На Вербну неділю, 13 квітня, біля Свято-Єфремівської церкви в Переяславі було багатолюдно. Прихожани дізналися, що службу правитиме настоятель храму – отець Дмитро Волошин. Як старший лейтенант капеланської служби, офіцер ЗСУ, більшість часу він проводить на передовій, разом із військовими. У місті отець затримався лише на кілька днів. Великдень він уже зустрічає там, на фронті. Його головне завдання – бути поруч, його головна зброя – молитва.
– Розкажіть, де зараз проходить Ваша служба?
– Із початку повномасштабної війни служив у 43-й артилерійській бригаді, зараз – у 47-ій. Мене запросили туди як капелана – там у цьому дуже велика потреба. Загалом, капеланів сьогодні гостро не вистачає: із 800 посад по Україні зайнято лише близько 200. Є ті, хто хоче, але їх не допускають. І водночас не всі готові служити саме на передовій, бо капелани не мають такого соціального захисту, як інші військовослужбовці.
Зараз я перебуваю на Курському напрямку. Допомагаю чим можу. У хлопців – складний моральний стан. Але вони тримаються дуже моцно. Багато серед них моїх земляків, із Західної України. Дуже багато разів уже служив з ними недільну літургію на передовій.
Нещодавно був скид боєприпасу з дрона – поранило кількох, в одного контузія, троє загиблих… Якось прилетів КАБ (керована авіаційна бомба – ред.), то така, знаєте, сильна штука, така серйозна хвиля, я аж взбодрився. Раніше для мене найстрашнішими були касети та дрони, але КАБ – це треш.
– Приємно бачити Вашу усмішку, хоча й говорите про страшні речі. Здалося, що Ви стали суворішим. Можливо, просто втома?
– Усміхатися треба завжди. Якщо чесно, мені зараз важко говорити, думки плутаються. Деякий час тому я дійсно пережив емоційне вигорання.
Сьогодні (13 квітня – ред.) не очікував що так багато людей прийде на Вербну неділю. Було враження, наче повернулися доковідні часи. Розумію, що багато хто виїхав за кордон. Я сам, коли їздив на навчання до Великої Британії, через Польщу і Німеччину – зустрічав наших людей.
– Що зараз Вас найбільше непокоїть?
– Те, що в боротьбі люди іноді забувають про любов і повагу. Починають зводити рахунки зі своїми людьми, в своїй країні. Я не знаю, в який саме момент постану перед Богом, і не хочу жити жадібно чи користолюбно. Якби кожна людина знала, що вона в будь-який момент може опинитись перед Богом, вона б так не чинила. Коли мені страшно – я згадую про це. Саме тому не боюся. І стараюся жити так, щоб не боятися померти в будь-який момент. Це важливо.
– Пригадуєте моменти, коли було найважче?
– Так. Перший раз – у липні 2022 року. Один із дивізіонів стояв біля Соледара. Там були й переяславці. Загинуло багато людей в один день. І наступного – знову були втрати. На третій день я вже був просто з ними поруч. І дуже сильно відчув, що таке справжній страх. Наче вже звик до мертвих тіл… але тоді лежав і думав: Дмитре, що ти тут робиш?
Перед очима пролетіло все: мій дім, дівчата мої підростають. Але подумав собі: ти лізеш у землю, а вона тебе не пускає. Старався думати не про себе, бо я там був не один. Нас восьмеро лежало на краю лісосмуги, у ямці глибиною метр. Двоє хлопців з іншої бригади нас побачили й покликали сховатися. Ми лежали, як шпроти, і я бачив, як усі трималися за голови, бо всі хотіли жити.
Другий важкий момент – коли загинув близький товариш. Було дуже боляче, бо думав: якби був поруч, можливо, цього б не сталося.
– Що тримає Вас увесь цей час?
– У 2022-му я мобілізувався як звичайний військовослужбовець. Зараз я офіцер Збройних сил України, старший лейтенант капеланської служби. Я був капеланом ще з часів АТО. І коли почалася повномасштабна війна, командир сказав, що я їм потрібен. Я і сам не збирався йти. Майже п’ять років я говорив їм про любов до Батьківщини, жертовний подвиг, що з нами Бог і ми переможемо. Як я міг сказати: «Все, хлопці, залишайтесь, а я пішов»? Мені було б соромно дивитися їм в очі. Я знаю, що на своєму місці. Пообіцяв собі бути до кінця. Стаю в бойові розрахунки, підміняю, якщо треба. Мрію добудувати наш Свято-Єфремівський храм. Мені б не хотілося, щоб мої діти виїжджали з країни. Я хочу, щоб вони жили тут. І всі військові хочуть того ж – саме тому ми там.
– Як цивільні можуть підтримати військових сьогодні?
– Елементарно. Побачив у черзі ветерана – купи йому каву. Скажи військовому на вулиці: «Дякую» Печально, коли військовому треба десь переночувати, а йому кажуть: «5 тисяч», хоча ринкова ціна – три. Люди вважають, що вони там заробляють великі гроші. Але військові витрачають більше, ніж отримують.
Рідні мають розуміти: військовий після фронту може бути жорсткішим. Важко відразу повернутися до звичного життя. Буває, хлопець повертається і не знає, як підійти до жінки після довгої розлуки. Так, це випробування. Дружина має розуміти, що стосунки треба підтримувати – через фото, відеозв’язок (усміхається). У цьому немає гріха, якщо це добровільно. У молодого покоління цієї межі вже немає, а старше – більш консервативне. Але зберігати тепло на відстані дуже важливо. Бо дуже багато розлучень. І хлопці переживають це. Ми проговорюємо такі речі. Ти пояснюєш: ти живий, руки й ноги цілі, ти знайдеш ще кохання. Треба прийняти ситуацію й жити далі.
– Ви будете з воїнами на Великдень?
– Так. На Різдво був там – і на Великдень буду. Мені там так сподобалося (сміється). Жартую. Але справді – служитиму службу з хлопцями.
14 квітня – рівно 24 роки, як я став священником. Мені тоді було 19. За всі ці роки не було жодного Великодня, щоб я не служив. Навіть у 2022-му, коли ховали побратима, я знайшов час уночі, поїхав до найближчої церкви й провів службу. Це для мене дуже важливо. Один підрозділ у мене на Курахівському напрямку, інші – на Покровському й Сумському. Постараюся об’їхати всіх. Десь паски посвятять заздалегідь або передадуть уже освячені.
Капеланська служба каже: бути поруч. І я буду.
Нагадаємо, переяславський капелан Дмитро Волошин зустрівся з Валерієм Залужним у Великій Британії.
Тим часом дивіться, як у Переяславі святкують Великдень (фоторепортаж).
