Зелена неділя, або Трійця, припадає на 50-й день по Великодню. Нині це частина християнського свята Трійці, однак в прадавні, ще дохристиянські часи, це свято існувало як окреме дійство, що тривало цілий тиждень – від «Семика» (четвер на сьомому тижні після Великодня) до «Русальського Великодня» (наступний четвер), розповідає Proslav.
Це свято символізувало перехід від весни до літа, звернення до природи з проханням про щедрий урожай, а також вшанування душ померлих, особливо тих, хто загинув не своєю смертю. Вірили, що в ці дні з’являлися предки, русалки, мавки, які могли нашкодити людям. Історію свята, його традиції та звичаї дослідила старша наукова співробітниця НІЕЗ «Переяслав» Світлана Зубер.
Клечальна субота
Дослідник Михайло Максимович, описуючи сьомий тиждень після Великодня, звертає увагу на четвер – Семик, який особливо вшановували в північній Русі. Клечальна субота вирізнялась вселенською панахидою, прикрашанням (клечанням) церков, дзвіниць, осель і дворів. Дівочі веснянки припинялися саме на цьому тижні. Вчений також наводить перелік рослин, які використовували для клечання, і згадує про важливий елемент Зелених свят – «игорный дуб», якого порівнює зі священними язичницькими деревами, під якими приносили жертви богам.
Захисні трави-обереги
У своїй суті Зелена неділя – це свято предків. Усі обряди були спрямовані на вшанування душ померлих і духів природи, таких як русалки чи мавки. Вони, згідно з народними віруваннями, мали допомагати живим вирощувати врожай. Саме в ці дні цвіте жито, дозрівають перші плоди й городина. Щоб уникнути впливу темних сил, що також могли проникнути у наш світ, люди використовували захисні трави-обереги – явгар, любисток, м’яту, канупер, полин.
Жителі Переяславщини згадують:
«Явгаром застилали, любистком, у хату вносили, м’ята, канупер, полинь шоб була. У нас було в Пидсінному клечання в’язь… у хату вносили голлячки, да колись же були сволоки, да за сволок застромлювали. А тепер уже ж сволоків у нас нема».
Символ свята – «віха»
На Полтавщині на Зелену неділю водили «тополю», на Поліссі – «куста», а на Переяславщині – ставили «віху». Це був, можливо, найвиразніший символ свята – високе дерево, прикрашене травами, квітами, іноді стрічками, рушниками й навіть іконами. Етнологиня Валентина Борисенко назвала віху «антеною між землею і космосом». Віху ставили на кожному кутку села, зазвичай на вигоні. Вона стояла три дні – вірили, що довше не можна, інакше у цьому кутку можуть померти молоді люди.
«У Пидсінному страшни віхи ставили, таке височезне – високу, гарну ставляли віху, тоді кругом неї в’язинням отако обгорожували. Три дні це коло віхи гуль. Хрестик вгорі робили… А як квітки є – до квітками прикрашали. Уночі по дворах, по городах ходили в людей і любисток зрізували… Гармонія, гра, танцюють. Це так молодяж йшла да гуляла, а стари баби до коло воріт гуляли…»
Народні гуляння та гойдалки
На Трійцю також робили гойдалки – їх прив’язували до міцного дуба:
«На Зелену становили велику таку деревину, вряжували, гуляли. На дубі кріпкому ужви робили, гойдалки, ужва називалась».
Цікаво, що в різних селах віху називали по-різному. У Засупоївці – «явір», у Вовчкові – «дуб». А от у селах Трахтемирів, Пекарі, Піщане віхи не ставили зовсім.
Русальський Великдень, або Сухий четвер, завершував Зелені свята. Вважалося, що в цей день не можна турбувати землю, бо буде велика посуха. Натомість рекомендували провітрювати одяг:
«Одежу в Сухий четвер викидали, хоть як, хоть на одну минуту, а треба було викидать одежу».
Купатися на Зелені свята заборонялося. На Поліссі ж проводжали русалок і мавок, які «приходили» на землю в ці дні. Їм залишали пожертви: гарячий хліб, пироги, віночки, стрічки. Люди відвідували кладовища, приносили клечання, варені яйця.
Прикрашання домівок на Зелену неділю
У своїй праці «Звенигородщина. Шевченкова батьківщина…» Агатангел Кримський наводить яскраві описи святкування Трійці на Черкащині. Хати, подвір’я, церква – усе прикрашали зеленим гіллям.
«Навіть воза вквічають зеленою гилякою, коли доводиться кудись поїхати; а що вагони на залізницях Зеленими святками ходили убрані в клечання, то це вже так: адже вагон – то ніби хата, а кожну хату треба хороше-зелено вквічати».
Гілля ставили навіть у стріху. А всередині хати – пахло любистком, м’ятою, деревієм, чебрецем.
«І закривають стіни до того, шо аж у хаті робиться темно… І кладуть на вікна, шоб пахла по всій хаті. А тоді ше йдуть з косою чи з серпом: косять чи жнуть».
Українці здавна дбайливо зберігали свої традиції, і, попри спроби сусідів змінити нашу етнічну свідомість, ми досі прикрашаємо домівки клечанням, а в деяких селах Переяславщини і нині ставлять святкову віху – символ Зелених свят, нашої культури та зв’язку з природою.
Нагадаємо, на Зелену неділю у Музеї просто неба в Переяславі відбудеться етнозахід.
