Учора, 10 вересня відзначався День українського кіно (щорічно відзначається в другу суботу вересня). Proslav на основі найкращих українських фільмів, що опублікував “Довженко Центр” публікує десятку кращих.
Для отримання цього рейтингу спілка кінокритиків України та незалежних кіноекспертів склали власні Топ-10 найкращих українських фільмів в період від створення кінематографу до нашого часу. При визначенні результатів враховувалися кількість згадувань та місце в списках респондентів. Найкращим фільмом опитування визначався фільм, який отримав найбільшу кількість згадувань і найвище місце в рейтингах. Переглянути повний список зі 100 фільмів ви можете на сайті “Довженко Центру”.
«Тіні забутих предків», Сергій Параджанов, 1964
Два гуцульські роди багато років ворогують. В атмосфері озлобленості й помсти зароджується чиста, світла любов Івана та Марічки, що належать до ворогуючих сімей. Іван змушений піти на заробітки, Марічка в цей час гине в річковій безодні. Іван намагається забути кохану, але у нього це не виходить. Не допомагає і одруження на вродливій Палагні. Тільки в передсмертному маренні Іван віднаходить своє щастя.
«Земля», Олександр Довженко, 1930
«Земля» – найвідоміший український фільм, визнаний шедевром світового кіномистецтва. Глорифікована в Україні після смерті Довженка, авангардистська стрічка, заборонена через 9 днів після виходу в прокат, породила чи не найбільшу кількість контроверсійних тлумачень. Сповнена ліричного пантеїзму, й водночас утопічної екзальтації, вона продемонструвала всю неоднозначність українського цивілізаційного вибору 1920-х, кульмінацією якого стала драматична колективізація.
«Людина з кіноапаратом», Дзиґа Вертов, 1929
«Людина з кіноапаратом» — один із найголовніших маніфестів світового кіноавангарду. Згідно з естетичними настановами Вертова, фільм знімався без сценарія.
У документальному фільмі «Людина з кіноапаратом» Вертов реалізував багаторічні експерименти і теоретичні напрацювання у сфері операторського мистецтва та монтажу, перетворивши фільм на методичний посібник з кінематографії для майбутніх поколінь режисерів. Камера талановитого оператора Михаїла Кауфмана фіксує строкате життя українських мегаполісів — Одеси, Харкова та Києва доби непу.
«Плем’я», Мирослав Слабошпицький, 2014
Хлопець на ім’я Сергій прибуває до інтернату для людей з вадами слуху та одразу знайомиться з представниками кримінальної організації «Плем’я», до якої входять мешканці інтернату та вчитель праці. Пройшовши низку випробувань, Сергій стає частиною банди, і доволі скоро його призначають сутенером місцевої вихованки Ані, яка підробляє проституцією. Хлопець закохується в дівчину, намагаючись врятувати її від подальшого секс-рабства.
«Камінний хрест», Леонід Осика, 1968
Напередодні від’їзду Івана Дідуха з Галичини в еміграцію до нього в хату пробирається грабіжник. Іван ловить крадія і влаштовує тому нічний сусідський суд. До ранку Іван вибачає злодія, проте його сусіди все рівно вирішують покарати винуватця. Після цього Іван встановлює на горі камінний хрест і йде прощатися з сусідами.
«Астенічний синдром», Кіра Муратова, 1989
Жінка середнього віку ховає свого чоловіка та втрачає інтерес до життя. Її позбавлені сенсу та сповнені депресії дні виявляються чи то фільмом, чи то сном завжди сумного вчителя. Той викладає літературу, однак не ладить зі своїми учнями та намагається сховатися від щоденної рутини в вічному сні в міському метро.
«Польоти уві сні та наяву», Роман Балаян, 1983
Непосидючий інженер Сергій Марков (Олєґ Янковський) переживає кризу середнього віку. Напередодні сорокарічного ювілею він відчайдушно чіпляється за плинну молодість: нервово заграє з коханками, хуліганить з випадковими пацанами, артистично хамить колегам по роботі.
Хоча відносини Маркова з реальністю балансують між екзистенційною драмою, де йому «справді погано», та балаганними номерами, особливим чином вони контрастують на тлі моралізаторського побуту пізнього «брєжнєвізму». Втома від життя середнього радянського
“Білий птах з чорною ознакою”, Юрій Ілленко, 1970
1937 рік. Багатодітна гуцульська родина Дзвонарів мешкає в злиденному селі поруч румунсько-польського кордону. Троє старших синів — Петро, Орест і Георгій — разом з батьком грають в невеличкому оркестрі, ходять в батраки до «господарів» та кохають одну на троїх дівчину, Дану. Вже зараз гірськими селищами ходять чутки, що незабаром сюди дістанеться «совіцька» влада. З появою Рад зникають прикордонні стовбури, але починається війна, а з нею — розбрат поміж Дзвонарів і трагічні, нечувані зміни.
«Довгі проводи», Кіра Муратова, 1971
Хлопець Саша, батьки якого давно розлучені, живе з матір’ю. Євгенія Василівна його любить, дбайливо доглядає і виховує. Після літніх канікул юнак повертається від батька, з яким він з’їздив у археологічну експедицію, з твердим наміром перебратися жити до нього в Новосибірськ. Матір випадково дізнається про плани хлопця і не знаходить собі місця. Вона проводить власне, не дуже етичне, розслідування, щоб зрозуміти, що тягне сина в чужі краї, й намагається різними способами втримати сина. Підліток у фільмі рухається і говорить ніби через силу, так наче постійно пливе проти течії чи продирається через надмірне нагромадження речей і значень, якими режисерка щедро заповнює кадр, на свободу.
«Вавілон XX», Іван Миколайчук, 1979
Сільський «філософ» Фабіан водить дружбу з цапом і спостерігає за смішним та водночас трагічним життям подільського села Вавілон (sic!). На дворі 1920-ті, у Верхньому та Нижньому Вавілонах наче вже панує радянська влада, але зміни у традиційному укладі відбуваються аж надто повільно. В красуні Мальви помирає хворий чоловік, залишаючи дружину на роздоріжжі, брати-«бобилі» мріють відшукати старовинний скарб, а моряк Синиця починає розбудову першого на селі комуністичного осередку. Усі усвідомлюють, що старий, патріархальний, та новий, колгоспний, уклади життя нарешті зіткнуться, і маленькі побутові вавілонські трагедії обернуться однією — величезною.
