Українські весільні обряди – невід’ємна частина нашої багатогранної культурної спадщини. Proslav продовжує досліджувати унікальні особливості весільної обрядовості Переяславщини. У цій публікації розповідаємо, як проходив головний весільний день. Перша частина про передвесільні традиції за посиланням.
Вінчання
Переяславська краєзнавиця Світлана Зубер у своїх працях зазначає, що основною санкцією шлюбу служив народний обряд, а церковне вінчання не вважалося обовʼязковим.
Свідчення того, як відбувався обряд вінчання у Борисполі Переяславського повіту Полтавської губернії у XIX столітті, збереглися завдяки видатному етнографу Павлу Чубинському, й подані у десятому томі «Весілля» серії «Українська народна творчість».
Молодий і молода, кажне з свого дому, ідуть до церкви – до утрені. Помоляться і ідуть кажне до свого дому.
Молодий, як вернеться з церкви, бере з собою двох свах, світилок дві або три, двоє або троє бояр і дружків і йде до молодої.
Уходять прямо в хату. Мати молодої дає всім хустки. Батько й мати сідають на ослоні і благословлять молодих хлібом і сіллю.
– Нехай вам біг поможе зʼїздить до вінчання, – кажуть.
Тоді молодії йдуть до церкви – до вінця.
Вінчаються на рушнику, що розстилає дружко. Під рушник кладуть гроші. Старша дружка, що стоїть за молодою, шепче їй нишком:
– Протягни, сестричко, рушник, щоб і я скоро за тобою пішла.
Молодому держить вінця парубок. Вінець треба держать правою рукою, лівою не годиться.
Як вийдуть із церкви, дівчата співають. Батько й мати виходять до них за поріг з віком, на йому лежить і сіль. Молодії нахиляються, їх благословляють і кажуть:
«Нехай вас біг благословить довго в світі жити».
Молоді сідали на покуті, застеленій вивернутим догори вовною кожухом.
– Та дайте нам оддихать, – каже староста, – та дайте нам їсти, ми з дороги приїхали.
Їх поштують горілкою і дають обідать.
Молодий іде додому. Мати садовить потім всіх обідать з боярами, світилками і дружками. Послі обіда і од молодої, і од молодого ідуть на базар, а в селах— у шинок танцьовать. Потанцюють і розходяться.
Молодий іде до себе, а молода до себе додому.
Викуп молодої
Колись головний весільний день припадав на неділю. Вранці у дворі молодої збиралися музики, дружки, близька рідня. Співали й одягали наречену (найчастіше це робила родичка, яка гарно жила в шлюбі). Незалежно від пори року танцювали з музиками на подвірʼї, а діти виглядали: чи не їде наречений?
Тим часом молодий збирав своїх бояр, дружб, свах (заміжніх жінок), дядьків та світилок. Батьки благословляли сина та частували гостей «на доріжку». На його спині мати приколювала навхрест дві голки освячені в церкві, кропила святою водою, обсипала зерном та дрібними монетами. Провівши молодого за ворота, глиняну тарілку, з якої обсипали зерном, батьки розбивали «на щастя».
Весільний «поїзд» – учасники весільного обряду з боку обох наречених – вирушав до молодої. Зачувши його наближення, всі швидко заходили до хати. Молодого впускали не одразу – спершу вимагали викуп, на Переяславщині його називали «перейма». Перша «перейма» була дорогою до хати нареченої, друга – біля воріт, третя – біля порога. І вже навіть у хаті наречений мусив «відвоювати» суджену в брата-підлітка та ще менших діток.
Ось як торги за молоду описав у XIX столітті етнограф Павло Чубинський:
Тут старший брат молодої сидить з нею рядом замість молодого, а менший сидить дальше од молодої. Молода нахиляється над столом, її накривають платком і кладу зверху паляницю і солі дробок. Молодий і свати входять у хату.
Дружко підходить до стола з палицею в руках і каже, дивлячись на братів молодої:
– А хто це наше місце зайняв?
Старший брат молодої одвічає:
– А що ви таке за люде, що ще нас і питаєте; ми заробили, що тут сіли!
Дружко, приступаючи ближче до стола, каже:
– Ану! покажіть, де ви заслужили, бо в нас (піднімає палицю) єсть чим вас прогнать.
