У Переяславі попрощалися з військовослужбовцем Володимиром Кочином. Він зазнав поранення на фронті й помер у шпиталі, не доживши до свого 42-річчя лише один день, повідомляє Proslav.
Переяславець Володимир Кочин стримував рашистську навалу в Харківській області на посаді командира бойової машини-командира першого механізованого відділення третього механізованого взводу другого механізованого батальйону.
Під час виконання бойового завдання 16 вересня в районі села Першотравневе Куп’янського району захисник підірвався на розтяжці. Наступного дня від отриманих тяжких поранень його серце зупинилося у шпиталі міста Куп’янськ.
18 вересня Герою виповнилося б 42 роки. За життя він працював слюсарем-сантехніком у складі аварійної бригади Переяславського КП УК ВУЖКГ.
Зранку 25 вересня тіло Володимира Кочина привезли до домівки в Переяславі, де він проживав з родиною. А близько полудня воїна провели в останню путь. Вшанувати пам’ять Героя зібралися рідні, друзі та знайомі, жителі міста, військові, керівництво громади.
Заупокійну панахиду за загиблим уперше від початку війни відслужили у Церкві Пресвятої Трійці. Цього року вона офіційно перейшла до релігійної громади Православної Церкви України. Земляки зустріли Героя на колінах, низько схиливши голови у скорботі.
Свій останній прихисток Володимир Кочин знайшов на Ярмарковому цвинтарі.
– Коли у перші дні повномасштабної війни ворог направив на Україну тонни смертоносної зброї і був за кілька кілометрів від Переяслава, Володимир став на захист громади. Завдяки йому та іншим чоловікам ворог не насмілився йти на Переяслав. Потім він не залишився байдужим, взяв зброю і пішов на передову. Був у числі тих, хто без страху, сповнений патріотизму йшов у бій, захищаючи країну, – сказав очільник громади Вячеслав Саулко.
До присутніх звернувся старший офіцер відділення рекрутингу та комплектування І відділення Бориспільського РТЦК та СП, капітан Андрій Загнойко:
– Упродовж 30 років для багатьох українців незалежність не значила нічого. І тільки тепер прийшло усвідомлення, що різниця є: якою мовою спілкуватися, де молитися Богу – в українській церкві чи московському попу. Але це усвідомлення коштує нам надто дорого. Володимир віддав своє життя заради того, щоб ми могли називати себе українцями, бути вільними людьми вільної країни.
Над могилою загиблого Героя пролунав почесний військовий салют. Офіцер Володимир Мамітько вручив Прапор України, яким було покрита домовина із тілом Володимира Кочина, його рідним. У нього залишилися батьки, дружина Людмила та чотири доньки.
