Знову невимовний біль, сльози та глибока скорбота огорнули Переяславську громаду. Сьогодні, 15 жовтня, земляки провели в останню земну дорогу 40-річного захисника України Олександра Кочубея. Серце воїна, який самовіддано боронив рідну землю, зупинилося під час несення військової служби.
Олександр Миколайович Кочубей народився 4 квітня 1986 року в селі Чирське Переяславської громади. Закінчив міську школу №4. Свій професійний шлях чоловік пов’язав із водійською справою. Понад 15 років він присвятив роботі в редакції районної газети «Вісник Переяславщини». Колеги згадують його як людину виняткової доброти й порядності, відзначаючи його компанійську вдачу, щире серце та чудове почуття гумору.
Останні роки Олександр працював водієм шкільного автобуса, щодня відповідально доправляючи дітей на навчання й додому.
З перших днів повномасштабного вторгнення чоловік проявив неабияку мужність та громадянську свідомість. Навесні 2022 року він брав безпосередню участь в евакуації мирних жителів із тимчасово окупованого села Перемога Баришівського району. Знайомі розповідають, що тоді Олександр пройшов справжнє пекло ворожих блокпостів, рятуючи людські життя.
До лав Збройних Сил України Олександра мобілізували 15 серпня 2024 року Бориспільським РТЦК та СП. Він гідно ніс службу на посаді водія-електрика екіпажу безпілотних авіаційних комплексів взводу протидії БпЛА 2-го батальйону безпілотних систем (військова частина А7043).
На превеликий жаль, надмірні фізичні та психологічні навантаження погіршили стан здоров’я захисника. 4 жовтня 2026 року на Сумщині військовослужбовцю раптово стало зле. За офіційними даними ТЦК, причиною смерті стала гостра серцева недостатність. У Героя залишилися дружина Катерина, мати Валентина, батько Микола та сестра Віталіна.
Чин відспівування та церемонія прощання відбулися у Храмі Воскресіння Христового. Віддати останню шану захиснику прийшли рідні, друзі, колеги, бойові побратими, представники місцевої влади та небайдужі жителі громади.
Звертаючись до присутніх, священнослужитель отець Анатолій наголосив на жертовності воїна:
«Олександр мав величезне серце, яке вміщало любов не лише до рідних, а й до всієї нашої Батьківщини. Коли на нашу землю прийшла війна, він, не вагаючись, взяв до рук зброю. Він зробив цей крок, усвідомлюючи: якщо не він, то хто захистить його родину і всіх нас? Любов має підтверджуватися справами, і він довів свою правдиву любов жертовністю. Він узяв на себе цю велику відповідальність за мирних жителів та побратимів. Хай Господь прийме його світлу душу у Царство Небесне».
Міський голова Вячеслав Саулко висловив глибокі співчуття родині померлого та нагадав про страшну ціну нашої свободи:
«Сьогодні ми прощаємося з людиною надзвичайної щирості, яка жила заради інших і ніколи не відмовляла в допомозі. Важко підібрати слова втіхи для родини, адже немає більшого горя, ніж втрата найрідніших. Наші воїни в надзвичайно важких умовах – у холоді, під дощами та ворожими обстрілами – стоять живим щитом, аби не впустити окупанта на нашу землю. Ми маємо пам’ятати, якою ціною дається нам кожен прожитий день. Герої не помирають доти, доки вони живуть у наших серцях і нашій пам’яті».
Начальник відділу освіти Переяславської міської ради Петро Ярмоленко поділився спогадами про спільну роботу з Олександром:
«Уся наша освітянська родина з величезним сумом сприйняла цю страшну звістку. Три роки Олександр працював водієм шкільного автобуса – того самого, який зараз стоїть біля стін цього храму і вже не дочекається свого господаря. Він одним із перших побачив жахи окупації, коли вдень і вночі вивозив людей через ворожі блокпости. Це була настільки добра і безвідмовна людина, що у будь-який час – чи то вихідний, чи відпустка – під час робочого дзвінка він запитував лише одне: “Коли виїжджаємо?” Таку людину знайти дуже важко».
Колишня колега з редакції газети Олена Матвієнко опублікувала щемливий допис, в якому від імені всього колективу вшанувала пам’ять Олександра:
«Олександр від війни не ховався. Він став у стрій наших захисників. На жаль, наші соколи гинуть не лише від ворожих куль і снарядів, але й через надзвичайні навантаження на організм, що не витримує напруги. Саша був дуже хорошим сином, люблячим чоловіком, дружелюбним колегою і просто світлою Людиною!»
Після завершення заупокійної літургії траурна процесія вирушила до рідного села Героя – Чирського. Там під звуки Державного Гімну та триразовий збройний салют Олександра Кочубея поховали на місцевому кладовищі.
Світла пам’ять, безмежна вдячність та вічна шана українському Захиснику!