Брат, показуючи, що він дружка не боїться, одказує:
– І в нас же єсть, а ви думаєте, що тілько в вас… І ми ще з вами здоляєм…
Дружко упʼять до братів:
– Ану випʼєм могорича, да упустіть нам оце місце!
– Ми могоричу і так напʼємося, – одвічають брати, – а за місце гроші візьмем.
– Нехай вам місце, – говорить дружко, – а нам оте, що накрите.
– Е..! Голубʼята, у нас те, що накрите, дорого стоїть. Воно у нас поїло полову, солому, капусту; качани варили да годували.
– Да хоч би подивиться, – каже дружко, – що воно таке є.
Пудіймає платок да й дивиться.
– А скілько ж вам грошей за його?
– Дасте сто червінців?
Дружко, злякавшися буцімто, каже:
– Ох, лихо, як дорого. Ну, нате вам! (кине трохи грошей на тарілку). Чи всі?
– Ні, це не всі, ще стілько положите!
Дружко, кинувши ще скілько-небудь грошей, питає:
– А тепер усі?
– Усі уже, – говорить брат, беручи гроші.
Брати попід столом тікають надвір; молодий сідає за стіл, підводить молоду і цілує її.
«Шишку» – молодим, «голубів» – батькам, «підошву» – музикам
Після пригощання всі ставали до танцю. На весіллі заведено було танцювати всім: і молодим, і старшим. Танок молодих – це танок єдності обох родин. Весілля супроводжувалося співом весільних обрядових пісень, в яких окремо величали молодих, їхніх батьків. Дружки співали жартівливих пісень: кепкували з бояр, і навіть свашці діставалося:
«Свашка-неліпашка,
Шишок не робила,
Дружок не дарила,
Одну ізліпила –
Та й ту сама злупила»
Ще один цікавий жартівливий обряд, поширений на теренах Переяславщини – «продаж коня». «Конем» називали ціпок, з яким молодий ходив запрошувати на весілля. Баский «кінь» обʼїжджає коло, друге, демонструючи свою швидкість та вправність. Покупець весь час знаходить у «коня» якісь вади: то він сліпий, то беззубий. А продавець – зазвичай брат молодої – переконує в протилежному. Вони торгуються, сідають удвох на «коня», припрошуючи й охочих. Зрештою передають «коня» з рук в руки – можна їхати.
Надвечір відбувався обряд «покривання». Тоді з нареченої знімали вінок і запинали хусткою, таким чином дівчина переходила у новий статус заміжньої жінки. Разом з тим ділили коровай та пригощали гостей. Обрядодії розподілу короваю і «скривання» молодої виступали в нерозривній єдності, оскільки їх виконання стверджувало утворення нової сімʼї.
Староста з дружком краяли коровай, щоб кожному гостю вистачило. Спочатку вирізали центральну шишку, яку ділили навпіл та вручали молодим. «Кожен вкусить свій шматок, потім поміняються, решту заховають за пазухи. Далі вирізають одну пару «голубів» – вручають рідним батькам, другу пару – хрещеним. «Підошву» вручають музикам», – пише Світлана Зубер.
Переїзд молодої в дім чоловіка
Проводи й переїзд молодої в дім чоловіка відбувалися пізно ввечері. Батьки благословляли молодих іконами, бояри виносили посаг (придане), старший боярин висаджував молоду на воза. Головну роль тут перебирали на себе свашки, які супроводжували молодих. У молодого в руках була ікона Ісуса Христа, у молодої – Матері Божої.
Не гаючись, після короткої гостини, молодий зі старшим боярином вирушали по тещу. Зять особисто запрошував тещу на гостину. До сватів її супроводжувала «перезва». Дорогою співали:
«Ой, зять тещу просить, в руках шапку носить:
Ой, ти тещо моя, ти голубко моя,
Та прошу я тебе, та ходім до мене.
До моєї хати, до свого дитяти».
У хаті молодого подружжя зустрічала мати і батько, вони разом благословляли дітей. Діти їм тричі вклонялися. Потім молода називала свекра і свекруху батьком і матір’ю, приказуючи:
«Дарую вам, тато і мамо,
Хліб і калину,
А мене прийміть за дитину».
Після чого молодят проводжали до комори, де молода повинна була підтвердити свою збережену дівочу честь. З часом обряд «комори» забувся, однак ми відшукали записи про нього й розповімо вже в наступній публікації.
Нагадаємо, Весілля по-переяславськи за стародавніми звичаями зіграли на сцені Центру культури і мистецтв.