевих жителів – подружжя пенсіонерів, де до того жили військові.
– Принесли відро води, бо в хаті її не було, розтопили грубу – на ній гріли їжу. Але французам сподобались такі умови, – усміхається пані Інна. – Як ми з ними спілкувалися? Та на пальцях. «Жито» (Віталій Житніцький – ред.) англійську трохи знає, а Юра вчив французьку в школі.
До пані Інни, мабуть, ще й тому так тягнуться люди, бо, навіть у розмові про війну, вона жартує і розповідає кумедні історії. А як інакше, коли все її життя між тилом і фронтом? Тільки гумор і рятує.
– Ще перед виїздом французи нам почепили шеврони з їхнім прапором. Так ми й приїхали. Хазяїн хати як побачив французів у формі, бігом подзвонив до баби: «Представляєш, у нас французи живуть!» Приходять – дід у новому спортивному костюмі, баба в гарній хустці, каже: «Я думала, він мені набрехав! Макрон же сказав, що пришле французький легіон, а французький легіон уже приїхав!» Дали нам відро картоплі й літру олії. Розсмішили вони нас і розчулили.
Серед суцільної розрухи квітнуть крокуси
Вранці команда подолала ще кілька десятків кілометрів і прибула на «нуль». Минаючи ями й розтяжки на шляху, іноземці озиралися і були шоковані апокаліптичною атмосферою довкола: скелети спалених машин, повалені дерева і вщент зруйновані будинки. Руїни місцевої школи і обстріляний спортивний комплекс. На фоні гуркіт вибухів удалині. Одна справа побачити це в новинах, і зовсім інша – на власні очі.
– Їх усе це вразило, тому що там будинків нема взагалі. І серед суцільної розрухи – крокуси цвітуть: жовті, фіолетові, білі. Одну квітку вони допомогли мені викопати, я її з собою привезла. Попри все природа пробивається, життя не зупинити.
Зустрівшись із хлопцями, які здійснюють повітряну розвідку та нищать ворога за допомогою «джавелінів», Ерік і Бенуа особисто подякували за захист України і всієї Європи. Вони знають, що Україна виборює перемогу кров’ю, вони захоплюються стійкістю духу нашої нації. «Якщо впаде Україна, впаде вся Європа», – так вони кажуть.
Рік і 9 місяців стояли на передовій без заміни
Нам вдалося поспілкуватися з бійцем 91-го окремого протитанкового дивізіону. Він розповів, що вони з побратимами рік і 9 місяців стояли на передовій без заміни. Інна Марченко «взяла над ними опіку» ще в жовтні 2022 року.
– Спочатку привозили продукти, фліски, матраци, побутові речі. Коли роззнайомилися, пішли дрони, акумулятори, колеса, запчастини і навіть автомобілі заходили. Коли нам щось було нагально потрібно, зверталися листом, а потім через відповідні органи ставили на облік. Зараз ми добре одне одного знаємо. Наша частина формувалася на Переяславщині, тому більшість особового складу звідти. Я особисто дуже здалека, – розповів боєць.
Пані Інна каже, що кожен з воїнів, яких вона знає, для неї мов син. До кожного прикипає душею і переживає за них. Розуміє, що не в силах обігріти усіх захисників, але віра в перемогу – її найсильніший мотиватор не збавляти темп навіть після майже 10 років поїздок на фронт. І попри загрозу життю їхати з допомогою знову і знову.
Читайте про те, як французькі волонтери привезли до Переяслава допомогу і відвідали господинь, які готують для воїнів.